Українська революція, як явище вітчизняної історії, до цього часу не має адекватного ступеня наукового дослідження усіх аспектів подій початку ХХ ст. Говорити про політичну чи державотворчу актуальність таких студій не доводиться – рівень сприйняття історичних уроків суспільством надто низький.

Проте історики розуміють недостатній рівень вивченості цього явища, і поступово «білих плям» стає менше. Метою даної роботи є вивчення історії революційних подій 1917 року в Україні через дослідження декларацій і діяльності українських політичних партій. Географія дослідження не охоплює західноукраїнські землі (через значні хронологічні і типологічні відмінності у революційному русі в австрійській та російській Україні), а лише Наддніпрянщину.

Політичні партії в Україні існували з кінця ХІХ ст. Початок було покладено створенням у 1900 році Революційної української партії, засновниками якої стали Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов, а програму написав М. Міхновський. У перші роки свого існування діяльність РУП несла на собі відбитки боротьби різних течій всередині неї.

Вже 1902 року М. Міхновський зі своїми однодумцями – братами Макаренками, Шеметами, Шевченками, Є. Любарським-Письменним – виходять з РУП і засновують Українську народну партію. Активна її діяльність продовжувалась до 1907 р., після чого поступово занепала, хоча існування свого не припинила.

З більшої частини РУП у 1905 р. утворилась Українська соціал-демократична робітнича партія на чолі з Д. Антоновичем, В. Винниченком, Л. Юркевичем, М. Поршем. УСДРП фактично була колективним членом Російської СДРП і діяла на її засадах, крім деяких питань[i].

З початком Лютневої революції 1917 р. в Росії громадське і політичне життя значно активізувалось. Існуючі партії відновили або посилили свою роботу, почали створюватись нові партії. Так, у березні в Харкові відновила свою діяльність УНП[ii]. На початку квітня оформилась Українська партія соціалістів-революціонерів, відновила діяльність Українська радикально-демократична партія, легалізувалась УСДРП[iii].

На час Лютневої революції однією з найвпливовіших партій була УСДРП. 4-5 квітня 1917 р. соціал-демократи провели конференцію у Києві. Резолюція цього форуму підтвердила програмні засади партії, затверджені на установчому з’їзді в грудні 1905 р., додавши пункти про домагання автономії України в складі федеративної Російської республіки[iv]. Вже на цій конференції виразно оформились три течії в партії: центристська – Винниченко, Порш, Петлюра, Мартос та їх прихильники з помірковано-обережними гаслами; більш радикальна права течія наполягала на приматі вирішення національних проблем; ліве крило на чолі з І. Кулішем, відповідно, соціальні ідеї ставили понад усе.

УСДРП намагалась сповідувати вчення К. Маркса, прте навіть один з лідерів партії, В. Винниченко зізнавався, що «...Маркса ми не знали»[v]. Марксизм українських есдеків був калькою діяльності РСДРП.

В уявленнях соціал-демократів головним лихом народу було самодержавство, тому соціальне звільнення трудящих мало прийти автоматично зі зміною режиму в Росії[vi]. Тому Лютнева революція і перші кроки Тимчасового уряду були гаряче схвалені конференцією УСДРП як запорука демократичних перетворень в Росії. Як стверджував В. Винниченко, на початку роботи в Центральній Раді соціал-демократи «були тільки республіканцями і демократами, а не соціалістами»[vii].

На Всеукраїнському національному конгресі 6-8 квітня 1917 р. до складу Центральної Ради було обрано 4 депутати від УСДРП як партії. Крім цих чотирьох до Ради потрапили соціал-демократи від громадських і професійних, культурно-освітніх організацій – загалом 15 зі 115 членів ЦР[viii]. Тим часом, загальна кількість членів УСДРП в часи найбільшого розмаху діяльності – восени 1917 р. – не перевищувала 5 – 5,5 тис. осіб.

ІV з’їзд УСДРП (вже в якості урядової партії) вніс резолюції з соціальних проблем, підтримав платформу муніципалізації землі з відшкодуванням її вартості великим землевласникам. Муніципалізована земля повинна була стати власністю народу і передаватись в користування сільським громадам безоплатно.

