Головна | Мій профіль | Вихід Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | RSS

Меню сайту
Locations of visitors to this page
Категории раздела
Мои статьи [2357]
Наш опрос
Ви впевнені у тому, що офіційна історія відповідає дійсності?
Всього відповідей: 476
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входа
Головна » Статті » Мои статьи

ПРАВДА ПРО БАБИН ЯР. Документальне дослідження


28.02.2007

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання цього злочину. А в 1941 р. тут сталася «найбільша трагедія за всю історію єврейства»: «Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували, наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того їх вивезли з Києва».

ПРАВДА ПРО БАБИН ЯР. Документальне дослідження
ПРАВДА ПРО БАБИН ЯР. Документальне дослідження

Впродовж півстоліття Бабин Яр набув сумної слави «найбільшої трагедії за всю історію жидівства». Це сприймалося скрізь як незаперечна істина. Сьогодні, здається, віра в це похитнулася як і в Україні, і в цілому світі. 

Дивним виглядає те, що «червоні слідопити» радянської доби, які обстежили майже кожен куточок української землі, старанно обминали Бабин Яр, де знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. З відомих причин це старанно приховувалось і замовчувалось.

Однак правду про страшну історію Бабиного Яру приховувати вічно не вдалося. Останнім часом українські й американські дослідження піднімають завісу над таємницями Бабиного Яру. Це не просто свідчення «очевидців» і «вцілілих», а дані прискіпливого аналізу аерофотознімків і документів в архівах Києва, Львова, Харкова, Берліна, Варшави, Лондона, Вашингтона, Нью-Йорка, Сан-Франциско та інших міст.

Цей матеріал — про те, що насправді було в Бабиному Яру. Тепер ледь не всі думають, що історія «винищення» жидів у Бабиному Яру почалася у вересні-жовтні 1941 року. Насправді НКВД розпочав цю історію після того, як німці влітку 1943 року розкрили могили 10 тис. жертв ЧК-НКВД у Вінниці, а закінчив — після визволення Києва наприкінці 1943 року. Радянський полковник-прокурор жид О.Смірнов порушив справу Бабиного Яру на Нюрнберзькому процесі. Одначе його докази були такі непереконливі, що судді, переважно американські жиди, зокрема Муррі Берніс і Давид Маркус, потрактували справу Бабиного Яру як другорядну, а західна преса зовсім не завважила її. Однак тепер усе бачиться інакше. Бабин Яр намагаються зробити місцем чи не найбільшої трагедії жидів. Прослідкуймо, як до того дійшло, і відділимо зерно від полови.

Львів, Крим і Одеса були попереду щодо кількості жертв під час Нюрнберзького процесу. А як інакше? Тоді не Бабин Яр — а це приблизно 100 тис. жертв — був «найбільшою різнею за всю історію людства», а Львів з його 600 тис. жертв (за звітом Чрезвычайной государственной комиссии від 23.ХІІ.1944 р.), та ще Крим (мовляв, фашисти втопили у морі 200 тис. жидів) і Одеса (там, нібито, гітлерівці живцем спалили 200 тис. жидівського народу). Крім того, нібито, у воєнному Харкові окупанти замучили на смерть, застрелили або винищили у душогубках 195 тис. юдеїв, а Славута мала бути місцем страти 150 тис. «советских граждан» (усе це беремо із судового звіту — І том 48-томного збірника матеріалів Нюрнберзького процесу за датами 14.ХІ.45-1.Х.46, виданого 1947 року). Нині ці післявоєнні совєтські «статистики», за винятком Бабиного Яру, майже не згадуються. Ці всі вигадки були б правдивими, якби в них закреслити щонайменше останні два нулі.

Після того, як 1948 р. утворилася держава Ізраїль за підтримки Америки, СРСР розпочав інтенсивну антиізраїльську політику. Тому впродовж близько п’ятнадцяти літ замовчували справу трагедії жидів у Бабиному Яру та інших місцях Східної і Середньої. Однак 1960 р. КГБ вирішив роздмухати справу співучасті українців у «різанині» жидів, щоб у такий спосіб запобігти співпраці поміж жидівськими й українськими дисидентами.

Аби відновити в пам’яті призабуту жидівську «трагедію», КГБ вдався до послуг знаного в Америці україножера, автора-історика та соціолога Иосифа Шехтмана. 1919 року Шехтмана обрали депутатом з Одеси до УЦР, а згодом — членом «Секретаріату жидівської національності» у Києві. 1921 р. він виїхав до Америки і там під час і після Другої світової війни був працівником OeCeC (OSS), а згодом, після зміни назви, — СіАйЕй (СІА). 1960 р. КГБ зорганізував Шехтманові прогулянку по Україні, після якої він видав в Америці книжку «Star in Eclipse» («Зоря в екліпсі», 1961 p.), аби відновити призабуту історію Бабиного Яру.

Однак в Америці книжка Шехтмана про жидівську трагедію у Бабиному Яру не привернула до себе великої уваги. Лише 1966 року, в час посиленої антинімецької політики й антиукраїнської кампанії в УРСР, СРСР ще раз порушив справу Бабиного Яру. Це увінчалося успіхом — 1968 розпочався процес у Дармштадті, на якому було винесено 11 досмертних вироків. З цієї нагоди, вперше після війни, «Нью-Йорк Тайме», власником якого є жидівська родина Сулзбергерів зі Стемфорда, вирішив згадати про Бабин Яр (через 27 років після тієї події). Розбуджена тим жидівська діаспора почала інтенсивно роздмухувати цю легенду, і то не одразу, а вже на початку 70-х років. Пропаганда Сходу і Заходу поступово перетворила цю вигадану подію Другої світової війни у найбільший злочин за всю історію людства, а Бабин Яр — у місце паломництва світового жидівства. Тож не дивно, що два останні президенти Америки, вірячи у правдивість тієї пропаганди, вшанували своєю присутністю місце надуманої трагедії жидів, молячись там у своїх ярмулках під менорою (юдейським свічником). 1987 року в антиукраїнській радянській кінопрограмі «Бабин Яр» редактор «Огонька», «українець-поет» Віталій Коротич назвав Бабин Яр «найвідомішою спробою масового винищення євреїв». Мабуть, під впливом тієї програми на початку 90-х Бабин Яр став місцем «найбільшої трагедії в історії людства». Нині історики, вчителі, преса і телебачення повторюють, що у Бабиному Яру:

