Забігаючи назад, а також і наперед, зазначу, що Український спосіб життя принаймні з часів Трипільської культури визначається працею на землі; єдиним і безпосереднім ресурсом прожитку для цих людей завжди була Природа, власне найголовніша її частина – земля. І користувалися вони цим ресурсом завжди – як? – в ощадливий спосіб. Саме так, до обожнювання, до сакралізації землі. А практично це означало й означає одну просту річ: Українець-господар ніколи не допустить виснаження землі (читай – Природи), а навпаки, подбає про її збагачення. Це надзвичайно складна практична наука – але й надзвичайно висока світоглядна мудрість, а значить – людська гідність.
1. Звідки беруться нації
Кожний народ утворився не випадково. На всіх щаблях живої Природи твориться різноманітність, але не безмежна: є суттєві відмінності між різновидами живого, але є й суттєва однаковість у межах кожного різновиду! Та багато спільного – і то дуже важливого – мають між собою навіть найвіддаленіші форми життя. Міру й співвідношення однаковості й різноманітності встановлює й регулює Природа (для віруючих це слово можна замінити на слово «Бог») у процесі тривалої – мільярди років – еволюції, шляхом випадкових спроб і непрощенних помилок (для віруючих цей процес можна замінити кількома днями божественного творіння). Треба бути дуже дурним, щоб не розуміти, що це – універсальний Закон Природи (або, для віруючих, Закон Божий).
Націоналісти, особливо Українські, виходить, дуже дурні, бо в своїй теорії й практиці вони цього не враховують. Чи не розуміють, чи забувають – яка різниця? Покладаються на якусь рятівну ідею. Усе їм здається, що витягнути себе з болота можна за чуб, от тільки як би так за той чуб ухопитись… І кидаються хто до Бога, хто до партійної організації, а хто й до бізнесу – великого чи не дуже, на скільки очкура вистачить. А щоб до матінки-Природи, до її законів за порадою звернутися, так і гадки немає.
Докопуючись до гносеологічних коренів Українського національного оптимізму, я відчув слизькість і нетривкість того підґрунтя, на яке намагався спиратись. Простіше кажучи, я ніяк не міг до кінця зрозуміти оцих основних понять: що воно таке – націоналізм, нація, національний? І це завжди підтруювало мені насолоду від мого особистого національного оптимізму: я його відчуваю, я ним дихаю, він мене на світі тримає, але коли я хочу поділитися ним із ближніми, то відчуваю стіну нерозуміння – тим товщу, чим палкішими націоналістами вважаємо себе я та ті ближні. Таке враження, ніби всі Українські націоналісти – безнадійні (хоча й відчайдушні) песимісти. З іншого боку, мене вражає наполегливість і невразливість мого (та й їхнього) національного почуття. Звідки воно береться, чому таке стійке?
Треба придивитися, в чім тут загадка. Бо йдеться, зрештою, не про мене, а про мільйони людей, які так само не розуміють своїх почуттів, але кладуть їх в основу своєї поведінки.
У моїх роздумах я завжди оглядаюсь і посилаюсь на Природу як на єдине першоджерело знань. Я запросив би до цих роздумів і віруючих, але, замінивши Природу на Бога, вони фактично виключили з свого вжитку логіку, а тому роздуми їм фактично й непотрібні – досить їхньої віри. Якщо ж знайдуться такі віруючі, хто в Природі і в її русі (еволюції) бачить повноцінне представництво Бога, – ласкаво прошу до бесіди. Я не проти Бога, якщо він не принижує себе й мене особистим втручанням у земні справи.
Спробуємо ввічливо скористатися тими визначеннями ключового поняття нації, які вже напрацювало людство. Я не беру до уваги сучасне словоблуддя типу «політична нація», хоча ним дуже зручно прикривати страшні виразки на тілі людства, що утворилися від штучного змішування різних природних націй. Я розглядаю тут лише природні нації (етноси).
