"Упродовж двох років перебування в Московії замок висів на наших серцях, а розум було до крайнощів пригнічено й скуто, бо в цій країні ніхто не може відчувати себе хоча б трохи вільним і задоволеним, але усяк, як-от ми ніколи не перестане ніяковіти духом і тривожитись серцем.

Навпаки, Країна Козаків була для нас немовби нашою рідною землею, а її мешканці стали для нас добрими приятелями та людьми, як-от ми самі." (Україна – Земля Козаків,П.Халебський)

Так описує свою подорож архідиякон Павло,який супроводжував патріарха Антиохійського Макарія Третього саме в той час, як гетьман Богдан Хмельницький переміг шляхту, але не зміг здихатись втручання північного сусіда, якому козацька вольниця була наче кісткою в горлянці.

Якщо чужинці бачили таку велику різницю між Україною і Московією, то тим більше бачив її той кому довірили булаву, після смерті Батька Хмеля – гетьман Іван Виговський. Приймаючи булаву Виговський промовив: "Ця булава буде доброму на ласку, а злому на кару. Коли мене гетьманом обрали, потурати я в війську нікому не буду. У війську має бути лад і послух." Такого мужнього і самодостатнього гетьмана не хотіли б бачити не тільки ті, хто через свою гордість і зарозумілість не признавали над собою ніякої влади, але головним чином це заздрісні сусіди – Московія і Польща, які вважали Україну слугою своїх підлих інтересів і йшли на любий підступ і зраду задля поневолення нашого народу.

Гетьмана Івана Виговського обирали тричі. Спочатку в Чигирині 23-26 серпня 1657 року на старшинській раді, тоді син Богдана Юрій Хмельницький відмовився від гетьманської булави. Оскільки Чигиринська рада відбулася на гетьманському дворі, при зачинених воротях, що викликало нарікання серед козацтва, то Виговський, бажаючи додержати козацького права, призначив нову раду. Через два місяці на початку жовтня цього ж року, в Корсуні скликали загальновійськову генеральну раду з участю генеральної, полкової і сотенної старшини, делегатів від рядового козацтва (по два з кожної сотні),а також духовенства.

На Корсунську раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Молдавії та Волощини. На цій раді був підписаний договір зі Швецією, який був підготовлений ще Хмельницьким. "Визнати і оголосити Запорізьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий народ" – ось такі слова були в основі договору. Обидві сторони забезпечували собі взаємодопомогу в разі ворожого нападу, але головним в ньому – це було визнання України незалежною державою. На рахунок Москви, то спочатку Виговський не хотів з нею ворогувати, навіть з Корсунської ради було послано посольство, яке мало повідомити про вибори нового гетьмана, а також мало затвердити збереження козацьких прав і вольностей, обіцяних ще за Хмельницького, але неодноразово нахабно порушених з боку підступного москаля.