з 29 вересня 1941 року, впродовж 3—5 днів, у Києві діяла українська поліція, здебільшого «галичани з довгими вусами у вишиваних сорочках» та німці (так писав письменник-жид Анатолій Кузнецов у книжці «Бабин Яр», нашвидкуруч скроєній на замовлення КГБ влітку 1964 року);

Василь Кабайда був «відповідальним за розстріли євреїв» (подано редактором «Огонька», жидом Віталієм Коротичем і дорадником М.Горбачева у його кінопрограмі «Бабин Яр» з 1987 року);

нагаями примушували єврейський народ роздягатися догола; в час очікування смерті кати гвалтували молодих жінок (за свідченнями уцілілих у книжці Кузнецова «Бабин Яр»);

їх вели до Бабиного Яру за кладовищем, а там над яром строчив кулемет і змітав їх у яр; німці кидали одну-дві гранати й земля присипала тисячі чи то недострілених, чи то живих» (так 1956 року писала у своїх спогадах про Бабин Яр Докія Гуменна, киянка, українська письменниця, яка тепер живе у США);

цими способами українські і німецькі кати вимордували 200 тис. євреїв (це за жидом В. Познером, коментатором советского, а тепер американського та російського телебачення),
що насправді було 300 тис. жертв (це нове число В.Коротич подав у доповіді у Торонто 23 квітня 1990 року),

що знищено 50 тис. єврейських дітей (з доповіді 1991 року у Вашингтоні Посла Радянської України Геннадія Удовенка);

українські опричники вбивали палицями і довбнями (спомини уцілілих «очевидців» на святкуванні 80-ї річниці Бабиного Яру в синагозі на Брайтон-Біч у Брукліні — 1994 P.);

що могилу-яр німці засипали за допомогою динаміту (за партійним звітом 1946 року та свідченням у німецькому суді 1968 року); а після того земля на цій братській могилі в Бабиному Яру ворушилася від останніх порухів жертв ще 4—7 днів (свідчення уцілілих, а також численних інших «очевидців» на Нюрнберзькому процесі);

весь район Бабиного Яру було оточено колючим дротом — близько 20 км довжини — з високою електричною напругою (за Віктором Коптіловим у паризькій Енциклопедії українознавства — НТШ, том 11, 1994р.);

що цілий місяць кров з могили пливла струмком до Дніпра (свідчення уцілілих жидів, зібрані для НКВД 22.11.43, а також у «Чорній книзі» І.Еренбурга - 1991 p.);

що під час відлиги навесні 1942 року «кров вибухала малими гейзерами на поверхню могили» (з книжки-спогаду «Ніч» 1972 p., лауреата Нобелівської премії миру Елі Візеля);

що наприкінці серпня та у вересні 1943-го німецькі й українські охоронці примусили 327 жидів-в’язнів розрити братські могили за допомогою екскаваторів і бульдозерів; що на штабелях в дванадцять метрів заввишки спалили, обливши нафтою і бензином, тіла 70 тис. небіжчиків і сто тіл полонених моряків Дніпровської флотилії, попередньо задушених у Бабиному Яру в машинах-душогубках (за свідченнями Якова Стеюка, Владіміра Давидова та шести інших уцілілих жидів, що їх дано в Києві для НКВД 22 листопада 1943 року, а потім згадано у радянській кінопрограмі «Бабин Яр» Віталія Коротича — 1987 p., а також за чотиритомовою англомовною «Енциклопедією Голокосту», виданою 1991 р. в Єрусалимі і Нью-Йорку).

Завжди, коли заходить мова про ті страхіття, як от про те, що українці вбили довбнями 50 тис. жидівських дітей, або що земля ворушилася шість днів від ще живих жертв, пересічна людина так жахається, що вже втрачає здатність аналізувати й мимоволі в усе це вірить. А тим часом подумаймо: по-перше, там мусило бути щонайменше 500 людей, аби розібрати догола та вбити «вручну» 50 тис. дітей, бо більше ста людей за день навіть наймогутніші богатирі не подужали б вбити довбнями, не кажучи вже про те, що діти втікали б по ярках і ярчаках як зайці.

По-друге, людина, присипана землею, може дихати не більш як кілька хвилин (знаємо це з нещасних випадків, коли земля засипала робітників). Отже, не можна вірити ані пропагандистам, ані «очевидцям», а лише розкопкам (їх у Бабиному Яру не було) і аерофотознімкам (на них біля жидівського кладовища не видно ані могил, ані бульдозерів, ані дванадцятиметрових «штабелів» для спалювання тіл).

Від кінця 1930-х років німці літали над європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях». На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному грунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.

Після розгляду знімків можна сміливо сказати, що за час німецької окупації природу в Бабиному Яру в районі жидівського кладовища не було порушено. Аналіз аерофотознімків за час окупації Києва відкинув версію щодо навіть малих поховань у ярках поряд жидівського кладовища. Проте привертає увагу таке. Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували (тепер терен військового цвинтаря), наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того наказали вбратися і повели на станцію «Товарна» вздовж східного муру православного цвинтаря та поміж будовами військових складів. На станції стояли підготовлені вагони, якими їх вивезли, мабуть, до ближніх колгоспів або спустошеного Мінська. Якщо пересічний читач може розпізнати на аерофотознімках яму та поодиноку людину, то як можна було не побачити могили на 100 тис. людей?

