Воєнне лихоліття завжди переповнене жалобою і болем, стражданнями фізичними і духовними, розпачем, злобою, страхом. На цьому ж тлі зблискують карати найвищого прояву людської сутності. Але навіть у суспільному масиві батальної веремії є сторінки, які ще драматичніше віддзеркалюють події, ніж фронтові будні. Це боротьба в тилу ворога. Війна 1941-45 років не виняток.

Найперспективнішою для партизанського руху слід вважати окуповану фашистами територію України, де вони мали розгалужену структуру свого тилу і вразливі комунікації. Битви за Сталінград та Кавказ, Курська битва постачалися через Україну. Хоча наші межі, крім північних районів, не мають великих захисних лісових масивів, проте є сприятливими для мобільних (50-100 бійців) загонів та диверсійних груп, що й довели рейд М.Наумова і чорноліські партизани.

Вище ж партійно-радянське керівництво у Кремлі не бачило, або й не хотіло бачити, українського потенціалу. “Війною невикористаних можливостей” розглядають народну боротьбу 1941-45 років сучасні російські історики, зокрема Старинов, колишній заступник начальника Українського штабу партизанського руху Т.Строкача. Той самий Старинов, котрого Віктор Суворов у своєму “Криголамі” називає “матерым диверсантинцем”.

Сумніваємося, що голова Держкомітету оборони Й.Сталін не розумів стратегічного значення України в такому ракурсі. Але він на все життя затямив, що якихось двадцять років тому саме ця земля виявила своє, зовсім протилежне більшовицькому, розуміння власного майбутнього. Вона пам’ятала 1933 і 1937 роки радянського будівництва.

Тому логічно припускав, що за певних обставин численні та добре озброєні формування етнічних українців здатні напрямити історичний розвиток у бажаному собі руслі.

Першою ознакою труднощів для партизанської війни стала більшовицька воєнна доктрина, яка виключала бойові дії у межах СРСР. Мовляв, напад, якщо він відбудеться, захлинеться, і боротьба продовжиться на території країни-агресора, де доблесна Червона армія доб’є ворога.

Хворобу шапкозакидальництва від вищого політичного керівництва на чолі зі Сталіним, при всій його далекоглядності, підхопили військові спеціалісти. Скажімо, така величина, як Михайло Тухачевський, у “Правді” від 31 березня 1935 року у статті “Военные планы нынешней Германии” твердив: “...Наша Красная армия и вся наша социалистическая индустриальная страна железными ударами любую армию вторжения обратит в армию гибели, и горе тем, кто сам нарушил свои границы”. А начальник Генштабу Кирило Мерецков на високій нараді в Кремлі 13 січня 1939 року озвучив, що в обороні одна радянська дивізія відіб’є удар двох-трьох німецьких, а наступаючі півтори дивізії здолають опір однієї фашистської. Вся країна виспівувала пісні змісту “Если завтра война, если завтра в поход, мы сегодня к походу готовы”.

Як відомо, німці змінили пропагований Москвою сценарій. Вермахт у перші дні зім’яв противника, тому ідею могутнього контр-удару червоних військ відкладено до кращих часів, а розгортання спротиву фашистам у їх тилу стало нагальною проблемою. Спішно готувалися люди для партизанки. Стислі терміни не дозволили провести повноцінну підготовку. Тому-то перші два роки і дали так багато невиправданих жертв між партизан і підпільників. Наприклад, уже в жовтні 1941 німецька комендатура м.Києва проводила допити секретаря Ленінського райкому КП(б)У Романченка. Він виказав, як зафіксовано пізніше у звіті організаційного відділу ЦК партії, кількох керівних працівників. Між ними секретаря Київського підпільного міськкому Руденка. Це був лише початок, бо Руденко також не витримав гестапівського тиску. Впродовж жовтня-листопада було затримано ще шістьох секретарів підпільних райкомів. Здалися противнику колишній секретар Київського обкому ЛКСМУ Кучеренко, інструктор цього ж обкому Пустовойтов, інші. За короткий час до рук окупантів потрапили 36 діячів керівного складу київського підпілля. Фашистські спецслужби знищили 617 радянських патріотів.