Соціал-демократи активно діяли в усіх органах влади, швидко зайняли домінуюче становище в Центральній Раді, пізніше (з 15 червня 1917 р.) в Генеральному Секретаріаті, де з 8-ми урядовців 4 були представниками УСДРП. Значною була кількість делегатів цієї партії на всіх представницьких форумах, зокрема, ІІІ Всеукраїнському військовому з’їзді.

Типовою для соціалістів була позиція УСДРП щодо створення власних збройних сил. Есдеки стояли на тому, що постійне військо демократичній республіці не потрібне і повинно бути замінене народною міліцією[ix].

Загалом як і РСДРП на загальноросійському рівні, УСДРП робила ставку на робітників, і соціально-економічні вимоги есдеків розроблялись відповідно до цієї орієнтації.

За ідеологією та програмовими засадами найближчою до УСДРП була Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Як всеукраїнська партія УПСР оформилась на установчому з’їзді 4-5 квітня 1917 р. в Києві, де об’єднались різні місцеві організації есерів, що існували ще з часів першої російської революції. З’їзд УПСР ухвалив рішення, які мало відрізнялись від платформ інших соціалістичних партій. Але УПСР орієнтувалась переважно на інтереси селян, розгорнула в селянському середовищі широку роботу і швидко здобула вплив і контроль над так званою Селянською спілкою. Відповідно до цієї орієнтації розроблено і програму УПСР, затверджену ІІ з’їздом партії у липні 1917 року[x]. Лідери есерів – М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, М. Шраг – запропонували одним з головних гасел «Конечне завдання – перебудова капіталізму на соціалістичний лад».

Багато дослідників і публіцистів вказують, що до есерів приєднався і голова ЦР Михайло Грушевський (у червні 1917 р.)[xi]. Але ж Грушевський не був членом партії, а лише підтримував її засади. Офіційно М. Грушевський вступив до УПСР вже на еміграції. Незважаючи на це, досить часто його автоматично відносять до есерів, а його позицію ототожнюють з позицією партії.

На ІІ з’їзді УПСР затвердила курс на соціалізацію землі без будь-якого відшкодування землевласникам[xii]. Як бачимо, у деяких питаннях УПСР займала значно радикальніші позиції, ніж УСДРП. Загалом, УПСР була найвпливовішою українською партією (саме через велику увагу до проблем селянства, питома вага якого у суспільстві складала близько 80%), займала поважне становище в Центральній Раді, Генеральному Секретаріаті, місцевих органах влади. За різними оцінками, на осінь 1917 року кількість членів партії становила від 75 до 300 тис. осіб[xiii]. Остання цифра, звичайно, є малоймовірною, проте навіть 75 тисяч членів партії (без Селянської спілки, яка перебувала під цілковитим контролем есерів) – число солідне з огляду на тодішні українські реалії. Опосередковано характеризують вплив есерів і результати виборів до Всеросійських Установчих зборів у грудні 1917 р. УПСР на цих виборах отримала більше 50% голосів виборців[xiv]. В результаті збільшення впливу есерів і провід в органах влади теж поступово почав зміщуватись від УСДРП до УПСР.

Таким чином, Українська партія соціалістів-революціонерів зі своєю орієнтацією на селянські маси до кінця 1917 р. стала найвпливовішою українською політичною партією, типовою соціалістичною платформою, хоча значно радикальнішою, ніж в УСДРП.