Під час Другої світової війни німці вважали вилучення жидівського золота за воєнну контрибуцію. У липні 1941 року лише у Львові у жидів було відібрано майже 5 тонн золота. Це саме німці робили у Лодзі, Варшаві, Вільні, в кожному великому місті України. У Львові німці зробили для жидів гето, тож з міста їх не вивозили, як це робили в Києві, де створення таких гето не планували.

Перше завдання українських істориків — віднайти місця, куди німці вивезли з Києва жидівських жителів, дослідити їхню подальшу долю та, можливо, місце знищення. Цього нам не вдасться дізнатися від «уцілілих» з Бабиного Яру — насправді вислужників НКВД. Вони, як і колись, поширюють казку Соломона Лозовського, Іллі Еренбурга та їхнього Совінформбюро. Навіть у похилому віці не припиняють відстоювати свою більшовицьку брехню ветерани ЧК, НКВД і КГБ.

Сподіватися віднайти правду можна лише у гітлерівських картотеках поодиноких есесманів, які донині зберігаються у контрольованому донедавна американцями Berlin Documentation Center (сховище документів у Берліні). Там їх зібрано понад мільйон. У цих картках записано про рідню, платню, медалі й покарання, виконані й невиконані військові завдання кожного есесмана. Не важко довідатися, хто з них був у Києві у вересні — жовтні 1941 року.

Другий спосіб дослідження долі депортованих юдеїв — пошук у банкових книгах головного банку Третього Райху у Берліні. У них, безсумнівно, записано кількість золота і коштовностей, відібраних у київських жидів.

В Американському національному архіві зберігається близько ста тонн гітлерівських документів, що їх досі ніхто не переглядав. Мабуть, удвічі більше документів у архівах колишнього Радянського Союзу. У них напевно ховається відповідь на київську «загадку в загадці»:

ДВІ ТИСЯЧІ УКРАЇНСЬКИХ ЖЕРТВ ГИТЛЕРИЗМУ ПОХОВАНО НА ТЕРЕНІ КИЇВСЬКОЇ ТЕЛЕВЕЖІ.

Тижневик «Україна» і «Ліберальна газета» першими не обмежилися свідченнями «уцілілих». Зате вони описали, як за допомогою аерофото-знімків і локальної обсервації терену встановлено місце поховання більшості українських жертв, убитих гітлерівцями в Києві, а між ними й поетеси Олени Теліги. Біля цієї братської могили — одна з чотирьох опор телевізійної вежі. Тут, на місці поховання, хтось із працівників телебачення посадив малинник й донині ростуть дві великі липи, які видно малими деревцями на фотознімках часів війни. Перевірка на місці в листопаді 1993 року виявила: невеликий пам’ятний дерев’яний хрест на леваді, що за 750 метрів на захід від терену телевежі, стоїть на місці, яке не має нічого спільного з братськими могилами. Ще далі від могил жертв ЧеКа і гітлерівців зведено бронзовий соцреалістичний пам’ятник Бабиного Яру — за 300 метрів на південь від дерев’яного хреста.

Для голови Єврейської ради України І.Левітаса Бабин Яр — це «загадка в загадці». Ілля Левітас, голова Єврейської ради України (об’єднання жидівських товариств в Україні), 1993 року в статті «Нерозгадані таємниці Бабиного Яру» тижневика «Еврейские вести» висловив віру щодо знищення сотень тисяч жидів у Бабиному Яру. Проте, будучи людиною якоюсь мірою об’єктивною, він нарахував і проаналізував п’ятнадцять суперечностей у всій цій історії, які бентежать його і яких він ніяк не може пояснити. Тому й назвав історію Бабиного Яру «загадкою в загадці».

Голова Левітас так пише про своє збентеження: «Як бачимо, кількість жертв зростає. Однак Надзвичайна комісія з розслідування злодіянь фашистів на окупованій території, яка почала свою роботу одразу ж після визволення Києва, знову подала кількість жертв з німецькою точністю — 33771 осіб. Як це число потрапило 1943 року до Надзвичайної комісії — теж загадка. Те, що ця цифра знову збіглася з точністю до однієї людини в наших даних і в даних окупантів, — це вже «загадка в загадці».

На нашу думку, таємні звіти Einsatzgruppen, звідки взято ці числа, це одна з багатьох совєтських або альянтових підробок. Левітасові варто пригадати про ще одну з багатьох та важливих суперечностей у свідченнях «очевидців» і «уцілілих». Майже всі уцілілі жиди через два роки після «різні» у Бабиному Яру свідчили, що в останні дні вересня та в перші дні жовтня 1941 року врятувалися від екзекуції, ховаючись голими по ярках. Вони розповідали, що тоді була така посуха й спека, що одна жидівка через нестачу води мусила своєю слиною поїти голе немовля. У статті І.Левітаса також читаємо: «Одна жінка розповідала, що їй і подрузі (їм було по 12 років) дали баночки з водою і ватні тампони, їх просили змочувати губи дітям, які були з ними.

— Жаль діток, вони пити хочуть, — сказали дяді.

День був теплий, діти справді хотіли пити, і подруги старанно змочували їм губи. Потім з’ясувалося, що в баночках була отрута, і діти невдовзі того самого дня померли. Жінка добре пам’ятає, що це було 2 жовтня — це був її день народження».

Однак ці свідчення ніяк не можна узгодити зі споминами генерала Баграмяна, де сказано про погоду 29 вересня: «Прошел дождь. Машини буксовали, увязая в грязи. Фашисты оставляли застрявшие машины» (с. 377).

Так само й німці у щоденних записах дивізійних хронік (Kriegstagebuch) писали, що в цей час стояло «бездонне болото» в околиці Києва, а про погоду в місті зазначено:

«28 вересня: зимно, хмарно, без дощу. Семиденна велика пожежа у Києві припиняється».

