Наприкінці XVII ст. Україна переживала дуже напружену воєнно-політичну ситуацію, що зумовлювалася постійною збройною боротьбою Речі Постолитої та Московського царства за українські землі, а козацького війська проти одного та другого супротивника за незалежність цих українських земель. Козацькому війську та українському населенню це спричиняло великі втрати та розорення.

Справу Богдана Хмельницького, направлену на розрив стосунків з Москвою та на налагодження стосунків з європейськими державами, продовжив його наступник гетьман України Іван Виговський. Уже в жовтні 1657 року Україна укладає зі Швецією союз оборонного характеру, однією з умов якої було визнання Швецією України як вільної держави.

В особі Івана Виговського Українська держава отримала досвідченого політика, прекрасного адміністратора й дипломата, хороброго і талановитого воєначальника. Одначе, на відміну від Богдана Хмельницького, Іван Виговський не вмів гнучко проводити центристську лінію.

Відхід гетьмана Івана Виговського від промосковської орієнтації привів у лави його прибічників усі українські антимосковські елементи. Але у 1658 р. гетьман зіткнувся з потужною опозицією на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем та Кошовим отаманом Яковом Барабашем.

Царський уряд, хоч і визнав Івана Виговського гетьманом і звернувся з відповідними грамота¬ми до його противників, але продовжував контактувати і з гетьманом, і з опо¬зицією, поступово схиляючись на бік останньої. При цьому Москва посилила втручання в українські справи (спроби за¬боронити зносини гетьмана з іноземними державами та ін.).

Невдовзі опозиція перейшла до активніших дій: І.Донець ударив на землі Чигиринського полку і вчинив спустошення. У відповідь І.Виговський почав готувати війська до походу, стратив у Гадячі кількох прихильників М.Пушкаря.

Після перемоги гетьман Виговський повернувся до Чиги¬рина, але невдовзі в тій же Полтаві К.Пушкаренко оголосив себе полковником і зі своїм братом почав збирати війська проти гетьмана. Москва заходилася ще нахабніше втручатися у внут¬рішні справи козацької держави, щоб прискорити її поглинання. Іван Виговський постав перед тяжкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням козацької держави на провінцію Мос¬ковського царства, або боронити суверенітет України.

Гетьман обрав останнє... В такій ситуації він різко змінює політику. Оскільки Переяславський договір 1654 р. вже не діяв (Москва його грубо порушила ще 1656 р.), І.Виговський 18 вересня 1658 р. укладає Гадяцький договір з Польщею, на підставі якого Україна під назвою "Велике князівство Руське" (в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств) діставала ті самі права, що й Велике князівство Литовське, і входила на конфедеративних засадах до Речі Посполитої. У Великому князівстві Руському зберігалося гетьманство, унія мала бути скасованою, також повинні були бути зрівняні в правах православна і католицька церкви. Бойові дії проти Речі Посполитої припинялися. Іван Виговський став Гетьманом Русі. Цей титул зберігався за керівниками Гетьманщини включно з Іваном Мазепою. Гетьманом Русі називали І.Мазепу закордонні правителі, так було записано на чаші з чистого золота, яку Мазепа подарував у храм Гробу Господнього в Єрусалимі. На чаші, яка і досі зберігається у храмі, є напис: "Дар Його Високості Івана Мазепи, гетьмана Русі".

Царський уряд був дуже стурбований Гадяцьким трактатом і навіть погоджувався піти на серйозні поступки гетьману, але до українсько-московських переговорів із цього приводу не дійшло. Після невдалої спроби І.Виговського й І.Богуна вибити царські війська з Києва питання про поступки було знято з порядку денного. Москва відкрито стала на бік опозиції, що призвело до українсько-московської війни 1658-1659 рр., яка ускладнювалася війною громадянською.

Козацька влада почала вимагати від московського царя виведення його військ з України. Так, у січні 1659 року прохання такого змісту було направлено до Москви козацьким полковником Григорієм Гуляницьким, але посли не дісталися назад – були ув'язнені за наказом московської влади.

