 Маршал з Верблюжки
Епітет "білий та пухнастий" зовсім недавно з'явився у нашій мовній практиці. Він прикладається до особи, котра усіма доступними способами хоче сподобатися. Про отамана Григор’єва такого не скажеш.
Біографія та діяння Григор'єва навічно зв'язані з нашим краєм. Їхня сім’я перебралася з Поділля до села Григорівки на Олександрійщині. Справжнє прізвище цієї людини — Нечипір Серветник.
Радянська влада однією рукою (Л.Троцький) писала різкий негатив про Григор'єва, а іншою ладнала йому на груди тільки-но заснований орден Червоного прапора під №3 (В.Антонов-Овсєєнко).
Наприкінці ХІХ століття майбутній отаман закінчив двохкласну школу в Новій Празі.
Набувши військового досвіду в часи російсько-японської війни і відзначившись у боях, Нечипір повертається додому. Влаштовується в поліції, одружується, поселяється в Олександрії. Перша світова війна забирає його до 56-го піхотного полку на Південно-За-хідний фронт. Почавши прапорщиком, зустрів революцію штабс-капітаном з трьома "Георгіями".
Шлях із невідомості почався після з'їзду фронтовиків у 1917 році. Він взявся за українізацію частин старої російської армії. Григор’єва у чині підполковника направлено в Олександрійський повіт формувати підрозділ армії УНР. Центральну Раду змінив Гетьманат. Тоді одержав полковницькі погони і командування частиною в Запорізькій дивізії. За Директорії, Григор'єв на батьківщині організує селян для боротьби з австро-німецькими загонами. Кілька дрібних сутичок — і ось велика удача. Повстанці напали на австрійський військовий ешелон на станції Куцівка неподалік Олександрії. Захоплено багато зброї, боєприпасів, обмундирування. Озброєно півтори тисячі повстанців. Його авторитет піднявся так високо, що місцеві отамани беззаперечно подалися під його руку. Тоді на теренах діяли Масенко, Горбенко, Ткаченко, Таран, котрі з приходом Григор'єва увійшли в його формування.
Першого лютого 1919 року Григор’єв підпорядковується червоним. У телефонній розмові з командуючим Українським фронтом Антоновим-Овсєєнком висуває умови: не міняти організаційних структур його сил; зброю, спорядження, забезпечення не чіпати; залишити за комскладом усі звання; не претендувати на території, зайняті його людьми.
Уряд у Харкові 18 лютого з радістю погоджується співробітничати.
Ще на початку лютого Григор'єва у Знам'янці відвідав В.Блакитний-Елланський — відомий поет, лідер партії боротьбистів (ліві українські есери), начальником штабу став Юрко Тютюнник, котрий разом з отаманом уже в кінці місяця обурювався засиллям насланих без ліку більшовицьких комісарів.
Десятого березня після запеклих боїв григор'євці оволодівають Херсоном, одинадцятого — Миколаєвом. У цей же час ЦК КП(б)У проводить інспекцію штурмових частин. Висновки 12 березня направлено українському парткерівнику Г.П'ятакову.
Двадцять другого березня розгортається наступ в одеському напрямку. Шостого квітня Григор'єв в'їхав до Одеси на білому коні. Після взяття південної перлини Григор'єв та два його польові командири (Горбенко і Ткаченко) представлені до ордена Червоного прапора. Але шістнадцятого квітня Г.П'ятаков шле конфіденційного листа: "...Думка Центрального комітету полягає в тому, що Григор'єва треба негайно ліквідувати". Командуючий фронтом Антонов-Овсєєнко 22 квітня відвідує Верблюжку, куди Григор'єв вивів загони для відпочинку. Бригаду підсилено і переведено в ранг дивізії. Григор'єв став генералом. Гість намагається пом'якшити присуд П'ятакова, розуміючи, до якого стану привели українське селянство земельна політика та продрозверстка і умовляє Григор'єва очолити "визвольний похід" у поміч братнім Угорській та Баварській Радянським республікам. Йому надавалася армійська група й маршальські повноваження. Але отаман не спокусився. Розумів, що ті обіцянки з подвійним дном. Його хочуть відірвати від рідних теренів, а там, якщо вдасться — добре. Коли ж похід закінчиться розгромом "визволителів", то ніхто особливо не жалкуватиме. Та й військо заклопотане більше насильствами влади в рідних селах, а не світовою революцією.