Тяжких втрат зазнали учасники опору у Миколаєві, Одесі, Запоріжжі, Сталіно (Донецьку). У Вінниці лише влітку 1942 гітлерівці заарештували сотні людей, 300 з яких розстріляли. На шлях зради став секретар Запо-різького обкому Мосієвич. Затриманий, він розповів про структуру організації, виказав другого секретаря обкому Осипова і ще дванадцятьох підпільників, продовжував працювати на ворога під псевдонімом “Константин”.

Арешти не оминули й Кіровограда. “Історія міст і сіл” скупо пише: “При виконанні бойових завдань смертю хоробрих полягли 103 партизани і підпільники, серед них П.Лахман, І.Гончаренко, О.Бур’янова, Ю.Голуб, В.Конарєв, С.Ліновиченко, Г.Мамалига, Т.Жабо”. Ознайомитися детальніше з цими подіями і героями дозволяє художньо-документальний твір Леоніда Тендюка “Відгомін Чорного лісу”. Заради справедливості відмітимо: важко вимагати від людей непідготовлених, кинутих у жорстоке мливо, високих зразків професійності і героїзму.

Зворотний бік партизанських буднів, який обминався дослідниками епохи, мав ще багато граней, що не вписувалися в поняття подвигу. Наприклад, нікому не потрібне змагання за першість між керівниками різних відомств та командирами бойових підрозділів переростало в тотальну конкуренцію між підлеглими масами, які, здавалося б, робили спільну справу. Союзний НКВС в особі Л.Берії тягнув ковдру управління партизанськими діями на себе. Начальник Головного політуправління Червоної армії, заступник наркома оборони Л.Мехліс теж був не проти похизуватися в ореолі слави новітнього Дениса Давидова. ЦК республіканських компартій на всіх щаблях включилися в процес, що почався.

Відомство Мехліса письмово доносило вождю, що енкаведистські звіти про партизанські сили в окупованій Дніпропетровщині (9 загонів чисельністю до 1000 чоловік) є “липою” і мають на меті прикрасити стан справ із розгортанням всенародного руху.

Командуючий Південним фронтом генерал армії І.Тюленєв у доповідній Сталіну “Про причини невдалих боїв радянських військ у липні 1941 року” одну з них вбачав у “відсутності конкретної роботи партизанських загонів, організованих партійними комітетами на окупованій території”. Виходило, що в оточенні і частковому знищенні 6-ї та 12-ї радянських армій у районі Голованівська-Новоархангельська винні ще й партизани.

Не залишився у боргу і НКВС. Заступник наркома Р.Савченко 31 березня 1942 року сигналізував у вищі інстанції: “В оперативному керівництві партизанськими формуваннями і досі мають місце неприпустимі факти, коли армії Південного фронту самочинно перехоплюють створені органами НКВС України загони і примушують їх виконувати невластиві для них функції безпосередньо на передовій”. Винуватець самочинства, батальйонний комісар Могилевич, виправдовувався, посилаючись на директиву Мехліса.

Певна координація дій у “малій війні” настала після організації Українського штабу партизанського руху на чолі з Тимофієм Строкачем. Але й тут виникали серйозні тертя з Центральним штабом партизанського руху, де першу скрипку вів Пантелеймон Пономаренко, у минулому перший секретар ЦК КП(б) Білорусії. Неважко здогадатися, куди йшов основний потік зброї, боєприпасів, усього іншого. Кількість літако-вильотів на кінець 1942 року до українських партизанів становила 8 відсотків проти вильотів до Білорусії, а доставлений вантаж — лише 20 відсотків.

“Мені не раз доводилося чути, — писав у спогадах командир з’єднання на Рівненщині Василь Бегма, — що очолюваний Пономаренком ЦШПР необ’єктивно й нечесно ставився до партизанського руху в Україні, упереджено інформував про нього ДКО і ЦК ВКП(б), як, зрештою, і про стан справ на окупованій території республіки, применшуючи результати боротьби, упосліджуючи й оббріхуючи український народ”.