Зібравши раду, гетьман Виговський узгодив з нею план розгрому бунтівників та царських стрільців. Передбачалося завдати головного удару силами українських і татарських військ, взяти Путивль, Севськ, Суми, Недригайлів, Цареборисів, Кам'янське та інші порубіжні Московські міста. У Білорусії козацькими загонами керував полковник Іван Нечай, а на Сіверщині – Григорій Гуляницький. Іван Виговський швидко перетнув тодішні кордони, однак надовго затримався, облягаючи Кам'янське (28.08.-29.09.1658 р.). Ординці вчини¬ли напади на Недригайлів та Цареборисів, та після цього їхні головні сили повернули до Криму. І.Нечай розбив Московські війська на Стародубщині, а глухівський сотник Пилип Уманець обложив загін стрільців під Новгородом-Сіверським. Але на кордонах почала збиратися велика царська армія, яка про¬водила рейди вглиб України. Опозиція, посилена допомогою з Москви, розв'язала активні дії на Лівобережжі.

Війна ставала дедалі масштабнішою, обидві сторони кидали в бої нові й нові резерви. Царські війська все активніше проводили в Україні операції, чинили люті репресії, зокрема князь Ю.Борятинський сплюндрував і випалив околиці Києва.

Московські війська чисельністю більше 100 тис. почали просуватися на Київ. До них приєднався зі своїми силами наказний гетьман І.Безпалий.

На шляху цієї лавини у м. Конотоп стояли козаки ніжинського полковника Григорія Гуляницького та у м. Срібному козаки прилуцького полковника Петра Дорошенка. Князь Г.Ромоданський та І.Безпалий взяли м. Лохвиця потім

м. Срібне і майже одночасно обложили м. Конотоп. Під Конотоп було стягнуто всю московську армію на чолі з князями О.Трубецьким, Г.Ромоданським, С.Львовим та Ф.Куракіним. Полковник Г.Гуляницький мав усього 4-5 тис. козаків, але йому було не вперше трима¬ти оборону фортець, то й цього разу він хоробро протистояв ворогові, завдаючи йому великих утрат. Не допомогли ні штурми, ні підкопи з мінами, ні постійне бомбардування ар¬тилерією. Царські війська задовольнялися рейдами, внаслідок яких були спалені Борзна й передмістя Ніжина.

Успішна оборона Конотопа дала змогу Іванові Виговському виграти час і зібрати армію, яка нараховувала близько 60 тис. чоловік. Він добився й того, що хан Мухаммед-Гірей IV разом із 40-тисячною ордою рушив йому на підмогу. Українці й татари дали взаємну присягу на вірність у бою.

27 червня під Шаповалівкою український гетьман розбив значну партію Московського війська. Підійшовши потім до Конотопа, І.Виговський залишив орду, яка поділила¬ся на дві частини. Сам же на чолі козаків ударив на царські сили. Побачивши не чисельні полки гетьмана, князь Пожарський рушив за ним, а коли вони почали тікати, кинувся навздогін. Коли Пожарський перетнув за втікачами р. Куколку між селами Соснівкою та Шаповалівкою, то опинився в пастці. З двох боків на його військо вдарили резервні частини козаків І.Виговського та орда. В цей час широко розлилася річка, яку встигли загатити. Було також зруйновано міст, це унеможливило відступ старим шляхом. Таким чином, 9 липня 1659 р. гетьман Іван Виговський здобув блискучу перемогу під Конотопом, знищивши близько 40 тис. Московського війська і захопивши у полон майже 15 тис. (у тому числі воєводу Пожарського та 50 інших визначних воєначальників). Український гетьман втратив 4 тис. козаків, а хан – 6 тис. ординців.

У результаті битви московські війська втратили основні військові сили і були неспроможні протистояти можливому наступу козацьких військ на Москву. "В жалобній одежі вийшов цар Олексій до народу, й жах напав на Москву", – писав з цього приводу російський історик С.М.Соловйов.

