Перірата – українська держава середини 1-го тис. до н. е. - Мои статьи - Каталог статей

„ Надгробие из Ольвии. IV ст. до н. э., мрамор пентелийский, высота 1,67 м., ширина внизу – 1,03 м. Москва, Государственный исторический музей. Найдено в Ольвии. Бывшее собрание П. О. Бурачкова. Надгробие исполнено выдающимся мастером. Изображены две женщины: сидящая в кресле и стоящая за ее спиной... После повреждения надгробия была нанесена посвятительная надпись почитаемому в Ольвии Аполлону Простату: «С добрым счастьем. Аполлону Простату стратеги с Рафагосом, сыном Авгановым, во главе (затем следует пять имен, - авт.) посвятили золотое ожерелье за мир города и за собственное здравие и доблесть» (Г. Соколов, „Античное Причерноморье”, „Аврора”, Ленинград, 1973 г.) .

Друкуємо фото пам’ятника із цим написом. Але перш ніж вдатися до його дешифрування, хочу зазначити, що мене ніколи не покидала образа на несправедливі підозри, що Влескнига, нібито, підробка. Я уперто шукав доказів, що ці підозри безпідставні в Геродота, Гомера і навіть у Біблії. Аргументів на підтримку своєї правоти добув чимало, виклавши їх у книзі „Код України-Руси”. Але Історія Геродота і Біблія теж сприймаються наукою на рівні мітів. Я вірив: мусить бути щось таке, що підтвердить не лише доводи щодо справжності Влескниги, а й щодо праць Геродота.

І ось ця книга 36-річної давності. Вдивляюся в напис на фото – всього 16 коротких рядочків. На інстинктивному рівні відчуваю: „Воно!” Російський переклад тексту вражає своєю примітивністю. Викликала також підозру відсутність тих п’ятьох імен – невже їх так було важко перерахувати? Одне слово, стало зрозуміло: за цим написом криється якась велика таємниця.

Не буду звинувачувати мого попередника перекладача в умисному приховуванні істинного смислу тексту. Щоб його перекласти як слід, треба перш за все знати українську мову. Більше того, це я зараз такий розумний, бо не тільки досліджував Геродота, а й самотужки переклав Влескнигу, тим часом мій колега із 1973-го, мабуть, і не знав про її існування.

Отже, спрямовуємо свою увагу на напис. Сумніву немає, здійснений він так само як і на дощечках Влескниги – суцільний текст, відсутність розділових знаків і переносів. Часто трапляються по кілька приголосних підряд – отже, як і у Влескнизі, тут пропущені голосні. Нам належить самим зробити розбивку тексту на слова і вставити необхідні літери.

Переписуємо текст – благо майже всі літери відповідають сучасній українській абетці, а які ні, скористаємося давньогрецьким алфавітом: замість знаку Ω (омега), що значить кінець, ставимо знак оклику; замість Θ (тето) – „т” або „ф”; замість Ф – „п”, ІО читаємо як у Влескнизі „и”, ІА – „я”, Ψ - ча. Із здобутого досвіду під час перекладу Влескниги тримаємо в умі, що А може читатися як „о” та „і”... Текст невеликий тому розглянемо кожний рядок зокрема, хоча детальний аналіз його ще попереду.

1-ий рядок. Літера „А” (альфа) – це початок, вона також могла читатися як „о” (на зразок того, як в церковно-слов’янській та довгий час в російській мові писали „а”, але читали „о”, наприклад, напис на нагрудному знаку дрібного урядовця початку ХХ ст.: „Разсыльный волостн аго правленія”). Відділяємо її. Потім пригадуємо, що в словнику української мови Б. Грінченка є слово „гафт”, що означає „вишивка золотом”. Колись, очевидно, воно взагалі означало золото і якщо тут згадується бог сонця Аполлон, було синонімом сонця. Далі відділяємо „ні” і виходить „не тухни” (не гасни)...

2-й. Перед знаком оклику стоїть слово Аполл, а не Аполлон. Виходить, що на наших землях його називали по-іншому. Але ця деталь в даний момент нас не цікавить. Зате бачимо, що маємо справу з якимсь зверненням до бога Аполлона: „О, Сонце, що не тухне, Аполл!” або „О, боже безсмертний Аполл!” Наступне слово Ніпрос – це Дніпро (у Влескнизі – Ніпер).

3-й рядок розпочнемо читати з кінця, де знаходимо знайомий дослідникам праць Геродота народ парореати (кн. IV, 148). Тут, щоправда, є невелика відмінність у написанні, але, зважаючи на те, що маємо перед собою першоджерело, майже достеменно можемо стверджувати, як насправді називалася наша країна в середині 1-го тис. до н. е. Багатьом з нас зустрічалися близькі версії – Оратанія, Аратта, але Перірата читаємо вперше. Є над чим подумати... А поки що маємо слово, від якого легко відділяється попереднє. Пригадуємо, що у Влескнизі наші пращури називали богів праотцями та отцями. Вставляємо пропущену голосну і маємо початкове слово рядка „татуньо” (зверніть увагу, вже тоді існував пом’якшувальний знак, сьогоднішній наш апостроф).

4-й рядок починається лише однією літерою „Г”. Це мало означати щось таке, що мусив знати кожен. Безумовно, це „Господь”: „Дніпра Татуньо і Перірати Господь!” Два наступних слова мій колега з 1973-го переклав майже правильно, але зробив із сонця сина. Мабуть, він не знав, що символом сонця, а отже Аполлона був Овен (Геродот повідомляв, що навіть сам верховний бог Зевс зображався з баранячою головою). Отож, цей рядок і наступний 5-й мають читатися так: „Сонця Овна стратег (тобто воєвода – С. П.) і вогню носій високого!” (про те, що „Ур” – вогонь, доведено ще книгою „Код України-Руси”).