«29 вересня: цілий день лив дощ, дороги перетворилися в багно. Надвечір прояснилося, стало холодно. Пожежу в Києві майже погасили».

«30 вересня: падає сніг з дощем. Дороги погіршуються».

«1 жовтня: мокро, дороги в околиці 48-го відділу артилерії перетворилися в бездонне болото».

«2 жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Дороги обсихають».

«З жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Більшість доріг обсохла».

Ось тут постає кілька запитань:

Як «уціліла» Ася Несгорт та інші вижили голими у корчах та з немовлятами на руках в яру, опинившись кілька днів під дощем зі снігом, коли ще не було сухого листя на землі? Як «уціліла» І.Пронічева могла свідчити в дармштадтському суді, що упродовж цих чотирьох днів вона помирала від спраги і спеки?

На нашу думку, І.Левітас з крихіткою об’єктивності мусить більше довіряти німцям і Баграмяну, ніж «уцілілим» одноплемінникам. Чому писарі вермахту брехали б про погоду? А якби було й так, то чому радянські військові хронікери (на їхні записи спирався у своїх споминах генерал Баграмян) мали у брехні наслідувати гітлерівців?

У брошурі про Бабин Яр, виданій 1991року О.Шлаєном та І.Левітасом, «уціліла» Раїса Дашкевич чомусь згадала, що в день розстрілів «було зимно». Зате підлітки, які на кладовищі поїли отрутною водою жидівських дітей, згадують, що в цей день було «тепло». Як ці суперечливі свідчення можна звести до одного правдивого?

А чому, коли молоді жидівки отруювали жидівських дітей, матері, бачачи, що їхні діти помирають, не протестували? Критична людина ніколи не повірить таким казкам «уцілілих».

Хронікери Києва О.Довженко, Т.Строкач і А.Чеканюк у книжках з воєнного часу занотували дещо про депортації, однак не завважили винищування киян.

Киянин, видатний кінорежисер і сценарист Олександр Довженко у своїй книжці «Не хазяйнувати німцям на Україні», виданій на початку 1943 року, писав, що німці вивезли жидів з Києва, а не замордували: «Вивозять людей. З самого лише Києва вивезли в жовтні 1941 року 50 000 жінок».

Чи ж ті 50 000 жінок не ті самі 52 000 киян, яких Молотов для пропаганди між альянтами вирішив проголосити розстріляними?

У книжках Т.Строкача «Партизани України» та А.Чеканюка «Народне ополчення в героїчній обороні Києва і Одеси» теж нема й згадки про Бабин Яр. Бо Інформбюро Наркоміндєлу «пустило качку» про винищення населення Києва лишень між західними альянтами, оскільки тоді ще не було видано наказу поширювати цю звістку в Радянському Союзі.

Важливим доказом, що винищення киян у Бабиному Яру — вигадка совєтської пропаганди, є «Нота Народного Комиссара иностранных дел тов. В.Молотова о чудовищных злодеяниях, зверствах и насилиях немецко-фашистских захватчиков» від 6 січня 1942 року та пізніші її варіанти. В англомовних виданнях для експорту на Захід записано: «За кілька днів німецькі бандити вбили й замучили на смерть 52 000 чоловіків, жінок і дітей, знущаючись над тими українцями, росіянами й жидами за їхню вірність Радянському уряду... Німці зібрали велике число жидів, зокрема жінок і дітей, на жидівському кладовищі... Перед розстрілом усіх роздягнули догола й побили... Після розстрілу німці присипали всіх тонким шаром землі».

По-перше, завважмо, що в ноті не йдеться про якийсь яр чи то яри, а місцем поховання виразно названо жидівське кладовище.

По-друге, ця офіційна нота Інформбюро Наркоміндєлу вказує, що вбивцями були німці, а не українці або українська поліція.

По-третє — йдеться в ній, — головними жертвами німців були українці, а про жидів згадано на третьому місці.

Важко припустити, що у цьому був якийсь вияв антисемітизму. Адже тоді головою Совінформбюро був жид Соломон Лозовський, головою Інформбюро Наркоміндєлу — палка жидівська патріотка, дружина Молотова Поліна Жемчужна (вона ж Перла Карп). Зрештою, під час війни московське радіо не цуралося передавати сіоністичний гімн «Гатіква», а уряд СРСР масово нагороджував жидів орденами і зірками Героя Радянського Союзу.

Мабуть, найважливіше те, що у масових російськомовних виданнях цієї ноти немає згадки про Бабин Яр або про «різню» в Києві чи на околиці міста. Радянська влада не боялася обдурювати наївний Захід, але не наважувалася аж так обдурювати своїх людей, серед яких було надто багато очевидців. Совєтська пропаганда намагалася в такий спосіб передусім спонукати Америку відкрити другий фронт в Європі, а, по-друге, убезпечитися на випадок, якщо німці розкриватимуть дедалі більше братських могил жертв НКВД, так як те вони робили у липні 1941 року у Львові.

СВІДЧЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ПРЕСИ ЗА ЧАС ОКУПАЦІЇ КИЄВА

У СРСР комуністична партія мала абсолютний контроль над засобами масової інформації, головними серед яких були: ТАСС, яке репрезентувало творчість журналістів; Совінформбюро, через яке партія інформувала «советского человека»; Інформбюро Наркоміндєлу — рупор уряду, яке передавало вісті «за рубеж» і західним альянтам.

З огляду на труднощі зв’язку під час війни часто виникали суперечності між тими організаціями щодо інформації. Через помилки та через те, що постійно ЩОСЬ не договорювалося, зокрема щодо Бабиного Яру, можна було побачити, як творилася брехня, довідатися про державні таємниці та додуматися до правди. Аналіз хронології повідомлень тих трьох радянських пресових служб дає змогу дізнатися: коли, як, хто і чому роздмухував казку про трагедію киян на жидівському кладовищі, а згодом — жидів у Бабиному Яру.