"Нехай Московія буде Московією, а Україна – Україною – ми є військо непереможне", – так відповів Гетьман Виговський московському послові на заяву про те, нібито Україна – "це гілля, відламане від їхнього природного кореня." Не дивлячись на визнання Виговського міжнародною спільнотою, цар Олексій не хотів змиритися з Корсунською радою. Тоді,щоб не загострювати і без того нелегких відносин з північним зазіхайлом, 7 лютого 1658 року в Переяславі була скликана третя рада в присутності окольничого Богдана Хітрова, вона одноголосно підтвердила обрання Виговського на гетьмана. Козаки казали: "що хіба він не є найдостойнішим серед нас, він і голову свою смажив і кров проливав, нас із лядської неволі визволяючи." (Гетьман Іван Виговський, О.Апанович) Так тричі козаки присягали гетьману Виговському, але і це не зберегло від зради. Хтось став, як Іуда і продався москалям, хтось відрікся, як апостол Петро, говорячи: "Не знаю цього чоловіка!", позабувши, як він напередодні клявся: "Якщо і всі спокусяться Тобою, Господи, то я ніколи не спокушусь!" Але збулися слова Господа і Бога нашого Ісуса Христа: "Що в цю ніч, перше ніж проспіває півень, ти тричі зречешся Мене!" Перші хто повстали проти тричі обраного гетьмана – це полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий отаман Яків Барабаш. Звичайно це все не обійшлося без підступної Московії. І коли гетьманські війська розбили заколотників, то вони зразу втекли під захист московського війська, яке прибуло разом з воєводами, щоб стати залогами в Києві, Чернігові й Ніжині. Правда, воєводи злякалися і відступили зі своїми ратними людьми в межі Московської держави. Богдан Лепкий в своїй історичній повісті "Крутіж" розкриває тяжкий тягар душі народу нашого, говорячи про ті часи: "Неспокійно там, і скрізь у нашій Україні, сильно спантеличений народ. Зіпсутий всякими підшептами й перекупствами. Наче пси гризуться за владу Пушкар, Брюховецький,Сомко,Цюцюра,Тетеря, а простий народ одного знай хоче – волі, але волі без ладу і міцної влади не було і не буде!" Треба зауважити, як розуміли волю справжні козаки. "Воля – то діло добре, але ж той, хто почуває себе вільним від Бога, вільним від совісті й вільним від законів козацьких – той вже не може називатися козаком." (Орден Козацького Лицарства, В.Григорович) А хто краще міг знати закони козацькі, як не той що не одну добу, і в бою і в строю, і за писарськими паперами провів поруч з визволителем нашого народу Батьком Хмелем.

Звичайно це – Виговський, який крім козацької науки, не дивлячись на бурхливі роки, встиг закінчити Києво-Могилянську академію і крім того почерпнути знання з самих глибоких джерел тогочасної науки. Сам звиклий до порядку, він і своє оточення заставляв триматися пристойно. Виговському, а особливо його жінці Олені, аристократці литовсько – українського роду Статкевичів, були противні часті п'яні бенкети козацької старшини на гетьманському дворі, тож це безчинство було заборонено. І це поставило зразу значну частину старшин у ворожий табір, ніби за введення "панських" порядків. ("Олена Виговська",О.Луговий)

Богдан Лепкий устами свого героя в "Крутежі" мовить: "Мали свою державу, тільки тримай її, укріпи, улаштуй, але біда нашому невігластву. То гетьман їм не до вподоби, бо не п'є, то гетьманиха занадто культурна, бо навіть не лається. Алексія Московського їм подавай. Бо любіший для них чужий гарапник, ніж своя булава... Не в усьому винен народ. Ой не в усьому! Народ, що оце плесо, як кинеш камінь, то сколишеш його. Винні ті, що нашу воду колотять і каламутять." Як перегукується минуле нашої Батьківщини з сучасним, і не дарма видатні наші письменники щораз заглиблюються у сиву давнину, щоб знайти той правдивий шлях з якого ми заблудили і понині ходимо по чужих манівцях, а Божу дорогу загубили.

Богдан Лепкий активіст "Просвіти", професор Краківського університету на початку 20 століття осмислює трагедію Виговського і всієї України, з якої почалася Велика Руїна і розділення народу нашого на схід і на захід,а також наш сучасник, видатний письменник Юрій Мушкетик, уже наприкінці 20 століття знову звертається до тих трагічних подій. В своєму історичному романі "На брата брат" автор висвітлює духовну сутність національної біди України: "Втратили любов до Бога і ближнього і багато "борців за свободу" стали заздрісними ненависниками, жорстокими і мстивими. Їх вела диявольська спокуса влади. Вона вичавлює з серця все святе і вливає туди погорду та жорстокість...Повилазило нагору безліч дурних, ворохобних, горластих людців. Інші ж користуються сим непевним часом та вигрібають срібляки та мідяки з громадської кишені. Слава та гроші...Гроші та слава... Той перепродує, той гендлює товаром, той дає в ріст гроші в пів таляра на таляр. Одні багатіють, інші ж швидко впадають у злидні. (Невже для того Батько Хміль вирізав жидів, щоб ми самі зробилися гірше них.) Ні не для цього, тому ті в кого в жилах ще тече козацька кров піднімаємо над нашими головами прострілений багато разів козацький прапор і плекаємо надію на повернення Козацької Слави".

