Булаву Кубані час повернути до Дніпропетровська!
 Що почнеться в Москві, якщо Україна поверне символічну булаву Кубані, як і заповів останній керівник Республіки? А Голова Дніпропетровської ОДА І.Коломойський прийме її на порозі музею Д.Яворницького? Уявили? А це реально!
Історичні міжнародні розслідування мають геополітичне значення. Добре, що це починають розуміти і у просторих кабінетах... Згадаємо неймовірний шлях Січових символів. Булава Кубані. Чи древня отаманська булава, перші легенди про яку, згадують отамана Івана Сірка.
Дуже ймовірно, що булава, захоплена в одній з битв з турками, перероблена козацькими умільцями, оздоблена, передавалася з рук в руки. Так, з козаками і потрапила на Кубань. Враховуючи багато містичних історій, пов`язаних з неймовірними характерницькими здібностями Сірка, надпотужними закляттями, дуже може бути, що головна булава Вільної Кубані, дійшла до нас з тих славних часів.
Постать Сірка була наскільки міфологізованою, віра в нього була такою абсолютною, що і досі існують казки про те, що певний час труну з тілом отамана, возили в походи, аби перемогти. Інші легенди розповідають, що у мертвого Сірка відтяли руку, яку діставали у вирішальних боях для перемоги...
Могила І.Сірка збереглася на Дніпропетровщині. Аби врятувати її від затоплення черговою ГЕС, перенесли під село Капулівка. Череп отамана відправили до Ленінграду. Вирішили зробити реконструкцію обличчя. Та й забули... Тільки наприкінці восьмидесятих Юрій Мушкетик гостро поставив питання про повернення черепа... Але, то окрема історія.
 Січ було розгромлено. Козаки пішли на Кубань. Булава стала головним атрибутом отаманської влади.
...Останній отаман Кубані Бабич, передав її створеній Законодавчій Раді Кубані, яка 6 січня 1918 року, проголосила Кубанську Народну Республіку. Було прийнято першу Конституцію Кубані. Ухвалено резолюцію про приєднання Кубані, на федеративних засадах, до України. Велика роль у тих подіях належала переконаному українському патріоту, Міністру внутрішніх справ КНР Кузьмі Безкровному. Саме він вів переговори з Гетьманом Скоропадським про спільну боротьбу з комуняками. Скоропадський майже віддав наказ про висадку на Тамань української дивізії. На жаль, Кубанська Рада проголосувала за союз з Добровольчою армією Денікіна, який воював і з більшовиками, і з Україною. Вже потім, кубанці зрозуміли помилку...
В ті часи було створено навіть незалежну Кубанську єпархію...
13 червня 1919 року, у Ростові, білогвардійці, вбили Голову Законодавчої Ради Кубані Миколу Рябовола. Групу українських націоналістів, що керували козаками, вислали до Стамбулу. Це стало останньою краплею для кубанських козаків. Вони масово покинули військо Денікіна.
Почався зоряний час справжнього українця, козака Василя Іваниса. Маючи інженерну освіту, офіцерське звання, пройшовши кілька війн, він став депутатом кубанської Ради від рідної станиці Настасіївської. Міністром торгівлі і промисловості Кубані.
Іванис обстоював оборону лише незалежної Кубані.
Було обрано нового отамана Кубанського козацтва Миколу Букретова. Який запропонував В.Іванису очолити Уряд Кубані.
4 січня 1920 року Уряд Кубані було сформовано. Пропрацювали до 17 березня, коли довелося залишити Краснодар. Відійшли до незалежної на той час Грузії. Букретов впав у депресію і передав всі повноваження, у тому числі отаманську булаву Кубані, Василю Іванису. Прем`єр вивіз булаву у чемодані!
В серпні 1920 року Кубанська армія генерала Сергія Улагая висадилася десантом на Кубані. Повернувся і Іванис з булавою. На жаль, повстання подавили більшовики. Іванис відпливає до Стамбула. Потім Румунія, де йде до Посольства УНР. Вів переговори про облаштування Кубанських козаків. Потім Варшава. Меморандум про незалежність Кубані і засудження більшовиків. У Тарнові Іванис зустрівся з С.Петлюрою.
Булава, разом з Іванисом переїхала до Праги. До Української господарської академії в Подебрадах прийняли 42 кубанців. Іванис там викладав.
У 1922 році Іванис, як глава Уряду Кубані, звернувся до міжнародної конференції в Генуї з проханням визнати незалежність Кубані.
1935 року Іванис з булавою Сірка потрапляє до України. Працював у Рільничому ліцеї в Черницях біля Львова. 1939 року втік до Німеччини.