І хоча в цих повідомленнях впереміш правди і брехні, вони — цінне історичне джерело. Однак, по-перше, нині архівні документи важко знайти і невідомо, хто їх туди поклав та чи вони не підроблені. По-друге, повідомлення пресових служб зроблено нашвидкуруч, а тому не всіх їх узгоджено. По-третє, працівники архівів незрідка обмежують до них доступ. По-четверте, найважливіше, повідомлення преси важко підробити, бо друкували їх різноманітні часописи, часто й поза Радянським Союзом.

ПЕРША ЗГАДКА В ПРЕСІ ПРО БАБИН ЯР

Важливу інформацію про Бабин Яр можна віднайти в «Красной звезде». Ще 1993 року київські архіви не хотіли видати для перегляду примірники цієї газети за 1941 рік. Мабуть, тому, що газета мусила брехнею прикривати або виправдовувати жахливі невдачі Червоної Армії. Одначе огляд примірників 1942 — 44 років пояснює, хто і чому вигадав казку про воєнну трагедію Бабиного Яру.

Першу згадку про Бабин Яр у радянській пресі ми знайшли у статті «Киев», написаній Іллею Еренбургом з нагоди першої річниці окупації Києва («Красная звезда» 27.IX.42 р.). У відносно обсяговій статті ледь не одним реченням сказано про цю «найстрашнішу різню» за всю історію людства:

«Год назад на кладбище в Бабьем Яру расстреляли пятьдесят пять тысяч киевлян. Расстреливали из пулеметов. С тех пор не проходит дня без казней. На стенах города можно прочитать: «За акт саботажа германскими военными властями расстреляны 300 преступников. В Дарнице недавно повесили двух женщин за укрывательство красноармейцев».

Спочатку треба звернути увагу на вислів І.Еренбурга «на кладбище в Бабьем Яру». Схоже, це не мовна або друкарська помилка. У своїй статті Еренбург суперечить Молотову, який у дипломатичній ноті дев’ять місяців тому однозначно вказав, що розстріл провадився на жидівському кладовищі. Суперечність поміж Молотовим та Еренбургом щодо місця винищення більш як 50 тисяч киян мало кілька причин, тому потребує детальнішого пояснення.

Еренбург у своїй статті говорить про старе, вже тоді занедбане та невикористовуване (позаяк не було доброго під’їзду) Кирилівське кладовище. З другого боку, жидівське кладовище, згадане Молотовим, було біля головного русла Реп’яхівського Яру, який починався від того цвинтаря. Лише в найліпшому разі можна написати, що жидівське кладовище було «побіч», «біля» або «над» Бабиним Яром, але ніяк не можна сказати, що воно було у «Бабиному Яру».

Еренбург походив з давньої багатої київської родини та дуже добре знав своє родинне місто. Він, безсумнівно, щороку відвідував могили своїх предків на жидівському цвинтарі й знав, що там чи у Реп’яхівському Яру, який його перетинав, не можна утаїти поховання 55 тисяч чи то розстріляних, чи то отруєних громадян. Еренбург також знав, що на протилежному боці вулиці Мельникова було велике православне кладовище. Тому в час, коли ще не було факсів, Еренбург, мабуть, нашвидку та самовільно вирішив поправити Молотова й «перенести» місце винищення киян, аби було правдоподібніше, на віддалений, забутий і занедбаний Кирилівський цвинтар, що між глибокими ярчаками Бабиного Яру. Нині цей забутий цвинтар став урочищем, де кияни, любителі спокою і свіжого повітря, насолоджуються життям, не знаючи, що колись тут було кладовище.

Еренбург перед війною багато років проживав як кореспондент у Західній Європі, отож, мабуть, не знав, що в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці ЧеКа ховала в одному з ярчаків свої жертви. Тому він не повинен був натякати про Бабин Яр.
Мабуть, усе це трапилося через брак під час війни засобів швидкого обміну інформацією. Еренбург був у Алма-Аті, Лозовський — у Куйбишеві, а Молотов — у Москві. Вочевидь, вони не домовилися щодо місця винищення. І це нам дало змогу побачити, що воєнна трагедія Бабиного Яру (спершу — жидівського кладовища) — вигадка, аби приховати звірства НКВД і особливо ЧеКа в Києві супроти українців.

На недосконалий у цей час обмін інформацією додатково вказує змінена Еренбургом кількість жертв у Києві: у Молотова їх було 52 000, а в Еренбурга стало 55 000. Не схоже, що це друкарська помилка.

Тижнем пізніше, 3.Х.42 p., «Красная звезда» опублікувала статтю «Фашистский произвол в Києве», підписану воєнним кореспондентом ТАСС. Ця стаття грунтувалася на інтерв’ю з киянами, які перебралися через фронт до «Большой земли». Кореспондент ТАСС пише про «кривавий терор німців» у Києві і як найгірший його прояв наводить факт розстрілу німцями порушників (які запізнилися лише на десять хвилин) комендантської години. Однак ні цей неназваний кореспондент, приписаний до «действующей армии», ні численні біженці-кияни тоді ще нічого не знали (тож і не згадали) про масові розстріли у Києві. Відомо, що російськомовна нота Молотова у «карманному» виданні для кожного політрука про «казнь» у Києві також не згадувалася. Отож «указ» Інформіндєлу про те, що в пресі СРСР від 27.IX.42 р. можна натякати про винищення громадян у Києві, дійшов до Совінформу та Еренбурга, але не дійшов до прифронтового кореспондента ТАСС. Виглядає так, що обмін інформацією поміж Інформіндєлом і ТАСС ще не узгоджено. Стаття І.Еренбурга у «Красной звезде» від 27.IX.42 p. — доказ цього.

Місяцем пізніше у статті "Гитлеровцы ответят за свои злодеяния" головний редактор "Красной звезды" у Куйбишеві, спираючись на таємне англомовне видання ноти Молотова, натякнув "по указанию" одним реченням про розстріл у Києві 52 000 людей, не згадуючи про Бабин Яр або жидівське кладовище.