Бо Козацька Слава кровію полита, Січена шаблями, ще й сльозами вмита.

До нас дійшов лист Гетьмана Івана Виговського, який відкриває глибину його віри в Бога, та відданість нашій Неньці-Україні. "Нещасний я син матері моєї Вітчизни, що мені випало бути в таких страшних приступах, протидіяти досить потужному ворогові,а якби я з ним (ворогом) не зійшовся (на полі бою) відважно, то довелося б оплакувати втрату не тільки всього краю, а й нові, може, й непереборні труднощі для Вітчизни. Тож вчиню те, що мені сама річ і любов до Вітчизни кажуть вчинити, те, що зможу, покладаючи міцну надію на Господа Бога і Пречисту Його Матір, які згідно зі Своєю волею самі розчавлять ворога!" (Конотопська Битва, Юрій Мицик) Ось такі сповнені світлою вірою слова пише славний гетьман напередодні Конотопської битви зі зрадливими москалями.

Виговський на гіркому досвіді переконався, що при найлояльнішому його ставленні до Московської держави, політика царського уряду несе і йому особисто, а головне Україні, пагубу. І гетьман приймає рішення розірвати цей непевний союз з Москвою. Його підтримала більшість козацьких полковників зі своїми полками, а також генеральна старшина. Це були найосвіченіші люди серед козацтва, прославлені в недавній боротьбі з ляхами. Разом з цією старшиною стало духовенство, яке протистояло домаганням Москви підкорити під себе не тільки тіло нашого народу, а навіть саму душу. А ми знаємо, що душа нашого народу зберігалась в непорушній скарбниці Православної Церкви і цю скарбницю козаки не віддавали в поневолення ні жиду, ні москалю, ні ляху. Господь і Бог наш Ісус Христос сказав: "пізнайте істину, і істина зробить вас вільними!" (Іоана.8,32) Так само учить і апостол Павло: "Де Дух Господній,там свобода!" (2Коринф.3,17) Слава Богу ми знаємо і не забуваємо, що козаки були дійсно вільні і душею і тілом, а хто зазіхав на їх свободу, то Духом Господнім вони перемагали безліч ворогів і якби не зрада, таки серед своїх, то не підкорили би нашого народу ніколи.

Гетьман Іван Виговський порадившись зі своєю старшиною, а також з вірними йому козаками виступив з міжнародним маніфестом, пояснюючи причини, що призвели їх до повного розриву і війни з Московією: "Ми, все Військо Запорозьке, заявляємо перед Богом і цілим світом цією нашою невинною і чистою маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали ніякої іншої мети,як тільки оборону Святої Східної Церкви й прадідівської свободи, якої любов'ю ми держимося. І ми не дали ніколи причини порушити пакти, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з іншої причини ми прийняли протекторат князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену кров'ю, могли зберегти, а після смерті передати потомкам нашим.