1948 року Василь Іванис перевіз булаву до Канади. Де багато писав українською мовою. Помер останній Прем`єр Кубані 28 вересня 1974 року. У заповіті Іванис просив передати архів і отаманську булаву Колегії Святого Андрія у Вінніпезі. Якщо Кубань стане частиною України, заповів перевезти булаву до Краснодару. Якщо ні, а Україна стане незалежною, відвезти булаву до музею ім. Д.Яворницького до Дніпропетровська.
Як виявилося, дискутував Іванис і з самопроголошеним Кубанським військовим отаманом В. Науменком. Його не обирала Кубанська крайова рада. До речі, остання сесія Законодавчої Ради, що відбулася в Адлері в 1920 році, доручила Іванису боротися лише за незалежність Кубані. У 1922 році, Науменко теж отримав якусь булаву, яка зберігалася в музеї Кубанського козацтва у Ховеллі. Потім зникла. Ймовірно, нині в Сибіру.
Розслідування проводилося за матеріалами Р.Коваля і Р.Польового.
Ця історія переплелася з неймовірними пригодами козацьких регалій. Теж Січ. Кубань. Печатка Запорізького козацтва, прапори, булави, документи... Лише регалії таємно вивезли до Сербії у 1918 році. Потім Німеччина, США. Музей Кубанського козацтва у Ховеллі, штат Нью-Джерсі. Переговори губернатора Кубані Ткачова і отамана Кубанського козацтва Громова, про передачу колекції в Краснодар. Героїчні зусилля отамана Американського козацтва Сергія Цапенка з справедливого поділу колекції. Кубанські експонати - Росії, Січові - Україні. Потужний вступ до гри сайтів журналів "Нова Січ" і "Музеї України". Інформаційна кампанія. Пограбування музею США спецгрупою ГРУ РФ. Міжнародний шпигунський скандал. Буш-Ющенко-Путін. Таємна переправка викрадених регалій до Москви. Помпезна передача Грамот російських царів на Кубань. Як виявилося, до Краснодару потрапили копії...
Журнали "Нова Січ" і "Музеї України" знову звертаються до Посольства України в Канаді, діаспори з великим проханням - знайти Булаву Сірка у Вінніпезі. Терміново владнати всі формальності. Знайти оригінал заповіту В.Іваниса. І виконати пункт з доставки архівів цього видатного козака і Булави Сірка до Дніпропетровського музею імені Д.Яворницького!
2007 року, нам вдалося привернути до цієї історії увагу наших дипломатів, особисто Олега Тягнибока. Були певні дії, провокації рашен спецслужб. Навіть демонстрації під Посольством РФ... На жаль, ніяких офіційних підтверджень перебування булави і оригіналу заповіту Іваниса, здобути не вдалося. Хоча, як ми підозрюємо, повноцінного пошуку і не було. Полювання триває... Лише зараз до багатьох дійшло, на якому веселому рівні працювала наша команда ще сім років тому...
Адреса: St. Andrew’s College, University of Manitoba, Winnipeg, MB Canada R3T 2N2.
 Архів і стародруки приміщуються в будинку Колеґії, в маленькій кімнаті, збудованій з каменю й цегли, але вогнетривких скринь кімната не має.
Обслуга: Бібліотеку обслуговує дві особи - професійна бібліотекарка та її помічниця.
Бюджет: Бібліотека має окремий постійний бюджет Колеґiї.
Уживання: Колекція архівів і рідкісних стародруків доступна тільки за окремим дозволом.
Якби зараз наші МЗС, Посольство України в Канаді осмислено повернулися до цієї неймовірної пригоди, можна отримати результат! Такі символічні речі, документи, архіви не МОЖУТЬ зникнути безслідно! Занадто висока аукціонна вартість і геополітичне значення.
Уявіть, що почнеться в Кремлі, якщо саме зараз, під час АТО, ми знайдемо українську булаву української Кубані в Канаді! І зможемо повернути її, згідно заповіту останнього легітимного Прем`єр-Міністра Кубані до музея Д.Яворницького у Дніпропетровську... І зустрічатиме Коломойський... Супершоу! Може лише за такі емоції, булаву слід знайти принципово!
П.А.Клімкіну - Міністру закордонних справ України
І.В.Коломойському - Голові Дніпропетровської ОДА
Журнал "Музеї України" просить Вас докласти зусиль, аби виконати заповіт останнього легітимного керівника Уряду Кубанської республіки В.Іваниса - доставити булаву Кубані (Івана Сірка) до Дніпропетровського музею імені Д.Яворницького з Канади.
Розслідування триває з 2007 року. Деталі в доданій статті.
З повагою,
Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України"
| 