Через півтора місяці після цієї публікації - 19.ХІІ.1942 - "Красная звезда" знову представила статтю - "Про існування гітлерівського плану винищення єврейського населення Європи", підписану «Информбюро Наркоминдела". У ній детально розписано, де, коли і як німці винищують – через розстріли, електрикою, отруйними газами - жидів, особливо у Польщі.

Одну третину статті присвячено винищуванню жидів на окупованій території Радянського Союзу, але не йдеться про Бабин Яр. Одначе в одному реченні є натяк про жертви Києва, яких "змішано" з жертвами Дніпропетровська — разом 60 000 жертв. Наркоміндєл Молотова не був готовим брехати про винищення киян та послідовно уникав назви Бабин Яр.

У "Красной звезде" від 23.ХІІ.1942 було вміщено звіт про святкування 25-річчя Радянської України в... Уфі. Того самого дня ця військова газета цитує довжелезну доповідь "Председателя СНК УССР" Л. Корнійця, де читаємо:

"Кому не известны чудовищные зверства гитлеровцев на Украине! Немецкие звери в украинской столице Києве организовали чудовищные погромы. Только в первые месяцы немецкие бандиты истребили 85 тысяч мужчин, женщин, стариков и детей".

Там немає згадки про місце у Києві, де ця різня відбулася. Однак тут сталася "помилка" — замість 5 000 жертв подається число 85 000.

У травні 1943 року німці віднайшли могили 10 000 українських жертв ЧеКа/НКВД у Вінниці. НКДВ злякався, що німці розкопають братські могили українських жертв ЧеКа/НКВД з 30-х років у Бабиному Ярі. До «праці» залучили Совінформ із Соломоном Лозовським, на чолі поставили І.Еренбурга і В.Гроссмана - як кореспондентів і літераторів. У "Красной звезде" від 12.V.1943 у статті "Очередная провокация фашистских людоедов", підписаній Совінформом, автори передбачливо зазначають: "Огромное количество трупов советских людей, погибших от рук фашистских людоедов, немцы могут обнаружить в Бабьем Яру Киева".

Це одне речення у тій пропагандистській статті завершує огляд совєтської преси, яка до часу визволення Києва більше й словом не натякнула на ту жахливу подію у третьому щодо важливості місті Радянського Союзу. Хоча Еренбург видрукував статтю з нагоди 1-ої річниці окупації Києва, влітку 1943 року Радянський Союз почувався таким збентеженим німецькою акцією розкриття братських могил жертв ЧеКа/НКВД, що вирішив у своїй пресі промовчати 2-у річницю окупації та "зверств немцев в Киеве". Крім того, у цій статті Совінформ подає довгу низку місць, де можна віднайти жертви німецьких злочинів. Насправді це вказівка, де нам шукати кістяки і могили не жидів, а жертв переважно жидівського ЧеКа та НКВД.

Можна лише здогадуватися, що СРСР не хотів згадувати Бабиного Яру. Однак НКВД, настрашений розкриттям могил їхніх жертв у Вінниці, яким зайнялися німці, та спровокований вискоком І.Еренбурга, вирішив відвернути увагу від справжніх могил 30-х років та зосередився на ярчаках поряд з жидівським кладовищем. Бо там не було жодних могил. НКВД створив легенду, нібито німці спалили трупи жертв у вересні 1943 року, а попіл і кістки розвіяли полями.

З розгляду радянської преси випливає висновок, що пропагандистська "качка" Наркоміндєлу про винищення киян німцями з самого початку була розрахована лише на Америку і Велику Британію. Згодом, влітку 1943 р., її обережно поширили і в самому СРСР. Інакше "різню" 52 000 киян, а згодом більш як 200 000, було б так само забуто, як потоплення у Чорному морі 200 000 мешканців Криму, спалення живцем 200 000 одеситів та винищення 600 000 львів’ян.

РАДЯНСЬКА ПРЕСА МОВЧИТЬ ПРО БАБИН ЯР ПІСЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА

Першу згадку про Бабин Яр (ледь не десять слів) знаходимо у московській "Правде" у листі-подяці товаришу Сталіну від 40 000 мешканців Києва за їхнє визволення 6.ХІ.1943. Там уже збільшено кількість жертв, а саме: "расстреляно в страшном Бабьем Яру... более 100 тисяч".

Такий же скупий опис трагедії Бабиного Яру вміщено і в "Київській правді" від 1.ІІІ.44. - у звіті державної комісії, очолюваної М.Хрущовим. Тут лише якихось півтора речення про "найбільший мор за всю історію людства". "Свідки розповіли, що вони бачили, як німці кидали в яр немовлят і закопували їх живцем разом з убитими й пораненими батьками. Було помітно, як шар землі ворушився від руху ще живих людей".

Зате у статті є набагато більший опис спалювання тіл (420 слів), у якому стверджується, що під час роботи Комісії можна було "переконатися у звірствах, вчинених над російським населенням під час окупації Києва німцями".

1945 року в Москві видано книжку-брошуру "Злодеяния немцев в Києве" (автор К.Дубина), де слова "Бабин Яр" вжито чотири рази. Там вказано на жидів як на жертви того злочину.

1947 року Еренбург туманно описав події в Бабиному Яру у книжці "Буря", обсягом більш як 700 сторінок. "Точний" опис жидівської трагедії у Бабиному Яру, що грунтується на свідченнях очевидців, в основному артистки лялькового театру Д.Пронічевої, КГБ видрукувало 1966 року в книжці А.Кузнєцова. Після чого тема Бабиного Яру на багато років зникла з радянських видань.