Ми також свідчимо, що ми добровільно прийняли його протекції і ми надіялись, що Великий князь поступатиме чесно, що він не буде прагнути знищення наших вольностей, а навпаки буде їх закріплювати, як це він тоді обіцяв. Але на жаль, не судилося нашим надіям здійснитися... У Києві, нашій столиці – такого не бувало навіть за польського панування – побудовано фортецю і там поставили московський гарнізон, щоб нас у рабстві тримати. Ми бачили приклади такої неволі в Білорусі, де двісті шляхетних родин, хоч вони добровільно приєдналися до них, насильно депортували до Московії. Двадцять тисяч міщан з Могилева та з інших районів Білорусі були вивезені до лісів московських, а на їх місце привезено колоністів з Московії... Після смерті,вічної пам'яті Богдана Хмельницького Москва рішила знищити Київську та Білу Русь... Полководець (Московський) Ромодановський, під претекстом запроваджування порядку серед нас, втручається в наші справи. Він мав навіть таку нахабність надавати гетьманські титули, усувати наших полковників, бунтувати наших громадян проти гетьмана і руйнувати міста,які підтримували законного гетьмана. Таким чином виявилися підступ і обман тих, хто спочатку за допомогою нашої внутрішньої боротьби, а потім, явно керуючи свою зброю проти нас (без ніякої провокації з нашого боку), підготовляє для нас ярмо неволі. Заявляємо, що не наша вина в цій війні; благаючи Божої допомоги, ми приневолені заради збереження наших вольностей вдатися до законної самооборони." (Архів ЮЗР. – 3 ч. – 5 т. – Київ, 1908.- с.362-369)

Гетьман Іван Виговський розуміючи, що як тільки Україна ослабне в боротьбі з москалями ляхи можуть скористатися і встромити ніж в спину, а також по причині неможливості вести війну на два боки, вирішив піти на союз з Польщею і

16 вересня 1658 року в Гадячі був підписаний договір, який по правах і вольностях України не мав нічого подібного ні до, ні після нього. Він є прабатьком Конституції Пилипа Орлика. Представляли Україну в Гадячі разом з гетьманом Виговським Юрій Немирич та Павло Тетеря, а головним послом від Польщі був Казимир Беньовський. Згідно підписаним договором, польська Річ Посполита мала бути перебудована у федерацію трьох держав – України, Польщі і Литви. Україну в цьому документі названо Велике Князівство Руське. Другий розділ трактату передбачав, що законодавча влада в Україні мала належати зборам депутатів від усіх земель Великого Князівства Руського. Виконавча влада належить гетьману, обраному на все життя. Далі цей розділ постановляв, що Україна має мати свій найвищий судовий трибунал, свій власний скарб і свої гроші, і само собою зрозуміло свою армію. Ні польське, ні литовське військо не мали права входити на нашу територію,хіба тільки в випадку воєнної допомоги, але тоді вони негайно переходили під командування гетьмана. В подальших розділах були постанови про те, що Православна Віра має всі законні права не тільки на Україні, а і за її межами, навіть згідно цієї умови мали виділити місця в сенаті для нашого православного митрополита та єпископа. Також було вирішено заснувати два університети в Україні, і цілий ряд колегій, гімназій, та інших шкіл. У Варшаві через деякий час, подолавши супротив католицького духовенства,та тої знаті, яка ще не забула козацького перцю, Король Ян Казимир, і з ним польські та світські достойники склали присягу не порушувати Гадяцького договору. Все би так і було, якби змогли втримати козаки шаблю проти зовнішнього ворога, а не накликали на себе і на свій рід прокляття за братовбивство. "Ми шаблею здобули свободу! Ми шаблею з Божою допомогою її і вдержимо" – такі знаменні слова вкладає в уста гетьмана Виговського письменник Юрій Тиса, його повість "Конотоп" побачила світ в Канаді в 1959 році.

Ще до підписання цього договору Москва вела загарбницькі дії, перетворюючи вільних козаків в московських рабів. Вона не тільки встановила свою залогу в Києві, а і всюди де тільки могла вмішувалася в суди, в церкви, одним словом окупанти.