Найповніше й найпослідовніше визначили націю, здається, комуністи (м’ясники мають добре знатись на анатомії організмів, з якими «працюють»): нація – це «стійка спільнота людей, що історично склалася на основі спільної мови, території, економічного життя та психічного складу, який виявляється в єдності національної культури» (Малая Советская Энциклопедия, 1959). До цього вченого казання ще іноді додають різні окремі речі – наприклад, спільну релігію або наявність держави, – але хиба подібних визначень незмінна: розкладене на частини явище втрачає суть. А послухайте тепер, як визначив націю один із видатних націоналістів ХІХ століття француз Ернест Ренан (французи, вони всі такі – суворі націоналісти): «Велика спільнота людей, чистих розумом і гарячих серцем, створює моральну свідомість, яка й називається нацією». Наївне, романтичне визначення, але чисте розумом і серцем! І тому воно принаймні не бреше й не втрачає головного: нація – це свідомість. Спільна, колективна свідомість – для загального користування. Іншими словами – культура.
Який жаль, що цього майже ніхто, крім хіба Олександра Шокала, не розуміє. І який жаль, що цього визначення недосить, навіть коли розумієш усю його глибину й правду. Бо вже давно реально існують великі спільноти, нечисті розумом та захололі серцем, і створюють свою свідомість, свою культуру, і теж лаштуються під нації, і вимагають усіх національних прав, і беруть ті права! Відбирають їх у інших народів, яким не вистачає підступності, сили й жорстокості, щоб зрівнятися з своїми ворогами в неправедному бою.
Жаль то воно жаль, але зараз наша справа не жаліти, а зрозуміти.
Чому це розуміння таке важливе? Тому, що тільки воно дає побачити ясну й логічну картину стосунків між націями-народами, націями-етносами і націями-потворами. І тоді історія перестає бути мішаниною або випадковою послідовністю подій, які кожен вільно тлумачить на свій смак.
Отже повернемось до марксистського визначення. Його єзуїтська мудрість і підступність полягає в тому, що воно теж правдиве і навіть не заперечує головного атрибуту нації – свідомості. Але ж і не згадує про нього. Хоча в чім річ, он же сказано про «спільний психічний склад» – хіба то не свідомість? Ні, то не свідомість. То щось невизначене й більше схоже на природну, біологічну вдачу, ніж на суто культурне явище – свідомість. Так само марксисти не заперечують (і не згадують) ще важливішого атрибуту, який є основою й передумовою самої свідомості, – способу життя народу. Хоча в чім річ, он же є слова про «спільне економічне життя» – хіба не воно визначає оту саму свідомість? Визначає, самі собі відповідають марксисти. Але насправді ця відповідь далеко не очевидна, та й незрозуміла, бо звідки ж тоді беруться класи всередині єдиної нації – адже вона, за визначенням, веде спільне економічне життя, то й свідомість мала б бути спільною? А за тим самим Марксом, свідомість різних класів дуже різна. Виходить, марксистське визначення говорить правду, та не всю. А це ще підліше, ніж проста соціалістична брехня. Підмінити спосіб життя народу «спільним економічним життям» – це не просто вульгаризація, це вульгаризація підступна й злочинна.
2. Спосіб життя – свідомість – нація
Спосіб життя може бути природним або неприродним. Неприродний спосіб життя складається тоді, коли люди (помилково) виокремлюють себе з Природи, протиставляють себе Природі й намагаються забезпечити собі життя – а далі добробут, а далі комфорт, а далі розкіш – за рахунок Природи, тобто шляхом інтенсивного, безжурного й безумовного споживання її ресурсів.
Ресурсів у Природи дуже багато, тому неприродний спосіб життя може тривати довго без помітних наслідків. Це сприяє його еволюції, і за якийсь час він врешті стає протиприродним. Протиприродний спосіб життя відрізняється тим, що дає помітні наслідки – систематичне зменшення природних ресурсів, забруднення життєвого середовища відходами надто інтенсивного споживання, деградацію людини як біологічного виду, деградацію біосфери в цілому. Простіше кажучи, на певному етапі свого розвитку людське суспільство починає «з’їдати» й запаскуджувати Природу швидше, ніж вона встигає відновитись.
А тепер я хочу підкреслити найголовніше: свідомість, суспільна свідомість, а разом і нація формуються способом життя. Саме способом життя, і нічим більше! Який спосіб життя – така й свідомість; яка свідомість – така й нація. Марксисти висловлюються більш загально: «Буття визначає свідомість»; але ця загальність не дає побачити суті, знімає з людей та їхніх лідерів відповідальність за вибраний спосіб життя і перекладає ту відповідальність на «буття»; а хто відповідає за саме буття? Відповідальних тут украй важко знайти, а ще важче притягнути до відповідальності. Втеча від відповідальності – головний мотив побудови всякої релігії, в тому числі й марксистської.