КОМУНІСТИЧНЕ ПІДПІЛЛЯ У КИЄВІ НЕ ЗАВВАЖИЛО ВИНИЩУВАНЬ У БАБИНОМУ ЯРУ АЖ ДО ОСЕНІ 1943 РОКУ

Винищення киян чи жидів у Бабиному Яру промовчали й комуністи-підпільники Києва на чолі з Володимиром Кудряшовим. Комуністичне підпілля у Києві мало тоді 250 законспірованих радіопередавачів і досить детально звітувало по радіо Великій землі, зокрема про німецький терор стосовно киян. Однак про винищення сотень тисяч людей у Бабиному Яру або десь у Києві вони чомусь не звітували, хоча їхній підпільний центр був на Лук’янівці, поряд з Бабиним та Реп’яхівським ярами.

ОДИНОКИЙ ДОКУМЕНТ БІЛЬШОВИЦЬКОГО ПІДПІЛЛЯ ЩОДО БАБИНОГО ЯРУ У КИЄВІ – ЦЕ ЛЕТЮЧКА З ОСЕНІ 1943 РОКУ ПРО ВИНИЩУВАННЯ НІМЦЯМИ УКРАЇНЦІВ

1993 року було зроблено перегляд документів підпілля в партійних архівах Інституту історії при ЦК Компартії України у Києві та московських архівах. Тоді Москва й не згадувала про Бабин Яр. У Києві переглянули всі документи на цю тему, а саме: дві теки щодо підпілля у Києві.

Перша з них становила 302 сторінки "звітів, доповідних записок організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У". Там знайдено одну сторінку, і то без дати, зі звіту про діяльність київського підпілля. Цей звіт, який видавався найправдоподібнішим, було виготовлено, мабуть, 1945 року. На цій сторінці стандартний післявоєнний опис винищення жидів зафіксовано десь у 65 словах. У другій теці було 187 сторінок таких матеріалів, з яких тільки одна сторінка про трагедію у Бабиному Яру. З контексту можна зробити висновок, що цю сторінку під заголовком «Громадяни й громадянки м. Києва» більшовицьке підпілля надрукувало наприкінці вересня 1943 року. У ній читаємо:

"Хто з киян не знає про німецькі гестапівські справи в "Бабиному Яру". Скільки сотень тисяч загинуло там мешканців Києва за два роки панування німецьких "визволителів". Кривава рука німецького гестапо замучила більше половини населення Києва".

УКРАЇНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ ОПИСАЛО НІМЕЦЬКИЙ ТЕРОР, АЛЕ НЕ ЗАВВАЖИЛО МАСОВОГО ВИНИЩЕННЯ КИЯН

У першому числі чільного часопису бандерівського підпілля у Києві "Ідея і чин" у статті "Герої наших днів" автори перелічили всі втрати українських націоналістів до листопада 1942 року, включивши навіть мельниківців разом з поетесою Оленою Телігою. Проте й вони ні словом не згадали про знищення 100 000 киян у Бабиному Яру або додаткових 95 000 жертв в інших частинах Києва.

Делегація мельниківців до "столиці України та княжого города" Києва на чолі з професором Краківського університету Володимиром Кубійовичем описала свій побут у Києві наприкінці жовтня 1941 року в низці статей у тижневику "Краківські вісті". Там, зокрема, згадувалося, що "жидів вивезено за місто". Один з тодішніх свідків Ярослав Гайвас (з 1955 р. в Америці) досі мовчить про побачене — певне, зі страху перед нашими "всемогутніми відвічними сусідами". У 10-томній "Енциклопедії українознавства" під редакцією проф. Кубійовича, виданій Науковим товариством ім. Шевченка в Парижі у 1955 - 89 роках, немає й згадки про Бабин Яр. Зате у англомовній 5-томній версії "Encyklopedia оf Ukrаіnе", виданій 1988 р. Торонтонським університетом, Бабин Яр згадано як місце страти 3 000 жидів. Як загальне число інших жертв гітлерівців у Бабиному Яру подано 150 000.

Останніми роками НТШ вирішило "виправити помилку" старої енциклопедії проф.Кубійовича. Редактором 11-го – доповнювального - тому, виданого українською мовою влітку 1995 р. в Мюнхені, став проф. Аркадій Жуковський з Парижа. Видавничі географічні дані вказують, що стаття про Бабин Яр не могла бути об’єктивнішою. Кілька років тому у Франції та Німеччині видано закони, що забороняють сумніватися в масштабах жидівської катастрофи. У Німеччині стаття 130 передбачає за це від 3 місяців до 5 років ув’язнення, а штраф становить 30 000 доларів.

НТШ у Парижі було ознайомлене з аерофотознімками та прив’язкою Бабиного Яру від 1991 року. Статтю про Бабин Яр доручено було написати Вікторові Коптілову з Києва, який 15 років працював у Франції для ЮНЕСКО, а тепер викладає у Державному інституті східних цивілізацій у Парижі. Щоб не потрапити до суду й не втратити роботи та пенсії, проф. В.Коптілов без жодних пояснень збільшив кількість жидівських жертв до 100 000, натомість промовчавши про українські жертви ЧеКа у Бабиному Яру. Загальну кількість загиблих визначив у 150 000 – 200 000 тис. Мабуть, це не випадково, бо коли 1992 року французький ревізіоністичний науковий місячник Rеvue d’Histoire Revisioniste опублікував статтю про перебільшені масштаби "різні" у Бабиному Яру, удокументовану аерофотознімками Києва, - редактора покарали матеріально, а видання закрили. А тим часом про історичну важливість аерофотознімків завважено у статті в "Нью Йорк Таймс" від 1989 року на тему злочинів НКВД над берегом Дніпра та в Катинському лісі Білорусі.

З аерофотознімків Києва на тоді ще не використовуваній частині православного цвинтаря (а тепер на терені телевежі й військового кладовища), видно низку свіжих могил — разом близько 2000 — здебільшого українських жертв гітлеризму. Другий, менший рядок могил (приблизно 500 жертв НКВД з весни 1944 р.), видно за парканом Сирецького концтабору. Ці могили віддалені на 200 метрів на захід від ярка Бабиного Яру, де поховано перед 1933 роком сотні тисяч жертв голодоморів і терору ЧК— НКВД. Кільканадцять років тому на місці Сирецького табору і братських могил було зведено Сирецький жилий масив.