Набирають ваги також і несоціалістичні партії. Однією з них була Українська демократично-хліборобська партія, створена в травні у Лубнах. Крім головного ідеолога цієї організації, В. Липинського, до партії увійшли вже відомі на той час діячі: М. Міхновський, Д. Донців, В. і С. Шемети[xv]. УДХП проголошувала відновлення української національної аристократії аж до монархічної форми правління. Ідеї верховної монаршої влади, яку повинен був уособлювати Гетьман, збереження приватної власності на землю, великих землеволодінь, дозволяли дослідникам стверджувати, що в УДХП об’єдналися консервативні елементи[xvi]. З погляду соціальних перетворень – це дійсно було так. Партія об’єднала з одного боку – великих землевласників і промисловців, з іншого – людей, що вимагали самостійності України. Тобто, у відношенні соціальному демократи-хлібороби були консерваторами, у національно-державницькому – одними з найрадикальніших революціонерів. УДХП мала певний вплив – через лобіювання своїх інтересів у вищих органах влади, проте, була мало чисельною.

До речі, в Лубнах партія утворилась не випадково. Полтавщина – з одного боку, визнаний центр української культури, з іншого – осередок хліборобства в Україні. Крім цього, Полтавщина ще й один з найбільш зросійщених регіонів, де чимало поміщиків та інших дворян мали виразні російсько-шовіністичні настрої. Тому проведення установчих зборів української монархічної партії  саме на Полтавщині зіграло на протиріччях між землевласниками-українцями (які бажали створення своєї держави) та поміщиками-малоросами й великоросами, що ратували за збереження імперії.

Відновлюючи в березні 1971 р. діяльність Української народної партії, Микола Міхновський мав на меті під впливом національної революції пере форматувати УНП на сильну, впливову організацію з чіткими державницькими засадами. Проте наявність спільних з УСДРП коренів (обидві вийшли з РУП) означала, що у багатьох членів УНП були соціал-демократичні позиції. Внаслідок цього в УНП перемогла соціалістична течія. Разом з тим, сильний вплив і загальний авторитет Міхновського серед військовиків у питанні створення національних збройних сил зумовив конфлікт між ним і керівництвом УСДРП, УПСР, загалом Центральної Ради. У результаті Міхновського (не без допомоги Грушевського і Винниченка) відкомандировано на Румунський фронт, де він пробув до пізньої осені[xvii]. Без його присутності соціалістично налаштована група членів УНП отримала цілковиту свободу дій і повністю підтримала платформу УСДРП. Українська народна партія остаточно втратила своє виразне обличчя і стала додатком до соціал-демократії. Повернувшись до України, Міхновський у кінці 1917 р. разом з невеликою групою однодумців створив нову організацію під назвою Українська партія соціалістів-самостійників.

Українська радикально-демократична партія, що напівлегально існувала з часів першої російської революції, після лютого 1917 р. активізувала свою діяльність поза межами Товариства українських поступовців, членами якого були більшість радикал-демократів. 6-7 квітня УРДП провела з’їзд, рішення якого не вносили змін ні до назви, ні до програми партії[xviii]. УРДП об’єднувала ліберально налаштовані інтелігентські кола, що були головним елементом і в ТУП. Після квітневих нарад, де було обрано Центральний комітет партії, УРДП розгорнула широку пропаганду серед інтелігенції.

На Всеукраїнському національному конгресі 6-8 квітня до складу Центральної Ради було обрано 3 депутатів від УРДП. Приблизно з цього ж часу радикал-демократи стали частиною Спілки автономістів-федералістів, яка з червня офіційно почала називатись Українською партією соціалістів-федералістів[xix]. УПСФ поновила програму УРДП і почала роботу на засадах останньої серед її ж контингенту. Очолив УПСФ С. Єфремов, до керівництва увійшли А. Ніковський, І. Шраг, О. Лотоцький, С. Шелухін. Відомий історик Д. Дорошенко протягом 1917 р. був головою Чернігівської громади есефів[xx]. Членом ЦК УПСФ був О. Шульгін[xxi]. Тобто, у проводі партії бачимо переважно інтелігентів-науковців.

С. Єфремов був обраний до складу Генерального Секретаріату на посаду Секретаря з міжнаціональних справ. З 28 червня О. Шульгін призначений його заступником. Після вибуття Єфремова зі складу Секретаріату, Шульгін тимчасово виконує його обов’язки, а з 27 липня офіційно призначений Секретарем[xxii].