Широкомасштабні воєнні дії започаткував цар Олексій проголошенням своєї грамоти, в якій так само, як пізніше цар Петро гетьмана Мазепу, затаврував Виговського "зрадником". Вслід за грамотою ранньою весною 1659 року цар послав на нашу землю стотисячну армію (по інших джерелах 240 тисяч) під командуванням князів Трубецького, Пожарського і Ромодановського. Московські з'єднання знищували все на своєму шляху, вирізуючи навіть мирне населення. Князь Пожарський звелів вирізати всіх до одного людей у містечку Срібному. Юрій Тиса так описує цю жахливу трагедію:"Де стане московська влада, там палять усі книги, руйнують школи, духовенству велять послушенство московським ієрархам... Москалеві приміром, здається, що він найрозумніший з усіх, і тому стає зарозумілим, понижує інших. Він ніби найсильніший і тоді грабує і бешкетує, думає, що весь світ йому належить і тому бере чуже без тіні сорому."

Багатотисячна армія підійшла до Конотопа, але сила Божа була не на її боці, тому починаючи з 21 квітня 1969 року протягом 70 днів вони не могли перемогти мужніх синів нашої Вітчизни. Відомо, що ніжинський полковник Григорій Гуляницький з п'ятьма тисячами козаків свого і Чернігівського полків витримували жорстоку облогу стотисячного війська москалів. На брехливі запевнення московських послів, що цар хоче миру, Гуляницький запропонував підтвердити це ділами і вивести війська з України. У відповідь він отримав лицемірну заяву, що ці війська в Україну для її ж блага. Тоді мужній полковник недипломатично відлаяв послів і по цьому почалася осада. Не мали успіху ні запеклі штурми, ні підкопи з мінами, ні безперервний гарматний обстріл. Козаки робили вилазки, розганяли заляканих вояків, виносили землю з рову і переносили її на вал, який щоразу ставав ще вищий. Розлючений Трубецькой послав частину свого війська до міста Борзни. Місто спалили, побили багато людей, а козацьких жінок і дітей, які залишилися живі, відіслали до Московії. Така ж трагічна доля спіткала і Ніжин.

Про перемогу гетьмана Івана Виговського під Конотопом було написано чимало. Ми скажемо тільки декілька слів. Успішна оборона Конотопа дала змогу Виговському зібрати чимале військо, яке нараховувало близько 60 тисяч. Маючи чималий досвід гетьман застосував стратегію Хмельницького і свій військовий талант, а також молився святим апостолам Петру і Павлу (бо бився перед їх святом) і Бог дарував його військам перемогу. Козаки втратили 4 тисячі вбитими, а москалів загинуло від 40 до 50 тисяч. Було взято в полон і страчено Пожарського – ката міста Срібного, також були захоплені князь Ляпунов, два Батурліни, ще ряд воєначальників,та кілька тисяч солдат і офіцерів. Юрій Тиса приводить слова з проповіді священика після Конотопської перемоги: "Вільний той, хто має в серці Бога і Вітчизну. Вільний, хто прозріє і зрозуміє, що нема України польської і нема московської, ні панської, а є одна для всіх нас, молодих серцем, міцних та вільних духом!"

Здається все скінчилося горе і буде мир і спокій на Україні, але зразу після Конотопської битви вибухнуло нове повстання, на чолі якого поставили неповнолітнього Юрія Хмельницького. На жаль навіть кошовий отаман Іван Сірко повстав проти Виговського, якби він знав, що пройде час і він буде шукати злуки з Виговським для визволення від поневолення бідної, заблудлої України, та і його самого москалі в 1672 році вишлють в Сибір до містечка Тобольська.

Не бажаючи знищення Батьківщини, Виговський склав булаву, яку було передано Юрію Хмельницькому. Коли до нього прийшли посли Богданового сина за булавою і бунчуком, то він вручив їх зі словами: "Я їх не для себе тримав, а для України!" Невдовзі новий гетьман під тиском московського війська 17 жовтня 1659 року підписав ганебний для України договір. Він був нерівноправний і через нього Україна з незалежної держави перетворилася в служницю Москви. Цього ж таки року брата Виговського Данила, який був одружений на доньці Хмельницького, було схоплено і заслано до Калуги, де він і загинув при тортурах. Це було наслідком підписаних Юрком Хмельницьким так званих "14 статей", за одним із пунктів вимагалося, щоб був виданий Москві весь рід Виговських. Закутих у кайдани родичів славного героя Конотопу, Україна віддала без бою, їх вивезли в Тобольськ, звідти до Якутська, де і запорошилися снігом їхні сліди.