НАВІТЬ ЗА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ "НЕЗАЛЕЖНІ" НАУКОВЦІ МОВЧАТЬ, КОЛИ ЦЬОГО ВІД НИХ СПОДІВАЮТЬСЯ УРЯДОВІ ЧИНОВНИКИ

На підтвердження думки про наявність братських українських могил і відсутність могил жидівських у ярках поряд жидівського кладовища у Києві, спробували звернутися до директора Інституту картографії у Харкові полковника Ігоря Смілки. У ділянці аерофотознімків І.Смілка – знавець світової величини. Колись він проживав кілька років на Кубі, де для радянського міністерства оборони готував військові карти Середньої та Північної Америки. І.Смілка з радістю прийняв пропозицію подивитися на унікальні історичні фото столиці України воєнного часу й був у захваті від чіткості зображення. Він зауважив, що така якість не була доступною радянським військам навіть після 1945 року. Майже рік ми чекали, що полковник Смілка, з почуття патріотизму підготує нам письмову експертизу, щоб опублікувати її в місячнику "Військо України". На жаль, він так і не наважився.

Тоді ми особисто звернулися до Інституту картографії при Московському університеті. Однак, схоже, директорку інституту професора Надію Верещаку хтось заздалегідь попередив, що віднайдено аерофотознімки Бабиного Яру. І вона відмовилася навіть на них подивитися. За Незалежності та демократії "незалежні" науковці продовжують мовчати, позаяк цього від них сподіваються урядові чиновники. Знімки Києва урочисто вручили Л.Кравчуку, тоді Президенту України, і Д. Павличку під час їхніх перших відвідин США. Та, як ми й передбачали, від них не було жодного відгуку.

БАБИН ЯР - ЦЕ ТРЕТЯ ВАГОМА ЛЕГЕНДА ЖИДІВСЬКОЇ КАТАСТРОФИ, НАУКОВА ПЕРЕОЦІНКА ЯКОЇ НИНІ ВІДБУВАЄТЬСЯ

1990 року Ізраїль «відкликав» першу страшну легенду про те, що німці робили з жиру замордованих жидів мило. 5 травня цього ж року про «відкликання» повідомили світ видання "Джерузалєм Пост Інтернашіонал", "Нью Йорк Тайме" і вся відома преса Заходу.

Двома місяцями пізніше (16 липня 1990 року) офіційно було зменшено число жертв Освенціма - з 4 000 000 до 1 100 000, а 1993 року - до 800 000. Дещо пізніше, а саме 1 січня 1994 року, "Нью-Йорк Таймс" пішов далі, вмістивши статтю під заголовком "Не варто повністю припиняти процес переоцінку жидівської катастрофи". У цій статті зазначається, що не можна довіряти емоційним і суперечливим свідченням "очевидців", бо більшість з них перебувають під впливом так званого синдрому уцілілих в катастрофі.

ПРАВДУ ПРО БАБИН ЯР КОНЧЕ ПОТРІБНО ВИВЧАТИ В УСІХ УКРАЇНСЬКИХ ШКОЛАХ

Не знаємо, як в Ізраїлі чи Києві, але в жидівських школах-єшівах в Америці дітям змалку втовкмачують про кровожерність і варварство українців, їхню участь у знищенні жидів у Бабиному Яру та що Бабин Яр — місце найбільшої могили та найбільшого масового вбивства в історії жидівства. Однак настав час наукової переоцінки. Тож і наших українських дітей уже треба підготувати, аби в майбутньому вони знали, як боротися за правду та проти паплюження честі їхніх дідів нашими одвічними, а в цьому столітті неввічливими сусідами. Сумніваємося, що після переоцінки кількості жертв комуністичного терору жидівська громада захоче добудовувати музей Бабиного Яру в Києві. Насправді його мають будувати українці - в пам’ять жертв ЧеКа і НКВД в Білогородці, Биківні та Бабиному Яру. Він нагадуватиме сучасникам і прийдешнім поколінням, якою ціною далася українцям незалежність України та як нею потрібно дорожити.

Тетяна ТУР, США
"Вечірній Київ", 16 березня 1996 р.

Підготував до друку
Григорій МУСІЄНКО

Категорія: Мои статьи | Додав: sokil (02.07.2013)
Переглядів: 312 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Поиск
Друзья сайта
  • [11.02.2017][Мои статьи]
    Комітет порятунку музеїв протестує! (0)
    [26.01.2017][Мои статьи]
    Excavations at Baturyn in 2016 (0)
    [04.09.2016][Мои статьи]
    Музей плакату представляє Юрія Неросліка (0)
    [12.07.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ У БАТУРИНІ 2015 РОКУ. РЕКОНСТРУКЦІЇ КІМНАТ ПАЛАЦУ МАЗЕПИ (0)
    [06.01.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОЇ СТОЛИЦІ БАТУРИНА У 2014-2015 РОКАХ (0)
    [18.12.2015][Мои статьи]
    Гармату Мазепи "Лев" вкрали з Кремля?! (0)
    [15.12.2015][Мои статьи]
    Аліна Певна: «Маріуполь – туристична та культурна Мекка Донеччини» (0)
    [14.12.2015][Мои статьи]
    "Відчуй Україну":Столичные живописцы привезли в Мариуполь пейзажи (0)
    [08.12.2015][Мои статьи]
    Відчуй Україну! - Маріуполь (0)
    [07.12.2015][Мои статьи]
    Мистецька акція «Відчуй Україну» стартує в АТО! (0)

    Каталог статей

    Міні-чат
  • Copyright MyCorp © 2017
    Зробити безкоштовний сайт з uCoz