1917 р. в Україні пройшов під знаком «соціалістичного психозу», і більшість українських політичних партій виразно дотримувались соціалістичних ідеалів. Основні відмінності між партіями полягали у ставленні до національного питання і проблем українського державотворення.

З самого початку своєї діяльності Центральна Рада на чолі з М. Грушевським стала на позицію національно-територіальної автономії України у складі федеративної Росії[1]. Ці домагання були сформульовані у гаслі «Автономія – федерація!», що декларувало перетворення Росії в демократичну федеративну республіку з широкою автономією суб’єктів федерації. Туманні натяки Тимчасового уряду на певні свободи національних окраїн були сприйняті більшістю провідників Української революції як обіцянки саме такої перебудови Росії. Тому основна маса українських діячів гаряче підтримували Тимчасовий уряд і намагались зробити все, щоб їх не звинуватили у сепаратизмі.

Так, УСДРП на конференції 4-5 квітня повністю підтвердила свою відданість автономістсько-федералістській платформі[2]. Будь-яка праця лідера партії В. Винниченка наголошувала якраз на необхідності залишення України у складі Росії і невід’ємності українського руху від загальноросійської революції. Звичайно, це стосується поглядів Винниченка 1917 р. В пізніших роботах ці тенденції виявляються не так яскраво, і Винниченко припускає, що в той час міг помилятись[3]. На небажання українських есдеків відриватись від загальноросійського руху впливало і те, що УСДРП була частиною Російської СДРП.

Українські соціал-демократи намагались поєднати у своїй програмі світоглядні засади Марксового соціалізму з питанням національного визволення, проте провід партії часто абсолютизував класовий підхід на шкоду національному рухові, що його послаблювало[4].

УПСР як в питаннях соціальних, так і в національних, була більш радикальною, ніж УСДРП. Менша залежність українських есерів від російських дозволяла їм здійснювати національну політику набагато вільніше. Так, П. Христюк вважав, що есери з усіх українських партій зайняли найрадикальнішу позицію в національному питанні[5]. Проте, треба уточнити: Христюк мав на увазі лише урядові партії, ті, що входили до складу Центральної Ради. Були партії й більш радикальні, але фактично вони не відігравали значної ролі у владних органах. Лідери Центральної Ради (і Христюк також) вважали ці партії лише тимчасовими попутниками, з якими до кінця їм не по дорозі. Самостійники були таким собі засобом шантажу центральної (російської) влади: мовляв, дивіться, які радикали можуть стати до влади в Україні, що тоді стане з Росією?

Проте відносно урядових політичних сил твердження Христюк вірне. Вже 3 червня за пропозицією есерів на засіданні Центральної Ради була ухвалена резолюція про необхідність заклику до українського народу «організуватись і приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу в Україні».

Розвиток революції, загальна криза в Росії, відмова Тимчасового уряду надавати Україні якісь права викликали невдоволення українських діячів. На ІІІ з’їзді УПСР 20 жовтня 1917 р. один з лідерів партії М. Ковалевський проголосив, що есери закликають до утворення власними силами Української Демократичної Республіки. З цього часу УПСР бере виразний курс на проголошення України саме такою республікою[6].

Чітку позицію щодо української державності і національного питання зайняла Українська демократично-хліборобська партія. Теорія національної еліти В. Липинського, курс на встановлення монархічної Української Держави не передбачав ніякої федерації. Конституційна монархія в незалежній Україні повинна була зняти всі питання стосовно автономного статусу українського народу, оскільки УДХП домагалась повного національного суверенітету. Ті програмні положення, які Липинський формував у 1917 р., пізніше він конкретизував у «Листах до братів-хліборобів»[7]. Ідеологія УДХП – яскрава сторінка в суспільно-політичній думці України ХХ ст.

