Довга дорога

Приміром, пані Анна мешкала у Володимирі-Волинському, її батьки були селянами, але вся родина надзвичайно національно свідома. Її тато врятував більшість книжок із сільської бібліотеки, коли польська влада віддала наказ знищити її в ході пацифікації 1930 року. Брати були членами ОУН (цього вона не знала аж до початку війни). Життя і випробування, що випали на її долю, типові для багатьох українців. Старший брат вижив під час розстрілів в’язнів у тюрмі НКВД у Вінниці влітку 1941-го, впавши між трупами своїх уже мертвих товаришів. Але батька і молодшого брата Івана вбили німці того самого року. Ще одного, Володимира, застрелили бандерівці, оскільки він був мельниківцем і відмовився піти в УПА, бо нещодавно одружився і не міг кинути сім’ю напризволяще. Однак Анна сама вступила до медичного підрозділу УПА, тому що, за її словами, «Україна покликала нас». Ходила волинськими лісами, від загону до загону, від села до села. Формально ж була лише медсестрою. Та водночас стала зв’язковою між селянами й УПА і, за її словами, організовувала загони самооборони в селах від нападів радянських партизанів, допомагала в криївках-шпиталях та асистувала лікарям під час операцій. Їй також доручили допомагати селянам, і за спиною дівчина носила величезну аптечку першої допомоги. Якось один лікар запитав її, чи то вона носить цей клунок, чи клунок – її. Навряд чи це було легко, адже Анні доводилося ходити полями, ярами, горбами і лісами. Попри все своє горе, біль і клопоти, пані Анна все ж пишалася своєю роботою на Повстанську армію.

Читайте також: Нескорені. Чому українські повстанці не стали нацистськими та совєтськими колаборантами

Пан Роман війну пережив зовсім не так, як пані Анна. Йому довелося чекати не один місяць і подолати тисячі кілометрів, щоб вступити до УПА. Він народився на Холмщині в селянській сім’ї 1925 року. У школі навчався польською, але вдома чув, як батько і дядько говорили про часи, коли вони належали до Українських січових стрільців. Це була його домашня освіта. У міжвоєнний період дістати добру роботу було майже неможливо. Лише 1940-го пан Роман зміг поїхати до Львова і вступити до тамтешнього технікуму. Після окупації українських земель Вермахтомпочалися німець­­кі облави – полювання на робочу силу. Його і ще 20 одногрупників посадили на потяг і відправили через Люблін до німецького міста Кірн працювати. На початку, каже він, їм добре платили і годували. Але до кінця 1942 року німці вбили його двоюрідних братів, що розлютило Романа: «Ми працюємо на вас, а ви за це нищите наші села, наших людей?». Того самого дня він спланував утечу. Але ще до того як зміг перетнути кордон Третього Рейху, був спійманий гестапо. Просидівши три місяці в концтаборі, нарешті вийшов на волю після того, як брат підробив документи. Майже рік Роман діставався додому (весь час ховаючись від гестапо) і нарешті 1944-го вступив до УПА. У 1945-му його пошкодило вибухом гранати, а в 1946-му він був важко поранений у бою з підрозділом НКВД. Романа заарештували, судили і відправили на 15 років на каторжні роботи в табір під Норильськом (Красноярський край).

Не тільки націоналісти

Пані Марія вступила до ОУН після радянського вторгнення 1939 року і пізніше вже за німецької окупації потрапила до УПА, де виконувала функцію секретарки. Під час нашої бесіди жінка наполегливо повторювала, що їй не подобається термін «націоналіст», який розуміють неправильно. До УПА вступали не лише члени ОУН. Бійцем «лісової армії» міг стати кожен, хто вважав себе українцем. Ця організація, стверджує вона, була втіленням загальноукраїнських інтересів, національної належності та державницьких сподівань. Пані Марія стала секретарем в УПА переважно завдяки своїй освіті, а також власній наполегливості: не злякалася суперечки з Романом Шухевичем (хоча лише потім довідалася, що то був її головнокомандувач), пройшла вишкіл у таборах в Карпатах, де навчилася стріляти (хоча зараз не терпить вогнепальної зброї) і підривати танки. У 1946 році їй вдалося дістатися зі Львова до Німеччини через Польщу й Австрію, маючи при собі лише папірець із прізвищем одного з членів ОУН, адресу і трохи грошей. У цьому їй допомогли знання німецької, яку вона вчила в дитинстві, та життєва вдача. Шлях пані Марії типовий для високоосвічених жінок, які вступали до УПА: багато з них працювали секретарками, ті, кого приваблювала медицина, – медичними сестрами і лікарями, а місцеві сільські дівчата були провідницями, кур’є­рами та зв’язковими.

Читайте також: Герут-партизани

Для пана Богдана вступ до УПА став єдино можливим варіантом. Він зізнається, що був національно свідомим українцем. Його родина мешкала в Станіславській (нині Івано-Фран­ків­ській. – Ред.) області. Як і більшість українців, вони були селянами. Богдан про-йшов шлях від сільської школи до медичного університету у Львові й був там, коли німці зайняли місто. Ось як чоловік розповідає про дилему, що стояла перед тогочасною молоддю: «То був дуже важкий час... І потрібно було робити вибір... Або я залишаюся в університеті у Львові й дочекаюся, доки вибір за мене зроблять німці. Або піду в партизанку». І він обрав УПА, оскільки загарбники хотіли відіслати всіх студентів-медиків до Німеччини, де ті мали працювати санітарами, чого йому зовсім не хотілося. Богдан знав, що може вступити до лав дивізії «Галичина», але до цієї української частини при німецькій армії він іти не хотів, тому що, за його словами, «ненавидів німців від самого початку... Я ненавидів німців і більшовиків абсолютно однаково. Тож для мене й справді зробити вибір було зовсім не важко».

Тризуби на деревах

І нарешті, історія життя пана Ігоря, який сам себе називає жартівником із Лемківщини. Він виріс у селі біля словацького кордону і був заарештований польською поліцією у віці 11 років за те, що малював тризуби на деревах, телефонних стовпах і навіть на спині піджака свого вчителя-поляка. Хлопець плакав, коли мати заборонила йому піти слідом за братом воювати на Закарпаття за незалежність Карпатської України 1939 року й 1944-го вступив до лав УПА. Та всі жарти пана Ігоря зникають, коли мова заходить про те, як йому було у повстанцях: їх учили стріляти, будувати бункери, вони могли не їсти по три-чотири дні й жили під постійною загрозою арешту. Як стверджує сам пан Ігор, у житті його більше рятувала удача, ніж мудрість. На запитання, чому він пішов до УПА, каже, що все було дуже просто: «Хотів волі Україні. Це те, у що я вірив тоді й у що вірю зараз. Пішов воювати за свою країну. Можливо, вийшло не так, як ми хотіли, але саме тому пішли воювати. Так, були і ті, хто не мав патріотичних почуттів, і ті, хто про це сьогодні шкодує. Але ж люди бувають різні. Я щасливий, що належав до УПА».