Такі ось були передумови травневого демаршу григор'євців.
Ще з одеської епопеї у Григор'єва виробився імунітет на партійний паразитизм. Якось він ділився цими думками з Махном. Повідав про місцевих більшовиків, які допомагали одеським спекулянтам, тіньовикам та лихварям: "...Я как занял Одессу, откуда и ревком появился. Пришли в мой штаб, стали требовать, чтобы подчинялся им... Арестовал...".
Григор’єв Першого травні 1919 року оголосив універсал, де протестував проти засилля продзагонів на селі. Там, між іншим, вимагав участі у Радах пропорційно національному складу: 80 відсотків українців, 5 відсотків євреїв, 15 відсотків — усіх інших.
На більшовицький з’їзд, що проходив у Єлисаветграді, запрошено комбрига Горбенка, аби прокоментував пункти оголошеного універсалу. Затинаючись, той намагався пояснити. Більшовики його підняли на глум, хизуючись власною політичною зрілістю. "Говорю я, може, й справді погано, але мене на станції чекають дванадцять тисяч козаків, які скажуть замість мене…» – відповів Горбенко. З цього й почався так званий заколот Григор’єва, який набув негативного розголосу через єврейські погроми. Шукати правого й винного в таких ситуаціях — справа безнадійна. Устами однієї із жертв вакханалії мовлено, що жорстокості — не спонтанна акція, а довготривале накопичення негативної енергії. Місцеві краєзнавці нещодавно виявили, що й більшовики, анархісти, бундівці протистояли зі зброєю в руках григор'євському наступу. У тій завірюсі загинули старший брат Арсена Тарковського Валерій, брат Григорія Зінов'єва Міша Злой, інші анархісти.
Отамана малюють різними фарбами, але густими мазками. Брат-суперник Махно, котрий, врешті, і забив у селі Сентовому останнього цвяха в труну Григор'єва, не міг, ясна річ, ідеалізувати його: ".:.крепкий приземистый человек, который говорил в нос, грубый, самонадеянный, с некрасивым тупым лицом, что вечно ругал Троцкого".
Михайло Дорошенко: "...був невисокого зросту, сутулий, мав лице, дещо побите віспою... Енергійний і швидкий: із револьвера палив бігло і влучно".
Комісар у дивізії П.Дибенка Олександра Колонтай: "...Не то торговец, не то чиновник, «из мелких», старого режима. Ничего воинственного, героического, «повстанческого» в облике. Приземистый, скореє широкоплечий, лицо тупое, с низким лбом й острыми, «себе на уме» глазами, которые упорно избегают пытливого взгляда собеседника, шаря по присутствующим бегло пытливым виглядом. Так глядять люди, которые знают за собой что-то нечистое и вечно опасаються, не раскусил ли их собеседник...
Выспренние речи й деланный пафос, выражающий «верноподданные чувства» недавнего петлюровца к советской власти й тут же преувеличено вульгарное выражение ненависти к буржуазии, намерение «утопить всю эту сволочь в собственной крови». Слова сильные, а веры в искренность говорящего нет".
Юрко Тютюнник: "Григор’єв уже без кожуха. На ньому потертий френч захисного кольору, сині штани в чоботи. Невисокий, міцний, з монгольською фізіономією, с синювато-червоним носом, живими очима — переді мною стояв отаман... Сам Григор’єв як людина являв собою цікавий тип. Був він надзвичайно хоробрий, рішучий чоловік, прекрасно орієнтувався на полі бою, мав феноменальну пам’ять, силу волі й громадянську мужність. Умів володіти натовпом, ніколи нікому не лестив".
Як видно, думки мемуаристів добре-таки різняться. Кожен перепускає образ чи подію через власне бачення. Особливо те помітно у висновках Колонтай. Адже тридцятирічний дебошир, п'яниця, безпросвітній невіглас і заодно чоловік п'ятдесятирічної партійки матрос Павло Дибенко викликав у неї щире захоплення — "Орел!". Якби Григор'єв упав перед чарами теоретика і практика "вільного кохання", то вона, можливо, написала б зовсім інші слова. Не впав.
То який же він — білий і пухнастий? Чи чорний і в реп'яхах?
Леонід Багацький, журнал "Сурма"
| 