Оскільки спосіб життя виявляється фундаментальною категорією, про нього треба говорити докладніше. Нічого філософськи премудрого, таємничого та незбагненного, на відміну від надто загального «буття», він у собі не таїть: це сукупність тих дій і звичаїв, якими спільнота (етнос, народ, нація) забезпечує собі виживання – життя – добробут – комфорт – розкіш – і так далі чого ще забажає. Типові способи людського життя – праця, торгівля, шахрайство, крадійство, грабунок, розбій (ввічлива форма – війна). Існують дуже різноманітні види й форми праці, торгівлі, шахрайства, крадійства, грабунку та розбою, до того ж вони рідко зустрічаються в чистому вигляді, тому не завжди просто й точно можна визначити спосіб життя того чи того народу – не буває той спосіб єдиним і хімічно чистим. Але для кожного народу завжди можна з’ясувати, який саме спосіб життя є переважним.
Спосіб життя – поняття дуже широке, але не безмежне й зовсім не розпливчасте. Воно охоплює і всі ті атрибути, які зазвичай наводяться як ознаки нації, і ті, які зазвичай сором’язливо або недбало замовчуються. Більш того, воно підкреслює, ставить на перше місце найважливішу категорію – СПОСІБ. Бо секрет не стільки в тому, які засоби й ресурси використовує суспільство, скільки в тому, як воно їх використовує. Саме від цієї обставини залежить, яка свідомість формується в суспільстві, а суспільна свідомість – це, власне, і є те, що робить народ нацією. Нація – це суспільна (а значить моральна) свідомість. Вона ж – культура. Цю формулу Ренана-Шокала, отже, треба прийняти безумовно. Спосіб життя, нарешті, визначає й ту найвищу – етнічну – сутність, яка визріває століттями й тисячоліттями, яка робить народ самобутнім, неповторним і безсмертним і яка нізащо не зводиться до «спільного економічного життя», а навпаки, сама ним керує.
Забігаючи назад, а також і наперед, зазначу, що Український спосіб життя принаймні з часів Трипільської культури визначається працею на землі; єдиним і безпосереднім ресурсом прожитку для цих людей завжди була Природа, власне найголовніша її частина – земля. І користувалися вони цим ресурсом завжди – як? – в ощадливий спосіб. Саме так, до обожнювання, до сакралізації землі. А практично це означало й означає одну просту річ: Українець-господар ніколи не допустить виснаження землі (читай – Природи), а навпаки, подбає про її збагачення. Це надзвичайно складна практична наука – але й надзвичайно висока світоглядна мудрість, а значить – людська гідність. Словом, це та свідомість, яка й робить Українців неповторною самодостатньою нацією.
Отже, повторюю, нація – це свідомість, а свідомість – це спосіб життя. Або навпрошки: нація – це спосіб життя. А спосіб життя – це що? Щось первинне, щось таке, що з неба впало й не підлягає подальшому осмисленню? Та ні, я ж кажу, що підлягає й ніякого глухого кута не становить.
Тут можна трохи повеселитись. Наше раціональне європейське мислення не може обійтись без глухих кутів. Розглядаючи будь-яке явище, ми неминуче зупиняємось перед первинними категоріями, яким немає визначення. Це – наслідок і модель загального монотеїстичного розуміння світу. Куди не погляне європеєць – скрізь бачить ланцюги причин і наслідків, але його непосидючий розум обов’язково біжить уздовж ланцюга (хоча ніхто не жене), він обов’язково мусить (хоча й не може) знайти найпершу причину. В будь-якій галузі знань він швидко доходить до межі, яку не в змозі переступити, і далі століттями шкребе потилицю над загадкою цієї межі. З чого складається електрон? Скільки всього в світі галактик? Коли був початок світу? Хто, коли і як створив людину? Куди не погляне європеєць – скрізь бачить організовані системи, та й сам їх створює своїм непогамовним розумом, і той розум ніяк не втихомириться, обов’язково мусить визначити в кожній системі начальника, центр, першопричину. Обов’язково йому треба знати, хто ту систему створив. А коли й дізнається – почнеться нова сверблячка: хто створив того, хто створив цю систему?