Самого Івана Виговського Бог залишив в живих, щоб показати віроломність ляхів. Хоч і король польський вшанував його Барським старостівством і Києвським воєводством, за яким присвоєно звання сенатора, але страх за те, що Виговський повстане, а також підступ Тетері, який поки живий Конотопський герой не відчував себе спокійно, забувши заповідь Божу, що за віроломність і в вічності спокою не буде. Найбільше до цього підлого діла приложив руку змій Себастіан Маховський, польський комісар в Україні, він ятрив душу Тетері, а сам в той час лицемірно запросив Виговського в Корсунь, нібито на військову раду, де на гетьмана чатувала зрада.

Виговський смерті не боявся. Коли зайшли до нього у в'язницю, він читав акафіст Пресвятої Богородиці. Перегорнувши сторінки до кінця, перехрестився й поволі вийшов на смерть, щоб в вічності наслідувати Царство Небесне і Вічний Спокій.

Останні роки свого життя Іван Виговський віддав Православній Церкві. Він вступив до Львівського Православного Братства і написав заповіт, щоб по смерті його було поховано в Великому Манявському Скиті. Серце вірної дружини Олени не витримало тяжкої втрати і вона спочила поруч свого коханого чоловіка.

Серед Карпатських гір стоїть Скит Великий, заснований афонським ченцем Іовом Княгиницьким. Не випадково тіло героя спочило тут. Бо в той час, як проклята унія захопила майже всю Неньку – Україну і мало лишилося стовпів монастирів захисників Православ'я, Пресвята Богородиця благословила повернутися на рідну землю великого подвижника і аскета преподобного Іова. Не пройшло і декілька десятків років і на Київському Соборі Скит наділено званням прота (головуючого). До його протії належало 556 монастирів у воєводствах Белзькім, Галицькім, і Подільськім. Також під ним був славнозвісний Нямецький монастир звідки преподобний Паісій Величковський започаткував плеяду великих аскетів по всій Русі.

Закінчити розповідь про славнозвісного героя України, хочеться словами письменника Романа Іванчука. Він немов старовинну легенду описує зустріч ченця Єпіфанія з Сивим Козаком, яким відкривається чудне видіння: "А тим часом у Великому Скиті дзвін скликає людські душі на покаяння за злодіяння всього роду нашого, а також на Вселенську Панахиду за гетьмана Івана Виговського і всіх хто душу свою поклав за Бога, Вітчизну і за народ... Ось нескінченим потоком тече вода людських душ, тут і живі і померлі встають на Страшний Суд. Ніхто не сховається від Суду Божого. Все тайне стане явним. І перед тим, як канути у вічність, чути стогін і плач за рідний край. Чиясь душа шепоче: "Гей, а чом ви, Карпатські гори, не оперезали всю нашу землю з усіх кінців світу, чому не загородили шляхи татарам, туркам, москалям, та ляхам, полишивши відкриті брами до рідного краю?!" І я ніби чую голос Сивих Карпат: "Не камінням землю рідну від напасті закривають і ніякі брами, мури краю не спасають, якщо в серці замість віри, зрада і тривога,то не буде цьому роду від Бога підмоги. Вірні душі невмирущі – ось твердиня краю і тіло вірного гетьмана в Скиті спочиває, а дух його поміж нами незримо літає і на подвиги за правду вічно надихає!!!"

З повагою ієромонах Савва (Богдан Дубатовк), "Народна правда"