Ще одним з центрів самостійницького табору до середини року була УНП. Програмні документи партії, створені М. Міхновським протягом 1902-1914 років у 1917 році набули особливої актуальності серед самостійників. Висунуте Міхновським гасло: «Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі»[8] бентежив серця і голови націонал-радикалів. Тим часом, Міхновський вважав, що в Україні питання соціально-економічне є заразом питанням національним[9]. Таким чином, проблеми пригнобленого українського народу треба вирішувати шляхом національного визволення[10]. Проте люди інших національностей не є для Міхновського ворогами, як це часто інтерпретують. Вони (москалі, ляхи, угри, румуни та жиди) «вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас», а не москалі чи жиди, як такі. Отже, Міхновський за самостійну Українську державу без будь-яких федерацій чи конфедерацій. А що ж УНП? Виявилось, що більшість в партії все-таки набагато менш радикальна. Зовсім швидко УНП еволюціонувала на автономістсько-федералістські позиції, а з вибуттям з Києва головного двигуна – Міхновського – і зовсім сходить з політичної сцени.

Свої позиції на засадах автономії і федерації виразно декларувала УПСФ. Як і інші соціалісти, есери не хотіли відокремлення від Росії. На таку орієнтацію вплинуло те, що УПСФ була партією інтелігенції, високих професіоналів, які в імперії займали достойну нішу у суспільстві і лише вряди-годи переймались національними питаннями, а ще рідше – соціальними. УПСФ була українським аналогом російської «професорської партії» конституційних демократів. Тому зовсім не дивним є визначення С. Шелухіна, що з 1917 р. «федералісти орієнтувались на кадетську московську інтелігенцію». Домагання певної автономії України в складі Російської федерації, таким чином, випливало з бажання зайняти тут становище, яке мали кадети в Росії, тобто, серйозної, поважної, впливової політичної сили, складеної з інтелігенції та середньої і великої буржуазії. Скоріш за все, спрацював принцип – «Краще бути першим в Україні, ніж одним з багатьох у Росії». Соціалістичне забарвлення свідчило якраз про популярність лівих ідей в усій Росії.

Проти самостійності України виступала УФДП. Робота партії у межах «драгоманівства» передбачала обстоювання ідеї широкого федералізму слов’янських народів. З цього боку УФДП була дуже подібною до УПСФ. Адже і С. Єфремов, один з керівників есерів, ще у 1904 р. в часописі «Нова Громада» назвав Драгоманова «першим українським соціалістом-федералістом». Отже, витоки політики цих двох партій ідентичні – ідеї М. Драгоманова. Невелика різниця між ними лише в підходах до вирішення соціально-економічних проблем, а точніше – у тому, що есери певну увагу їм надавали, тоді як УФДП – зовсім ігнорувала.

На засадах федеративної Росії та української автономії в її складі стояла Українська трудова партія. Автономіям в програмі УТП доходив навіть до припущення можливості створення крайових сеймиків не лише в національних одиницях, а й в областях цих одиниць. Не чисельність і не впливовість Трудової партії вплинули на рівень сприйняття її ідей в народі та популярність її як суб’єкта політичного життя.

В питаннях національного розвитку українського народу і перспектив державного будівництва переважали два напрямки: автономно-федеральний і самостійницький. Перший можна класифікувати досить умовно, оскільки широта автономістських прагнень варіювалась від національно-культурної автономії України (УФДП) через національно-культурну автономію (УСДРП, УПСР, УПСФ) до певної подоби конфедерації з широкими правами її суб’єктів (радикальна частина УПСР, УТП). Загальним було те, що програми цих партій не вимагали від’єднання від Росії.

Самостійницький напрямок політики був представлений Українською народною партією (за головування М. Міхновського; пізніше партія еволюціонувала до засад федералізму), УДХП (ідеї українського монархізму, «елітарний консерватизм» В. Липинського), і звичайно, створена у кінці 1917 р. нова партія Міхновського УПСС.

Ідея автономії України у Російській федеративній республіці мала значно більше