Вся тоталітарна ідеологія й філософія вміщується в три слова: хто тут начальник? І вся вона нерозривно пов’язана з монотеїстичним світорозумінням: начальник усьому – Бог. Будуючи за цією моделлю всі свої знання та інституції, люди принципово прирекли себе на вічний монотеїзм у своєму світогляді і вічний тоталітаризм у своєму суспільстві. Скрізь має бути начальник. Скрізь має бути центр. Скрізь має бути початок. Зрозуміло, що всім начальникам має бути головний начальник. Усім центрам має бути головний центр. Усім початкам має передувати початок усього.
За всієї абсурдності такого світобачення, західна цивілізація абсолютно нездатна від нього відступитись. Навіть ті, хто тихо вважає себе атеїстами (а це, в душі своїй, величезна більшість людей), фактично мусять мислити пірамідальними категоріями: у всьому має бути вершина, або початок, або кінець, або ще якийсь глухий кут. А за тим кутом стоїть і єхидно посміхається – хто? Правильно, Бог. Богові делегуються всі повноваження, всі загадки, всі проблеми, з якими людина не може впоратись або за які боїться брати на себе відповідальність. А завзятий атеїст просто каже: дак то просто наука поки що не здолала, але ж колись добереться. Колись. Ніби це набагато краще за Бога з його обіцянками майбутнього життя. Словом, Бога можна розстріляти, але не можна розстріляти свідомість – а вона, заквашена на монотеїзмі, негайно породжує іншого бога, інший глухий кут (він же Центр, Початок, Начальник).
Посміялись, і досить.
Бо нам усім давно пора дивитися на світ як на складну багатовимірну тканину, де справді ВСЕ між собою пов’язане взаємно, де існують зв’язки близькі й міцні, але існують також дальші й слабші, де існують навіть локальні центри (як ніби вузли в тканині чи перетини в павутинні), але не існує єдиного центру! Ні єдиного початку, ні головного начальника, ні головного закону! За що не вхопись – воно залежить від чогось іншого, і так ця тканина-павутина тчеться-прядеться й заповнює все буття, вона його, власне, складає, і немає їй початку-кінця, і ніхто й ніщо не має права на абсолютну першість чи вищість.
Навіщо я на цьому так докладно зупинився? Бо, я ж кажу, пора. Це не мої відкриття, думки ці не такі вже й нові. Але вони ніяк не складуться в цілісне природне світобачення. Точніше сказати, це світобачення ніяк не можуть прийняти мої сучасники. А без такого світобачення неможливо ні зрозуміти, ні вирішити ніяку національну проблему, особливо ж Українську. Бо Українці, як ніхто інший, давно й природно вплетені в оту безмежну тканину буття і, як ніхто інший, відчувають себе її часточкою – часточкою вічної божественно гармонійної й безнадійно хаотичної, незбагненно складної й прекрасної Природи. І тому, втрачаючи природне світобачення (а природне світовідчуття залишається – бодай у підсвідомості!), вони й страждають, як ніхто інший, від цього роздвоєння.
Чому – як ніхто інший? Тому що їм так повезло.
3. Українці
Повторю й ще раз: спосіб життя – це не якась первинна чи конечна категорія, походження якої не піддається тлумаченню; це справді дуже важливе, визначальне поняття, необхідне в будь-якій розмові про націю й національні проблеми, але воно цілком прозоре і не впирається ні в які глухі кути незрозумілих першопричин. І головне: воно не фундаментальне – бо й саме залежить від інших понять і від інших явищ.
Спосіб життя всякої істоти і всякої спільноти формується її життєвим середовищем. Так просто? Саме так. А чому обов’язково має бути складно? Спробуйте заперечити. Я ще й допоможу: в одному й тому самому середовищі живуть різні істоти й навіть різні популяції, і способи їхнього життя надзвичайно різноманітні – отже, виходить, не тільки середовище формує ті способи? Так, ті способи визначаються ще й самими істотами, їхніми індивідуальними чи колективними особливостями, їхньою генетикою. Але ж не забудьмо, що й сама генетика їхня, і всі ті особливості теж сформовані середовищем – тільки що за довший час! Такий довгий, що наша уява його не вміщує; потрібен був геній Дарвіна, щоб осмислити часові масштаби життя на планеті та необхідність еволюції живих істот.
Чи може ти, шановний читачу, не визнаєш дарвінізму? То йди звідси, ледащо, бався своїми християнськими чи ще якими казочками та не заважай бесіді.
