Сепаратизм на західних кордонах України або Чим небезпечне прийняття закону про державну мовну політику

Вже багато говорилося про небезпеку розширення статусу російської мови в східних областях України в разі прийняття закону «Про засади державної мовної політики». Тим не менш, не всі говорять про його небезпеку для цілісності української держави з погляду впровадження цього закону на Закарпатті. Адже цей регіон за кількістю національно-культурних груп та й просто відверто сепаратистських організацій є одним з лідерів в країні.

Багато писалося про сепаратизм так званих «русинів», які прагнули створити свою автономію на території Закарпатської області. Звичайно, в разі прийняття вищезгаданого закону, гіпотетично «політичні русини» почнуть впроваджувати діловодство, судочинство і т.д. на своїй, хай і штучно створеній мові. А це зайвий аргумент для них закцентуватися на власній окремішності.

Але з іншого боку, русини критичної маси в Закарпатті аж ніяк не мають, тому не факт, що закон пошириться на них, адже навряд чи частка русинів буде 10 або більше відсотків від загальної кількості населення. Бо згідно з проектом закону, право вести справи на регіональній мові можуть лише ті національні групи, яких нараховується не менше 10% населення даного регіону.

Тому набагато більшу небезпеку варто очікувати від угорської меншини, якої в Закарпатті – близько 15%. В разі прийняття закону, він точно поширюватиметься і на закарпатських угорців. І це створить додаткову напругу в області. По-перше, в рядах населених пунктів, зокрема, в Берегівському, Виноградівському, Ужгородському районах є цілі села, де державна мова не використовується навіть в документації. Більш того, в цих населених пунктах українською взагалі мало хто розуміє, а більшість вивісок написана виключно угорською мовою.

По-друге, частина мешканців означених територій мають паспорти Угорщини, отже, формально підпадають під захист нашого сусіда. Угорщина, всупереч Шенгенському законодавству, розширила межі малого прикордонного руху з Україною з 30 до 50 км. Отже, тепер її вплив сягатиме далі і охоплюватиме більшу частину територій Закарпаття, де угорці є домінуючою етнічною групою.

Відомо, що офіційний Будапешт активно фінансує співвітчизників за кордоном. Так, лише українським угорцям в 2011 році було виділено на 11% більше коштів на культурні потреби, ніж в 2010 р. Фінансування угорської меншини в Україні масово здійснюється з державних і недержавних фондів, зокрема, Фонд Дьюли Йєша, що фінансує громадські об’єднання, Фонд при Міністерстві культури (фінансує культурні програми), Фонд «Апацой», що дає стипендії закарпатцям та багато інших.

Взагалі, це саме формулювання – культурне життя – має в даному аспекті ширше значення. Тут радше іде мова про завуальовану боротьбу за національну угорську автономію в складі України. Адже, наприклад, найбільша організація місцевих угорців – Товариство угорської культури Закарпаття – під маркою відстоювання культурних прав веде політичну діяльність, кінцевою метою якої є здобуття угорської національної автономії в межах України. Так, в 2005 році це товариство зареєструвало Партію угорців України на чолі з Миколою Ковачем. Ця партія, за словами політолога Владислава Зварича, активно співпрацює з правлячою в Угорщині партією Фідеш прем’єр-міністра Віктора Орбана. Де-факто, за словами все того ж Зварича, задачею Партії угорців є створення в Закарпатті нової територіально-адміністративної одиниці в складі Закарпаття – Притиснянського району, де угорці будуть домінувати.

Ще один момент – оскільки зараз в угорському парламенті окрім поміркованого Фідешу є ультрарадикальна права партія Йоббік, яка виступає за створення «Великої Угорщини» на теренах «угорських етнічних земель» України, Румунії та Словаччини, можна очікувати посилення підтримки не лише культурних організацій мадярів, але й сепаратистських політичних сил. Лідер "Йоббик” Крістіна Морваї вже зробила заяву, що в Європарламенті ця політична сила однозначно не підтримуватиме Лісабонську угоду і усіма можливими шляхами намагатиметься досягти автономії для угорців, які мешкають в сусідніх державах, таких як Україна, Словаччина, Румунія.

В цьому плані закон про засади державної мовної політики може їм стати як ніколи в нагоді. Адже тепер у закарпатських угорців буде право використовувати виключно свою мову для ведення регіональної політики, діловодства, судочинства і відтак відпаде потреба знати, а тим паче спілкуватися українською мовою. Тим угорцям, які живуть в прикордонних районах, це взагалі не треба – вони отримують дотації з Будапешту, українська влада не вимагає від них знати державної мови (якщо вони не йдуть на вищі адміністративні посади), тому можна прогнозувати 100-відсоткову переорієнтацію цих людей на свою історичну батьківщину. А оскільки їм і на землях Закарпаття за таких умов буде житися непогано і переїжджати в Угорщину вони не прагнутимуть (бо завдяки транскордонному руху туди можна і так вільно їздити), то незабаром можуть підняти питання про створення тут своєї «маленької Угорщини», яка, однак, може стати великою проблемою для України, стати каталізатором сепаратизму не лише в Закарпатті, але й в сусідній Чернівецькій області, і в Донбасі, а найбільше, звичайно ж, в Криму.

А те, що офіційний Будапешт може спровокувати у нас подібний сценарій, підтверджує поведінка угорської національної меншини в Словаччині, Румунії та Сербії, де, за фінансової підтримки історичної батьківщини місцеві угорці намагаються створити свої автономні держави. Україну може чекати те ж саме, особливо, якщо закон про засади державної мовної політики все ж приймуть.

P.S. Насамкінець хотів би навести думки мешканців Закарпаття – угорця та українки – на проблему автономії краю, які записала ВВС Україна в березні місяці:

Ласло, 48 років, столяр: – Це – земля наших предків, тут жив мій батько, дід. Багато років тому нам просто сказали – це вже інша країна. Я вважаю, що автономія – це шлях до повернення історичної справедливості. Ми маємо на це повне право. Тому я за. Адже потрібно нам зберегти нашу культуру, розвивати угорську мову, аби її не забували в школах, садочках. Угорщина нам не може допомагати у повній мірі, поки в нас не буде автономії. Думаю, що і кордони стануть більш відкритими. Сподівання лише на краще. Адже Україна про нас не турбується – може, хоча б Угорщина допомагатиме…

Тетяна, 25 років, вчитель: – Категорично проти будь-якої автономії. Адже угорці і так мають занадто прав, в той час, коли українці позбавлені багатьох привілеїв… Наприклад, я теж мешкаю у 50-кілометровій зоні, але маю перепони, аби без проблем отримати шенгенську візу. Для цього мені кажуть, що мої діти мають ходити в угорську школу, в угорську церкву, бути членом певного культурного товариства. Мені не подобається, що в державних установах та банках деякі вимагають, аби з ними розмовляли лише угорською мовою. Ніби ми за кордоном живемо. Діти шкільного віку раз на рік отримують по 25000 форинтів (це 1000 гривень) на покупку шкільного приладдя. Це лише в угорських школах. Дуже прикро, що чужа країна може це робити, а наша – ні. Їхні вчителі забезпечені потрібною літературою, мають можливість безкоштовно навчатися на курсах підвищення кваліфікації, навіть подорожувати за кордон на різні конференції. Угорці спокійно відзначають свої свята, мають свої школи і садочки, розмовляють своєю мовою. На мою думку, створення автономії – це перший крок до сепаратизму. Я не хочу відчувати себе "у гостях” у себе на батьківщині. Бо іноді і так себе так почуваєш…

Сергій Пархоменко