УПСФ декларувала соціалістичні пріоритети суспільного розвитку. В питанні аграрному есери заявляли, що непохитно стоять за відшкодування поміщикам вартості соціалізованої землі. На виборах до Всеросійських Установчих зборів УПСФ зібрала незначну кількість голосів, і це показало, наскільки обмеженим був вплив партії та інтелігенції взагалі серед робітників і селян.

Ще дві більш-менш відомі партії – Українська трудова партія (УТП, створена 18 жовтня 1917 р. в Києві) та Українська федеративно-демократична партія (УФДП, грудень 1917 р., Київ) – були настільки мало чисельними і невпливовими, що жодного значного сліду не залишили, окрім діянь деяких персоналій. Такими діячами були Ф. Крижанівський (голова УТП, заступник голови Центральної Ради, до прибуття Грушевського тимчасово виконував обов’язки голови ЦР)[xxiii]; В. Коваль (член УТП, скарбник Центральної Ради); Б. Кістяківський (член Проводу УФДП); В. Науменко (член УФДП, з 15 березня – заступник голови ЦР замість ви бувшого Д. Дорошенка)[xxiv]. УТП за своєю ідеологією була близькою до УПСР і часто виступала з нею одним блоком. УФДП об’єднала переважно членів «Старої Громади» – консервативно налаштованих драгоманівців (з орієнтацією на національно-культурну автономію України)[xxv].

Таким чином, з вищерозглянутого бачимо що більшість українських політичних партій у 1917 р. стояли на соціалістичних позиціях – УСДРП, УПСР, УПСФ, УНП (без М. Міхновського), УПСС, УТП. Різниця в їх програмах була у тому, наскільки радикальних соціальних перетворень вони вимагали. Партії УСДРП, УПСФ, УНП були більш поміркованими, ніж УПСР.

До більш консервативних партій можна віднести УДХП (з її монархічно налаштованим ідеологом В. Липинським) та УФДП, що складалась з послідовників М. Драгоманова, які домагались лише національно-культурної автономії України в Росії.

[i] Пастернак Є. Україна під большевиками (1919-1939). – Торонто, 1979. – С. 48.

[ii] Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С. 140.

[iii] Верстюк В.Ф. Український національно-визвольний рух (березень-листопад 1917 р.) // Український історичний журнал. – 2003. – № 3. – С. 68.

[iv] Войнович Я. Ідея національного державотворення в програмах українських політичних партій в 1917-1918 рр. // Міжнародна наукова конференція «Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє». Матеріали доповідей. – Одеса, 1995. – С. 65.

[v] Винниченко В. Відродження нації // Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.: Хрестоматія / За ред. Семківа О.І. – Львів, 1996. – С. 282.

[vi] Пастернак Є. Вказ. праця. – С. 48.

[vii] Винниченко В. Вказ. праця. – С. 283.

[viii] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 205.

[ix] Кораблев Ю. Защита Республики // Переписка на исторические темы: Диалог ведет читатель / Сост. В.А. Иванов. – М., 1989. – С. 134.

[x] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 182.

[xi] Там само. – С. 182.

[xii] Войнович Я. Вказ. праця. – С. 66.

[xiii] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 182.

[xiv] Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1918) // Український історичний журнал. – 1993. – № 2-3. – С. 107.

[xv] Сніжко В. Микола Міхновський та його «Самостійна Україна». – К., 1998. – С. 10.

[xvi] Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Львів, 1992. – С. 73.

[xvii] Сніжко В. Вказ. праця. – С. 10.

[xviii] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 140.

[xix] Любовець О.М. Проблема української державності в програмах і діяльності українських політичних партій (березень-листопад 1917 р.) // Український історичний журнал. – 2003. – № 4. – С. 22.

[xx] Дорошенко Д. Вказ. праця. – С. 107.

[xxi] Стрельський Г. Олександр Шульгин – учений і політик // Київська старовина. – 1994. – № 3. – С. 82.

[xxii] Там само.

[xxiii] Солдатенко В.Ф. Вказ. праця. – С. 135.

[xxiv] Там само.