Москва стояла перед реальною загрозою захоплення її козацькими військами, але цього не сталося. Що ж перешкоджало Івану Виговському переможно завершити справу, яка так вдало складалася після його блискучої перемоги під Конотопом?

Цьому завадили значні суперечності між деякими козацькими отаманами, спричинені як внутрішніми чинниками того часу, так і провокаційною діяльністю московських властей.

Козацька старшина ніяк не могли досягти згоди у пріоритетних напрямах зовнішньої політики – орієнтація на Московію чи на Європу. Зокрема, московські воєводи, що зі своїми гарнізонами були розміщені в українських містах, ігнорували волю Івана Виговського щодо залишення території України, підбурюючи опозицію.

Козацтво вважало, що воно винесло на собі головний тягар українсько-польської війни, що воно було ініціатором змін у суспільстві, і, відповідно, вимагало своєрідну платню за повалення польсько-шляхетського панування в Україні. Такою платнею могла бути лише влада, і в першу чергу її системоутворюючий стрижень – гетьманство. Уступати ж владу шляхті, хоча і покозаченій, козацтво не хотіло.

В Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, котра визначила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького – Юрія. Хоча той був ще зовсім юним, та за його спиною стояли досвідчені полковники. Повстання проти Івана Ви¬говського почалося в Переяславі, де діяв Т.Цицюра. Він викли¬кав до себе поодинці прихильників гетьмана, а потім наказував їх в'язати і страчувати. Оволодівши Переяславом, Цицюра по¬слав гінців по допомогу до царських воєвод у Київ і отримав її. За наказом московського царя загони воєводу Баратинського здійснили розправу над прихильниками гетьмана Івана Виговського (в Україні тоді було знищено близько 15 тис. українського люду).

Треба віддати належне Іванові Виговському: бачачи свою поразку, він відмовився від допомоги турків і татар. Було вирішено використати останній шанс: апелювати до козацької ради. Її зібрали в середині вересня 1659 р. в Германівці на Київщині, але це була Чорна рада, де головну роль відігравали козацькі низи. Прихильників І.Виговського не хотіли слухати і навіть убили декого з них.

Значна частина війська гетьмана перейшла на бік Ю.Хмельницького, а сам І.Виговський мусив рятуватися втечею. Згодом капітулював Чигиринський замок і все майно Івана Виговського було передане Юрію Хмельницькому. Не бажаючи проливати братньої крові, Виговський склав повноваження і віддав клейноди. Колишній гетьман відступив на Волинь, що перебувала тоді під контролем польського короля, і дістав з волі останнього Барське староство та Київське воєводство, звання сенатора Речі Посполитої.

27 жовтня 1659 року відбулося підписання Переяславських статей – угода між Юрієм Хмельницьким і московським урядом, якою регулювалося правове та політичне становище козацької України у складі Московської держави: гетьманові заборонялося брати участь у міжнародних справах, московські війська розташовувалися в усіх найбільших містах України (Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Умані, Брацлаві), їх фінансове та матеріальне забезпечення здійснювалося за рахунок місцевого населення, козакам заборонялося вести війну, обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників без згоди Москви; митрополит Київський підпорядковувався Московському патріархові (Україна втратила незалежність і перетворилася в автономну частину Московії).

9 грудня 1660 року при підтримці чернігівського воєводи Станіслава Беневського, боючись висуванців із козацького середовища на володіння гетьманською булавою, гетьманом України було обрано Юрія Хмельницького. У цьому ж році через не вдалу війну між Московією і Річчю Посполитою московська армія капітулювала і Ю.Хмельницький підписує Слободищенську угоду з урядом Речі Посполитої, яка визначала автономію Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств у складі Речі Посполитої.

Однак, пробувши при владі 3 роки і не маючи підтримки серед козаків, Юрій Хмельницький зрікся булави. Від Юрія Хмельницького відверталися як прибічники самостійності України, так і промосковськи орієнтована частина козацької старшини.

Анатолій Грива