Спосіб життя Українців протягом принаймні останніх семи тисяч років формувався середовищем, яке вже давно визнане найкращим у світі (визнане неявним, але переконливим чином – двома світовими війнами… за Українську територію): Україна – оптимальний регіон для розвитку осілого землеробства. Ніякого божого промислу для цього не знадобилось, просто мав бути десь на Землі найвигідніший куточок – саме ним виявилась Україна. Саме сюди впали з неба золотий плуг і золоте ярмо – а до них і золота чаша (але до неї й золотий меч), – тобто саме тут, за природною необхідністю, вперше з’явилися колесо, віз, свійський кінь, віл, плуг, – а з ними й достаток (а з ним і необхідність захищатись). Можливо, тут змінилися десятки рас, можливо, тутешнє населення сотні разів міняло свою назву, але завжди й незмінно тут жили Українці – в тому сенсі, що тут завжди брав гору один і той самий спосіб життя, нав’язаний землею, ріками, дощами, снігами, сонцем і вітром. І формував надзвичайно здорових людей, відповідну культуру, відповідну свідомість. Ця свідомість просто й геніально відбита в фольклорі – послухайте хоча б приказки: що посієш, те й пожнеш; як дбаєш, так і маєш; із колосочка – жита бочка; весінній день зиму годує; хто копійку не береже, той сам копійки не варт; громада – всьому голова; бідний, бо дурний, а дурний, бо бідний; не дай бідному вмерти, то він не дасть тобі жити, і т. ін. без кінця, на всі випадки складнющого й багатющого землеробського життя.
Таким чином, Українці всіх часів – це і є той спосіб життя, це і є та свідомість, той люд і та культура, які витворювалися на цій землі впродовж не одної тисячі років. Здоровий, природний спосіб життя творив розумних і міцних людей – а люди творили спосіб. Адже вони теж були частиною цієї природи, і кожний народжений потрапляв у середовище, вже населене людьми певної культури, і отримував ту культуру як законну спадщину. Вся ця складна й різноманітна павутина життя дедалі більше набувала ознак цілісного організму з безліччю внутрішніх зв’язків – зворотних, прямих і навіть кривих. І навіть обірваних. Такий організм надзвичайно стійкий до всіляких руйнівних факторів. Навіть окремі клітинки цього організму, вирвані з нього й перенесені в зовсім інше середовище, довго не вмирають, а намагаються розвинутись, як щеплена гілка дерева. (Давні поселення Українців на Сахаліні, в Забайкаллі чи Зеленому Клину ще й досі, кажуть, схожі на питомі Українські села. Кажуть також, що саме Українці навчили Канаду вирощувати пшеницю. Може й брешуть, але дуже схоже на правду.)
Інакше сказати, народ, який нині називається Українцями, – це надзвичайно яскравий зразок могутнього, стійкого, внутрішньо досконалого етносу, який, усвідомлюючи себе, становиться нацією. Процес такого становлення, або суспільного усвідомлення (принаймні в межах документованої історії), почався щонайменш дві тисячі років тому й породив Київську Русь – одну з найпотужніших держав свого часу. Десятки наших і чужоземних літописів, Велесова Книга, Руська Правда, Слово о полку Ігоревім та неосяжний фольклор засвідчують тверду, впевнену ходу нової нації, тверезе розуміння загроз і невичерпну живучість здорового й розумного народу, людей із чистим розумом і гарячим серцем.
Що трапилося, яка помилка чи катастрофа зруйнувала Київську державу, та так, що й досі цей народ, цілком свідомий своєї сили й гідності, не може ту державність відновити й захистити?
На це питання ніхто не може відповісти вичерпно. Відповідей багато, і кожна з них має свій резон, та саме тому всі вони непереконливі. Логічної, ясної картини не видно. Вчені показують пальцями хто на азійські орди, хто на заздрість хижого московського покруча (Українцями ж таки зачатого), хто на скажених ляхів, хто на безжалісних бусурманів… Усе це правда: вороги Вкраїни ніколи не дрімали, апетиту, люті та підступності їм було не позичати. А все ж не вкладається в голові оце ганебне рабство, з якого Українці не вилазять уже років сімсот!
Є ще одна дивна обставина: занепад Русі як самостійної й самодостатньої країни хронологічно збігається з утвердженням тут християнства. Ні, я нічого такого не кажу, немає в мене доказів… але ж збігається. Як збігаються з межами поширення християнства географічні кордони всієї західної (тобто технічної) цивілізації. Що воно за закономірність?