Свою потрібність усіма можливими способами доводили евакуйовані до Саратова та Уфи ЦК КП(б)У і уряд УРСР. Характерний приклад. Під кінець 1942 року призначений головнокомандуючим партизанським рухом К.Ворошилов (перебував на посту трохи більше двох місяців) зобов’язав Строкача проінформувати поосібно про місцезнаходження партійних діячів і урядовців України. Через кілька днів той писав Ворошилову: “...доповідаю: секретар ЦК КП(б)У т.Коротченко вирушив у відрядження за завданням ЦК ВКП(б). Секретар ЦК КП(б)У Співак тепер у Москві. Голова РНК УРСР т.Корнієць відкликаний із Закавказького фронту, але до Москви ще не прибув.

Товариші Горобець, Гречуха, Старченко, Жила, Барановський, Сенін, Зленко перебувають у Саратові. Чим вони там займаються, мені не відомо... Прошу Вашого впливу з даного питання на ЦК ВКП(б)”.

Без сумніву, такий вплив на керівних осіб було зроблено, бо незабаром діяльність УШПР приїхала перевіряти урядова комісія на чолі з (ким би ви думали?) головою Президії Верховної Ради Гречухою.

Ясна річ, висновки перевірки рясніли виразами, з яких наведений між іншими звучить не так уже й погромно: “Значна вина у цій справі падає, звичайно, на відділ кадрів ЦК КП(б)У, ... однак головним винуватцем у цьому, як і в інших питаннях, є начальник УШПР т.Строкач, який, використовуючи довір’я й права, надані йому ЦК КП(б)У, став на хибний шлях відокремлення та самостійництва у вирішенні всіх, навіть деяких суто партійних, питань з керівництва партизанським рухом на Україні”.

Як бачимо, в роки війни завжди поруч із Сталінградським чи І Українським фронтами існував невидимий “паперовий фронт”, який не додавав, а лише вкорочував віку багатьом дійовим особам тих грозових подій, бо, не забуваймо, протікали вони під недремним і не завжди неупередженим оком вождя і вчителя радянського народу.

Не виправдали надій численні представники різних партінспекцій та парткомісій, котрі валом хлинули з “великої землі” у ворожий тил, тільки-но запахло званнями і нагородами, призначеними партизанам.

У кінці 1942 у ковпаківсько-сабуровське розташування прибув Іван Сиромолотний, котрий без утоми називав себе “представником двох ЦКП з координації дій обох з’єднань, що вирушали у рейди на Правобережжя. Цей координатор за кілька місяців устиг вбити клин між Ковпаком і комісаром Руднєвим, між Сабуровим і Ковпаком, між УШПР та Сабуровим. Про Сабурова писав Строкачеві: “...пройдисвіт, авантюрист, небезпечна людина. На жаль, я прибув надто пізно й не зміг суттєво виправити становище після його дурних справ... Його загін за поведінкою подібний до банди. Мародерству немає кінця”.

В іншому листі повідомляє про першого секретаря Сумського підпільного обкому: “...Моє перше враження про Куманька — це велика ж... Нікчемний базіка, дріб’язковий чоловік, людина без імені”. Наприкінці листа ділиться побутовими умовами: “...Не віриться, що живемо в тилу ворога. Одне погано — нема горілки. Спирту тут не виробляють, а самогону мало й дуже поганий, але п’ємо, коли щось знаходимо”.

Зрештою, герой, скориставшись відсутністю командира і комісара, після скандалу і загрози розстрілу втік на транспортнику через лінію фронту і після травневого покаяння перед Хрущовим був відряджений членом військової ради однієї з армій Південно-Західного фронту.

А в березні-квітні конфлікт у загоні ще тільки досягає апогею. Начальник радіовузла з’єднання молодший лейтенант Бабій повідомляв Строкачу: “Товариш Ковпак дуже і дуже не витриманий, грубий і некультурний, усіх має за дурнів і брутально лається... Його важко зрозуміти, а ще важче розмовляти з ним... Відчуваючи, що неправий, однаково буде гримати й сперечатися до істерики... Тут лише одна людина заслуговує глибокої поваги і вдячності. Це — комісар Руднєв”.

