Після наїздів більшовицьких продподаткових загонів по селах загуляли злидні та голод. Селяни піднімались, щоб дати від­січ насильникам. Але сили були нерівні.

Неспокійно було і в Голованівському районі, на той час Одесь­кої губернії. Ось що, зокрема, писала 2 грудня 1922 року столична харківська газета „Комуніст”: „ В останніх числах жовтня нарешті спіймано і вбито одного з останніх представників – політичного бандитизму отамана Романа Бабія, який протягом трьох років тероризував місцеве населення Голованівського, Первомайського районів. У розпорядженні Бабія був великий загін, котрим командували полководці. За шайкою нараховувалось понад 100 вбивств. Останні дні своїх наскоків Бабій „присвятив” селянам, які здавали продподатки. Цих селян він вбивав цілими групами, залишаючи одного і наказуючи йому: „Іди і скажи, що це зробив я – отаман Бабій”. Зусиллями губвідділу ГПУ і його повітових органів вдалось на­пасти на слід отамана і його шайки, яка переховувалась в Голочому лісі... Бабія вислідили і в сутичці, що зав’язалась між його ша­йкою і співробітниками ГПУ, був убитий разом із своїм ад’ютантом – офіцером Кушнірем” (переклад з російської).

Зрозуміло, з якою метою влада і її газета зображали Бабія бандитом. А яким він був насправді, хто він взагалі?

На жаль, до нас дійшли дуже скупі відомості, які, до всього, часто вступають у протиріччя одне до одного. Ім’я і діяльність Романа Бабія обросли численними переказами та легендами. За однією з них Роман Бабій був освіченою людиною, офіцером царської армії. Під час громадя­нської війни він не пристав ні до білих, ні до червоних. Виходець із селянської родини, він усвідомлював, що в цій борні червоних і білих найбільше постраждає селянин. А саме він є головною опорою Української держави. Роман був переконаний, що лише завдяки селянину Україна буде процвітати в майбутньому. І він поставив собі за завдання, щоб там не було від­стоювати його інтереси, захищати від усіляких зазіхань його життя, майно, землю.

Почувши, що таку мету обрав також Нестор Махно, він, нібито, подався до його армії. Тут Роман проявив себе талановитим ватажком і ко­мандував одним із загонів махновського війська і, навіть, мав зван­ня полковника. Це був сміливий і завзятий відчайдух-вояка. Припускають, що саме з ініціативи Бабія в серпні 1919 року (на той час йому було 20 літ), армія Н. Махна зробила рейд у наші краї – спочатку до Умані, а потім до Перегонівки, не обминувши рідного села Бабія – Грузького.

Армія Махна повернула на схід, на Гуляйполе, а Роман з найближчими своїми соратниками залишився вдома боронити батьків та односельців від більшовиків, позиції яких міцніли. Зважаючи на місцеву легенду про те, що десь біля Грузького Махно заховав свої скарби, цілком можливо, що „батько” сам залишив тут Бабія, щоб той наглядав за ними і очікував на нього.

Роман зібрав невеликий, але досить мобільний і бойовий загін. До нього увійшли переважно односельчани, випробувані, завзяті і досвідчені хлопці-патріоти. Одним з них був колишній унтер-офіцер царської армії Григорій Галюк. Його правнучка композитор Галюк Марія Федорівна розповідала, що коли чекісти дізналися про його участь у загоні Бабія і прийшли його арештовувати, він застрелився, але не здався.

Загін Бабія, по суті, прийшов на зміну загону Цимбала, який на весні 20-го року припинив своє існування. Це був, як відмічала та ж газета „Комуніст”, „особливо сильний” загін (щоправда терміни вона застосовувала інші – „шайка”). Він став на перешкоді не однієї більшовицької акції по вилученню хліба. В матеріалах Одеського губернського управління міліції і карного розшуку не раз наголошується, що загін Бабія „зривав”, або „ дезорганізовував роботу продподаткової інспекції та інших кампаній на селі” не тільки в Балтському (до складу якого входив нинішній Голованівський район), а й Первомайському та Уманському повітах. У справі засудженого 18.01.1930 колегією ОДПУ до розстрілу Ткачука Марка Григоровича (1890 р.н., с. Грузьке), який “в роки громадянської війни брав участь у повстанському загоні Бабія” (Кіровоградський облархів, П – 10878), згадується, що у 1920-ому цим загоном було вчинено напад на волосний виконком та убито голову.

Наскільки відповідає дійсності, що Бабій і його загін наводив жах на мирне населення і вбивав цілими групами селян?

У народі можна було чути інші свідчення, протилежні записаним у чекістських документах і партійних газетах. Зокрема, вони розповідали, що Бабійові хлопці перехоплювали на дорогах і завертали вози з провіантом, які заготовили по селах більшовицькі продподаткові загони, а їх бійців, охоронців, якщо вони не чинили опору, відпускали живими. Діставалось і тим, хто йшов на службу до більшовиків, хто чи то з переляку, або щоб вислужитись перед ними, сам віз власне добро на заготпункти. На перший раз таких Бабій попереджав, а на другий сік нагайками, а той розстрілював при свідкові, наказу­ючи останньому:

– Іди і закажи іншому: це зробив я – отаман Бабій! На кожного, хто буде підтримувати цю більшовицьку заразу, чекає смерть. Не хочете самі розуміти, якого ви собі змія годуєте, то я вас примушу наганом це зрозуміти...

Натомість тих, хто не співпрацював з більшовиками, Бабій не чіпав. Народна пам’ять довго зберігала свідчення про допомогу якихось озброєних людей голодуючим людям, які постраждали від продподаткових загонів більшовицької влади. Це були люди Бабія. Він „трусив” тільки більшовиків та їх прихвоснів. Наприклад, у ті роки багато Голованівських простих євреїв займались перевезенням людей на Умань та Одесу. Бабій їх ніколи не зачіпав.

... Більшовицька влада зробила все, щоб Роман Бабій постав в очах народу бандитом, вбивцею, але, як бачимо, газета „Комуніст” все ж змушена була назвати його „одним з останніх представників політичного бандитизму”. Тобто таким, що не з власних інтересів, не для наживи повстав проти нав’язуваних більшовиками порядків, а з політичних міркувань.

У нього на той час був вибір – награбувавши золота, він міг легко перетнути кордон і зажити спокійним життям, на­приклад, у Парижі. Роман обрав інший шлях. Шлях боротьби за свій народ. І саме завдяки йому та таким як він, у 1921-22 роках не було реквізовано в селян все добро і не розгулявся в Україні нищівний голодомор, як це сталося потім у 1932-1933 роках.

30 жовтня 1922 року неподалік рідного села в лісі, де повстан­ці мали добре облаштовані землянки, у нерівному бою „ после 2-часовой перестрелки бандиты пали. Трупы Бабия и Кушнира были найдены под печью, куда они, видимо, залезли будучи тяжело ранеными”  (Матеріали Одеського губернського управління міліції і карного розшуку. Одеський архів).