Я маю з цього приводу гіпотезу, яка для мене особисто вже стала очевидною істиною – але ж це не доказ! А за доказами ще довго ходити. Тому я гіпотезу викладу в надії, що читач трохи й сам подбає про докази, або повірить на слово, або спростує (за всієї моєї впевненості, я теж можу помилятись), або, найімовірніше, прочитає й забуде на другий день. Забув, та й годі. Це так модно. І зручно.
4. Причини національної руїни
Скрізь, куди приходило християнство, воно кардинально міняло спосіб життя. Така сутність і такий сенс цього «святого вчення», таку мету поставив своєму «святому воїнству» сам Христос. Заради чогось дрібнішого не наражали б себе на муки й смерть незліченні проповідники та місіонери. Ідеологічна кампанія (місіонерство) як спосіб поширення ідей та ідеології – важливий винахід християнства, підхоплений усім західним світом і давно доведений до абсурду що в торгівлі (рекламні агентства), що в політиці (борці за комунізм чи соціалізм у всьому світі), що в системі освіти й виховання (загальноосвітні школи, універсальні системи масового навчання та тестування), що в медицині (щеплення, медогляди, аптеки…), що навіть у землеробстві (хімічні добрива, пестициди, гербіциди, інсектициди…). Та хіба тільки? Хіба ще залишилась де сфера людського буття, в якій переміни відбуваються за природними механізмами, а не через ідеологічні кампанії? Але не про те зараз річ, а про саму діалектику перемін.
Комусь християнські переміни принесли велике благо, комусь не дуже, а хтось постраждав. У кожному конкретному випадку це було по-своєму. Кожний народ, як міг, пристосовував християнство до свого способу життя, і виходило тим краще, чим суттєвіше збігалися настанови християнства з настановами народної моральної свідомості. Були (і є) народи, які так і не сприйняли християнства, незважаючи на його безапеляційну істинність. Та так і живуть дикунами – що японці, що араби, що Китай, що Індія… (про Африку взагалі можна не згадувати, там немає нічого цікавого, крім крокодилів і бананів). Не помирилася природна мудрість цих народів із християнськими істинами – і край.
А от Українці прийняли християнство. Прийняли, можна сказати, на межі можливого, але прийняли. Деформували його під свій світогляд до невпізнанності (нормальні католики ніколи не сприймуть православіє, особливо великоросійське)… але прийняли.
Тривалу й заплутану історію становлення християнства на Русі я знаю погано, але, правду кажучи, й знати не хочу. Бо виправляти її пізно, та й важать сьогодні не причини, а наслідки. А наслідки зводяться до одного-єдиного, але кардинального: спосіб життя Українців за останню тисячу літ змінився не просто суттєво (то, вважай, було б природно); він змінився катастрофічно. Звичайно, до цього приклалося не саме лише християнство: дуже багато чого принесли на нашу землю любі сусіди – але й самі ті сусіди діяли переважно з нащиріших християнських мотивів. Зверніть увагу: якщо бусурмани (турки а татари) просто й чесно грабували Україну, то християнам – полякам та москвинам – цього було мало: їм тут неодмінно треба було всістися зверху та насадити свою версію християнського ладу й милосердя. Чи, може, не з церковної унії повелися козацькі війни з поляками?
Що ж, власне, такого принципового принесло християнство, в чому полягали найважливіші переміни?
В період становлення народу, коли етнос усвідомлює себе, стає нацією, знаходить свою державність і починає вдосконалювати її, – саме в цей період його держава і вся державна структура, особливо верхівка, почувається як молодий пагін дерева або як той рак, що скинув панцира: незахищена, нетверда, ненадійна. Саме в цей час і саме в це вразливе місце вдарила Візантія. Вдарила тихим, продуманим способом – наслала до Києва своїх місіонерів.
Місіонери спокусили наших князів (кого саме – Аскольда, Володимира чи їхніх нашіптувачів, – яка тепер різниця?) дуже простими речами. Бо складні речі – то на потім, то нехай книжники-розумники порпаються, а князя треба, як бика, обухом поміж роги. Таким обухом була казково прекрасна ідея «всяка влада – від Бога»; вона обіцяла велику полегшу в управлінні державою, концентрацію влади в одних руках, багатство й славу, ще й повну моральну свободу та незалежність від вимог і сподівань власного народу. Простіше кажучи – всемогутність і безвідповідальність.