В 6-9 рядках перераховуються народи, над якими володарює Аполл: „Ромарів, оумванів і росів роговців тої Колані, полянів і карців Св[ятий]!” Ромари, очевидно, це римляни, а от „оумванів”, нібито, зустрічаємо вперше. „Нібито”, бо якщо покопатися в давніх історичних творах, то побачимо, що готи називали Скитію Ойум, а в Геродота знаходимо на нашій землі „умбрів”, де наше „в” перекладач (чи переписувач) його Історії прийняв за латинське „б”, як і Ніпер видав за Гіпер... Отже, маємо підстави вважати, що „оумвани” це одна із назв скитів, чи якогось його племені. Роси, мабуть, називалися роговцями (за оригіналом – роговасів) тому, що носили при собі (це ми часто бачимо на древніх пам’ятниках) ріг, як ознаку їхнього багатства, щедрості та величі. Щодо Колані то з Влескниги відомо, що це була держава по сусідству з грецькими колоніями, найвірогідніше між річками Південним Бугом і Россю. Про „полян”, гадаю теж все зрозуміло – „П” та „Ф” і сьогодні фонетично підмінюють одна одну, наприклад, Філіп-Пилип. „Карці” теж зустрічаються вперше, хоча дехто може сказати, що це ті самі „карійці”. Але зважаючи, що українська топонімія та гідронімія зберегла значно більше назв з основою „кор”, ризикну припустити, що тут „а” теж треба читати як „о” – „корці”. Очевидно, вони мешкали переважно на Поліссі, де залишили нам назви міст Коростень, Коростишів, Корець, рік – Корчик, Короща і подарували ім’я Корній, означення монаршого титулу „король” та його головного атрибуту „корону”... Найцікавіше те, що пам’ятник в Ольвії, яка, як нам втокмачували, нібито, була колонією Греції, зовсім не згадує греків!!! Отже, мої підозри, висловлені в кількох попередніх книгах, що греки підробили Історію Геродота, приписавши себе на наших теренах, небезпідставні.

Однак рухаємося далі. В 10-14 рядках справді перераховуються імена, але не п’ять, а шість. Вони складають якусь клятву Аполлонові: „Ручаємося: Минтагос, Пуртак, Нисан, Оникансагор, Ептонахор, сини Пертона с Поля!” (тобто, з міста). Цікаво, що принаймні четверо з цих імен мають відповідники і в сучасній українській мові – Мина, Онисій, Оникій, Партень. Про те, що закінчення „гор” і „хор” також є нашими рідними я доводив у книзі „Код України-Руси”.

Закінчення тексту передаю таким чином, а ви вже звіряйте з оригіналом: „Се вірні скити суть! Нугеї і Скаяндра достойники” („гатіас” те саме „золото”, отже, достойники). Нугеї (чи Ногії), на жаль, не можу знайти якихось відповідників, можу лише припустити, що так автори напису називали територію, де знаходилося їхнє місто. А от Скаяндра виводить на сенсаційне відкриття, над яким давно б’ються вчені всього світу. Цілком можливо, що це острів, про який видатний учений античності Клавдій Птоломей (II ст.) так писав у своїй „Географії”: „ За Сарматським розливом (тобто, за Дніпро-Бузьким лиманом – С. П. ) лежить величезний острів, який називають Скандій або Ерітій. Це і є легендарна країна наших предків гіпербореїв, горнило народів, кузня народів світу.” У книгах „Код України-Руси” та „Геродот. Скитія. Імперія Горросів” я писав, що острів Ерифія (Еритій), який згадується в мітах про Геракла, – це і є Хортиця. Тобто, напис на ольвійському пам’ятнику, а також мої доводи і свідчення Птоломея більш ніж переконливо доказують, що Гіперборея насправді не якась мітична країна на крайній Півночі, а територія нинішньої України, де народжувалися боги, віра, культура, письмо, міти, мистецтво і т. п.

Але час вже друкувати поділений текст клятви синів Пертона і повний його переклад.

„О, боже безсмертний Аполл! Дніпра Татуньо і Перірати Господь! Сонця Овна стратег і вогню носій високого! Ромів, оумванів і росів-роговців тої Колані, полян, корців Святий! Ручаємося: Минтагос, Пуртак, Нисан, Оникансагор, Ептонахор, сини Пертона с Поля! Се вірні скити суть! Нугеї і Скаяндра достойники”.

а/. Підтверджується припущення багатьох дослідників української історії, що саме на нашій землі, а не в Греції чи Месопотамії, зародилася нинішня людська цивілізація.

б/. Довідуємося, що Аполлон був батьком Дніпра і Господом нашої землі, а отже маємо доказ про реальне місце походження світових релігій.

в/. Достеменно переконуємося, що вже в середині 1 тис. до н. е. існувала українська мова, а, отже, найзатятіші скептики мусять визнати, що це найдавніша мова світу. Про що, до речі, доводив ще у ХІХ ст. поляк Михайло Красуський.

г/. Нарешті маємо справжню назву тогочасної української держави.

д/. Бачимо, що річка Дніпро вже тоді мала свою назву і моє зауваження, що, нібито, грецьке Бористен зовсім не назва річки теж підтверджується.

е/. Уточнюємо імена ряду племен, які мешкали на нашій землі, в т. ч. дізнаємося про існування держави Колані.

є/. Напис спростовує всі підозри, що Влескнига, нібито, не оригінальний твір, а сфабрикований продукт.