Всі вони належали до найближчого оточення Степана Бандери і отримали від нього таємне доручення – дістатися Львова раніше за німців і проголосити там Українську державу, перш ніж німці взагалі зорієнтуються у ситуації. Попри часткову співпрацю українських націоналістів та німецької військової розвідки, залишалося загадкою, як відреагує Німеччина на спробу українців стати самостійною політичною силою. У разі негативної реакції дружини націоналісти не мали б шансів вистояти проти набагато потужнішого вермахту. Єдине, що могло стати запорукою успіху в такій ситуації, це виграш у часі.

Найнебезпечнішою була перша частина завдання – пробратися крізь зовсім вузьку прифронтову смугу між наступаючими німецькими військами і відступаючими радянськими. До того ж з огляду на те, що вони не мали права перебувати в ній, це перетворювало справу на смертельно небезпечну. Але група встигла – 28 червня 1941 року автомобіль в’їхав до Львова. І прибулі одразу розпочали підготовку до проголошення Акта. 

Право на державність

Власне проголошення відбулося ввечері 30 червня 1941 року, під час організованих похідною групою зборів у будинку «Просвіти» на площі Ринок, 10. Збори відкрив Ярослав Стецько, який після короткого виступу на актуальні політичні теми зачитав Акт відновлення Української держави, а всі присутні вшанували подію співом гімну. Після цього отець Йосиф Сліпий передав митрополиче благословення зібраним, а отець Іван Гриньох привітав зібрання від імені армії. Свою частку в успіх акції вніс батальйон «Нахтігаль», бійці якого зайняли найважливіші пункти міста, зокрема, міську радіостанцію. 

Збори мали завершитися виступом Василя Кука, який у своїй доповіді обґрунтував моральне право українців на власну державність. Втім, після появи в залі двох німецьких офіцерів довелося внести корективи. Один із них, Ганс Кох, виступив із промовою, де, як і годилося, привітав українське громадянство з відновленням державності, проте зазначив, що остаточне рішення про «бути чи не бути» незалежній Україні, ухвалить вище військове командування. Завдання українців тимчасом полягало у справному виконанні своїх обов’язків.

Майбутнє показало, що це були лише перші тривожні дзвіночки. Насправді німці не збиралися толерувати самовільно проголошену державність. «Вище командування», а фактично Гітлер, прийняло рішення за лічені дні. В Кракові 4 липня 1941-го було заарештовано Бандеру, а у Львові – більшість членів Державного правління, включно з Ярославом Стецьком. Усіх переправили до Берліна. Розпочалися допити і умовляння скасувати Акт, змішані з погрозами. Жоден із «засобів морального впливу» ефекту не мав, і 19 липня 1941-го Бандера, Стецько й інші члени правління опинилися в концтаборі Заксенхаузен, де вони перебували до осені 1944 року. Уже на шляху до Києва арештували похідну групу, очолювану Василем Куком, яка мала проголосити незалежність у Києві.

Підготовлена імпровізація

Підходом до проголошення Акта бандерівці зайвий раз довели, що найкраща імпровізація – це імпровізація добре підготовлена. Акт заскочив усіх зненацька, як більш поміркованих мельниківців, так і німців. Навіть поляки, чиє підпілля пильно стежило за українським середовищем, довідалися про Акт за тиждень після подій, та якщо вірити спогадам Яна Новака, випадково. Акт супроводжувався незначними повстаннями по всій Західній Україні, основними об’єктами яких стали тюрми і відступаючі радянські війська, та організацією самоврядування. Тим часом німці тільки-но вступили в межі України і тільки почали організовувати власну адміністрацію. Бандерівці вміло скористалися моментом, продемонструвавши прекрасний зразок «політики доконаного факту».

Факт відновлення незалежності, хоч і не перевтілився у реальну державність, не був позбавлений юридичної сили. Виняткове значення мало те, що Актом державність не проголошувалася, а відновлювалася. Автори тексту прямо апелювали до традиції Визвольних змагань 1917–1921 років і трактували самі себе як продовжувачів незалежницької традиції. Уже це одне надавало ваги Актові.

Документ докорінно змінював статус України щодо німців. До проголошення Акта німці мали справу просто з територією, населеною українцями, яку вони щойно відбили у противника. З проголошенням Акта перед Німеччиною поставала окрема держава, яка дуже швидко обростала всіма необхідними атрибутами і, що найголовніше, могла розраховувати на лояльність основної маси жителів. А це тягло за собою перетворення України з об’єкта великої політики на її суб’єкт. І ось тут настав момент істини. Хоч елементарна політична логіка диктувала не загострювати стосунків із цим самим населенням, Гітлер вирішив інакше. Наслідки були катастрофічні.

Нелояльна нація

Основним і найпершим було усвідомлення найактивнішою і найсвідомішою частиною українства, що Німеччина не потребує України як партнера, а розглядає її виключно як джерело ресурсів для втілення власних планів. Ще не було таборів військовополонених, ще не було Бабиного Яру, ще не було голодної зими у Харкові 1942 року, проте найорганізованіша, найбільш пасіонарна частина українства вже починала боротьбу. І ця боротьба лише розгорталася, адже з часом німці отримали цілу Українську повстанську армію, дії проти якої дуже серйозно ускладнила життя вермахтові. 

Час назад не відмотаєш – надалі серйозна співпраця з Німеччиною стала абсолютно неприйнятною річчю для більшості українських середовищ. Від окупаційної адміністрації ніде було дітися – з Німеччиною домовлялися, їй підігрували. Але на лояльність українців Райх розраховувати уже не міг. Мало того, що ОУН розпочала боротьбу на Західній Україні – через свої похідні групи вона поширила інформацію про те, що сталося, на Сході. Результат – німці не могли розраховувати і на підтримку свідомої, здатної до самоорганізації східноукраїнської інтелігенції. 

Тим часом бандерівці не збиралися відмовлятися від своїх планів – українська державність перемістилася в підпілля. 1944 року було створено Українську Головну Визвольну Раду, яка стала підпільним парламентом України. Цю підпільну Україну захищало підпільне військо. Червона армія вже стрімко рухалася на Захід, і в цій критичній ситуації практично не знайшлося сил, які б підтримали Німеччину, навіть перед лицем сталінського режиму. Така ціна політичної недалекоглядності. 

В історії відносин нацистської Німеччини зі східноєвропейськими народами є приклади, коли справа закінчувалася колаборацією на державному рівні, як у випадку Словаччини чи Хорватії. У випадку бандерівців такий розвиток подій був практично неможливий. ОУН діяла за принципом «опиратися на власні сили» і поступатися ним не збиралася. Що і продемонстрував факт проголошення Акта відновлення Української держави. 

Фото надані Центром досліджень визвольного руху
 

Олеся Ісаюк

http://tyzhden.ua/History/25473