Вперше в незалежній Україні на пристойному рівні вшанували перемогу української зброї над московською. Таких епізодів в історії було мало, але перемога під Конотопом найвизначніша та повчальна. Повчальна тим, що здобувши перемогу українці через внутрішні чвари, не добили смертельно пораненого ворога, а в підсумку за дипломатичними угодами майже нічого не здобули. Роздвоєна орієнтація козацької старшини відіграла руйнівну роль. Підкуплені московськими обіцянками полковники спасли Москву від краху. Найближчий за вірою, але на кровожерливіший за азійським звичаєм «брат» вижив і мститься українцям по цей час.
На Конотопщині широкомасштабно разом з гостями з усіх куточків відсвяткували 350-річну перемогу у битві з 100-тисячним московським військом. Зараз навздогінці, і навіть напередодні за два-три роки з боку тоді переможеної Москви лунала брехня та брудні лайки. І військо перемогло не українське, і підрахунки фальшували, стверджуючи, що їх було … менше ніж у двічі, « і братів продали» (це їх віроломних та напівдиких), але не кажуть кому та за скільки. А насправді саме Москва неодноразово використовувала Україну в якості розмінної монети у своїй дипломатії, і навіть за Переяславську військову угоду 1654 року, яку облудно назвала потім «воссоєнінєнієм» вимагала и взяла з України чималі гроші – 1 000 000 срібних талерів. Братство за гроші маємо і зараз, і навіть з пенею, штрафами та іншими претензіями.
В урочистостях на рідній сумській землі брав участь і Президент України Віктор Ющенко, який відкрив мітинг присвячений історичній перемозі та разам з Патріархом Київським та всієї Руси-України Філаретом поклав квіти до пам’ятника славному гетьману Івану Виговському у селі Шаповалівці. Під час виконання державного гімну України активісти Української народної партії розгорнули на сільському майдані величезний державний прапор. Далі урочистості продовжилися великим концертом, народними гуляннями, частуванням кулішем, народним ярмарком.
Крім згаданих подій відбулося освячення хрестів та нового величного храму Патріархом Київським та всієї Руси-України Філаретом у Конотопі, відкриття пам’ятника та каплички на честь ювілею битви на полі великої військової перемоги.
Прикро лише, те що все промосковське почало обливати помиями все, що стосувалося і самої битви і святкування її ювілею. Москва не вміє і не любить програвати. В цьому можна було пересвідчитися і цими днями. Ми українці пам’ятаємо своїх героїв і вшановуємо їх. І це так природно. А ще ми по цю свою перемогу ми не ходили на чужу землю, а здобути нам її допомагав природній наш союзник і ворог Москви татарський Крим, з яким Москва зводила стосунки як і з українцями ще у ХХ столітті – в 1944 році.
І перемога під Конотопом, і сьогодення вчить тому, що Москва завжди небезпечна, бо дружба її, як правило, підступна і нещира. Про це навіть є у їх приказках – «Москва слезам не воріт – Москва кровушки жаждєт…» Звичайно, що не своєї, але в тому числі і нашої української. Скільки не ловянько азійського в таких «мудростях»…
Всяка дружба завжди передбачає рівність та щирість, якої з московського боку по-справжньому мабуть ніколи і не було. Були лише розмови на ту тему, що закінчувалися завжди непорозуміннями, в тому числі і збройними. Але Конотоп і досі нагадує та застерігає від пошуків «щастя зі зброєю на нашій землі».
Нарешті відлуння Конотопу почула Україна… В тому відлунні бринить сила незламного українського козацького духу, про який повинні пам’ятати всі в Україні, і всі за її межами, хто гострить на нас зуби. Такі зуби завжди очікуватиме Конотоп!
|