Заступник командира з питань розвідки і контррозвідки, капітан держбезпеки Яків Коротков, доповідав по інстанціях: “...До мене підійшли Ковпак і його заступник із господарських питань Павловський, який, до речі, ніколи не буває тверезим. Дід тільки лаявся, а Павловський висловився: “Знаєш, капітане, були в нас майори і капітани. Ми їх знімали з посади, переводили у бійці, а коли потрібно, то й розстрілювали. Затямив?” Тут-таки Ковпак наказав начальникові радіовузла: “Передаси хоч одне його слово — розстріляю, і ніяка Москва не дізнається, за віщо...”. Мордобоєм заражені усі — і командний склад, і політпрацівники. Це стало основним методом виховання. Все йде від Ковпака, який і досі б’є бійців. Він довго шукав з батогом 22 березня їздового штабу Ваську, щоб побити. Але той врятувався, заховавшись у радистів... 10 квітня побив радіотехніка Карасьова, а перед цим хотів розстріляти метеоролога Коха. Наприкінці березня Руднєв звелів політруку шостої роти Путивльського загону вишикувати усіх бійців і набити морду, а то й розстріляти винуватця, не розбираючись у причинах, котрий когось обізвав національним прізвиськом. Четвертого квітня “відзначився” Сиромолотний. У нетверезому стані він прикладом автомата побив їздового Мазуренка, коли той заперечив, що Руднєв — ворог народу”. Їздовий Мазуренко був кандидатом у члени партії, справа розгорілася, що й стало приводом поспішної втечі Сиромолотного.

Ще один цікавий штрих партизанських буднів: “У нас майже тисяча голів худоби, є й дійні корови, але молоко пораненим і хворим не видають, тож доводиться випрошувати його у населення, — писав у листі до Строкача політрук Минаєв. — Під час боїв здобуваємо цукор, яйця, крупу, борошно. Можна було б забезпечити усіх тих, хто потребує кращого харчування. Та ба! У Павловського нічого не випросиш... Куди все дівається — не відомо. Через таке господарювання бійці мусять мародерствувати. Погано і з дисципліною. По-перше, процвітають брутальна лайка, картярство, пияцтво. Комісар Руднєв розпочав боротьбу з пияцтвом, але фізичними методами. Не відстає і товариш Ковпак. Зі своєю нагайкою”.

А пити було від чого, адже, крім стресів зовнішніх, як бачимо, були ще й стреси внутрішні. Чи не найбільше діставала ілюзорна рівність усіх перед обов’язком. Декларувалося, що Батьківщина в усіх одна і вона рідна мати кожному. Насправді було не зовсім так.

Рада народних комісарів СРСР 27 серпня 1941 прийняла постанову “Про порядок призначення і виплати допомоги сім’ям партизанів у воєнний період”. За цим документом надавалася допомога сім’ям народних месників, котрі пробули у загоні не менше трьох місяців. Ця матеріальна поміч незалежно від соціального походження надавалася усім. Але вже 9 квітня 1942 року ДКО переінакшив попереднє рішення. Допомогу мали одержувати робітники, службовці та студенти у розмірі довоєнної зарплати або стипендії.

Із пільговиків вилучалися колгоспники, бо вони за працю в мирних умовах грошей не отримували, а розрахунок з ними вівся пріснопам’ятними “трудоднями”. Ну а хто складав більшість серед партизанів, читач, мабуть, здогадується.

Щоб хоч якось встановити справедливість, УШПР добився в Раднаркомі УРСР одноразової виплати цій соціальній групі. Від жовтня 1943 року така допомога складала 200-500 рублів на сім’ю партизана-колгоспника. Нагадуємо, що відомими нам хрущовсько-брежнєвськими грошима разова підтримка рівнялася 20-50 рублям.