Чому народ не винищив місіонерів, не вигнав ласого до дармовинки князя, не відстояв своїх богів? Тому що не міг помітити, яку страшну переміну способу життя несе нова релігія. Ніби ніщо не загрожувало його полям, лісам і рікам, його хатам і дітям, його господарству, торгівлі й ремісництву – навпаки, союз із Візантією означав мир і процвітання! А що почав змінюватися спосіб управління державою, спосіб внутрішньої організації суспільства, спосіб волевиявлення мешканців країни – цього русичі-Українці ще не могли помітити, зважити й оцінити, надто мало державного досвіду набула Київська Русь.
Руїна йшла згори. Тисячолітні звичаї врядування, господарювання, торгівлі, оборони, виховання молоді – все це почало поступово руйнуватись, витіснятися новими порядками. Найрозумніші русичі бачили, до чого йде, але їх було надто мало, і саме їх у першу чергу «знешкоджували» візантійські попи – руками самого князя та його дружинників. Княжа влада зростала, міцніла; зростала й культура інтриг, підкупів та зрад – як завжди при зосередженні влади. Занепадала роль громадської думки, втрачало свій авторитет віче, бо княжий авторитет тепер був вищий. Якщо досі князь служив своєму народу і волею того ж народу міг бути скинутий, то християнство вдягло князя майже в божественні ризи й заходилося вчити народ служити та коритися князеві. Тобто, Богові, звичайно, – але в особі князя як божого представника на землі. І церковного патріарха. І їхньої челяді.
Ця напасть поступово поширювалася: кожний староста, податківець чи інший начальник підпорядковувався вищому начальникові і в такий спосіб звільнявся від відповідальності перед громадою. Банальна, як усяка підлота, концентрація влади – «вертикаль влади» – виникла на нашій землі не природним шляхом, а була принесена й потихеньку, під заворожливо солодкі співи в християнських храмах, насаджена в суспільстві, якому історично непритаманна і для якого природно не виправдана. Але ж яка спокуслива: князю земному – небесні права (спробуй тепер, відбери!), богу – відповідальність (піди притягни його до неї!), а людям – видимість повного порядку (не подобається? пиши скаргу до ЖЕКу!).
Зосередження влади, або, по-сучасному, тоталітаризм, – це і є та головна політична переміна, яку принесло християнство і за якою потяглися довгим ланцюгом усі інші негативні переміни, що тривають в Україні по сьогоднішній день. А першим помічником і знаряддям тоталітарної держави була й залишається церква.
З одного боку, ці переміни невідворотні, бо за законами тоталітаризму (з усіма лицемірними криками про місцеве самоврядування, демократію, справедливість, соціалізм…) живе все європейське й московське суспільство і продовжує їх насаджувати й зміцнювати. Це неприродний, а в сучасних умовах високих технологій – протиприродний спосіб життя, але саме його обрала собі Європа, коли озброїлась християнською ідеологією. Західний світ давно вже живе за рахунок централізованого грабунку Природи (спустошення земних, підземних та водних ресурсів і виснаження країн третього світу – то брутальним розбоєм, то за допомогою фінансових механізмів) і звик до високого рівня життя практично всіх своїх мешканців, тому відмовитись від протиприродного способу існування не може – це означало б смертельну катастрофу всього того комфорту, яким так пишається його зледащіле населення.
З іншого боку, семитисячолітня практика стосунків Українців із Природою витворила таку культуру, такий етнічний менталітет, з яким самі Українці не можуть нічого вдіяти: хоч як кортить їм і собі побудувати європейський рай, а воно ніяк не виходить; зате, варто їх трохи налякати, миттєво кидаються до своїх городів (згадайте, як за Кравчука та раннього Кучми розквітли земляні ділянки й навіть пустирі навколо Києва). Українець – це земля. Можна ще й так сказати.
Земля як територія фігурує в усіх європейських визначеннях нації, але ніде не фігурує як спосіб життя, як невід’ємна частина душі землероба. Так, це неодмінний атрибут нації, але яка різна його вага у різних народів! Для більшості це просто геометричне місце, де можна розміститися й бути (і цього цілком достатньо для кривавих воєн). Для циган чи євреїв вона й того не варта. Для росіян це, переважно, об’єкт добування сировини, з продажу якої вони й живуть. Для Українця земля завжди була чимось незмірно більшим і важливішим. Це була його невідступна й тяжка робота, але також і його мати й кохана, його пісня, хліб і домовина, це була частина його самого, він умів і любив її доглядати й збагачувати, з нею він був щасливий і самодостатній. Був. Усе це невтримно вислизає з-під його ніг, він, аби не плакати, бавить себе цяцьками, телебаченням, дешевими бананами й ще дешевшою горілкою, навіть часом здуру радіє, що здихався тої важчезної роботи. Та він такої роботи вже й не потягне.
Але щось його пече. Як розжирілому в міській квартирі циганові кортить – але не світить – справжня мандрівка, так невиліковно пече Українця мрія про природне життя на своїй землі. Пізно, дядечку. Тепер ніхто вже тобі землі не віддасть, вона давно поділена як не за адміністративно-територіальним, то за комерційно-злодіяцьким принципом; а хоч би й віддали – що ти там робитимеш? Ти забув, як хазяйнувати, тіло твоє нездорове схоже на карикатуру, твоїх сил ледве стає, щоб дотягти пиво й ковбасу з універсаму до автомобільного багажника…
Оце такий оптимізм?
Ні, це така правдива картина національної руїни.
5. Чим серце заспокоїться, або як стати цілісним Українцем
Серце заспокоїться в будь-якому разі. Прийде час (неминуче прийде), і всі проблеми вирішаться, бо тобі навіки стане так само байдуже до них, як було сто років тому, і тисячу, і сім тисяч. Саме з цим твердим переконанням слід розглядати національні проблеми – це додає мужності й гумору. Між іншим, дуже багатьом Українцям, які сміливо іменують себе націоналістами, кричуще бракує почуття гумору, а це теж клінічна ознака – як не шизофренії, то параної, або, по-простому, великої дурості.
Отже, земля, а значить і природний спосіб життя Українцям не світять, бо проти світового прогресу, глобалізації, механізації та інтернаціоналізації (та мультикультуралізму) не попреш. І хоч які багаті наші запаси ностальгії, етнічної культури, ще не вивезеного в Америку чорнозему, ще живого фольклору і непроторенних дурнів, готових хоч сьогодні стати до плуга, та все ж спокуси пластикового міського раю засмоктують нас дедалі щільніше, і не видно рятунку. Та годі, хто того рятунку шукає?
А доведеться, як казала одна бабця, налапуючи карабіна.
Бо світовий прогрес з усіма його принадами, солодощами й розпустою має свій кінець. Він не може тривати довго саме тому, що протиприродний. Закони фізики аморально й невблаганно стоять на тому, що всяка жива матерія може існувати й розвиватися тільки в напрямку ускладнення й розростання дедалі вищих форм організації і тільки за рахунок руйнування нижчих форм організації та зведення їх до ще нижчого рівня. Це означає, що якщо на планеті розвивається біосфера, то рано чи пізно вона «виїсть» цю планету, як хробак яблуко. Хробакові що – він устигне перетворитися на метелика та й полетить до іншої яблуні. А от людство рано чи пізно…
Найцікавіше (справді, це дуже цікаво!), що вже є всі ознаки, що таки рано, а не пізно. Що виїдання, точніше випалювання Недоторканних Запасів Землі давно перейшло ту межу, за якою біосистема стає нестабільною, тобто знищується й забруднюється швидше, ніж устигає регенерувати. Наслідки передбачити неважко, тим більше, що ніяких ознак зворотного процесу не видно…
Людство наближається до випробувань, на тлі яких загибель того чи того етносу важить не більше, ніж витруєння тарганів в окремо взятій кухні. І це дуже просто: пальне (нафта, газ, вугілля) закінчується, біосфера забруднюється, а людей не меншає. Найрозумніші вже думають, як би зробити так, щоб людей суттєво поменшало. От тільки складно буде відділити й не ушкодити той «золотий мільярд», якому найрозумніші готують щасливе майбуття. Я такий варіант не хочу навіть розглядати, бо ні мені, ні моєму скаліченому народові там місця не передбачається.
А що, коли все ж таки людству вистачить розуму (і страху), і воно вирішить спинити безглуздий технічний прогрес та повернутися до природних способів життя? Я хочу розглянути саме цей варіант, хоча не дуже в нього вірю. Та оскільки інших прийнятних в
|
