27 травня голові Української Народної Республіки періоду громадянської війни, прекрасному публіцисту, невтомному поборнику незалежності України Симону Васильовичу Петлюрі виповнилося 130 років. З цієї нагоди в Національному драматичному театрі імені Івана Франка відбувся урочистий вечір з нагоди 130-річчя від дня народження провідника української нації 1919-1921 років. Ось що сказав про нього у своєму виступі Президент України В. Ющенко: «У великій хвилі Української революції він виростає в провідного по­літичного і державного ліде­ра. Як член Української Центральної Ради, генеральний секретар військових справ УНР Петлюра відіграв вирі­шальну роль у створенні укра­їнської національної армії. Саме він наприкінці 1917 року сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, разом з яким виступив проти біль­шовицької агресії. Як ніхто інший він розумів: «У бо­ротьбі виростає сила, розви­вається свідомість, набирає животворної енергії національна воля, боротьба ста­вить на порядок денний пи­тання про організацію націо­нальних сил, про сталеві, міцні форми цієї організації».

Ми ж маємо можливість опублікувати один унікальний фотодокумент. Автор натрапив на нього у селі Перегонівці Голованівського району що на Кіровоградщині. Припускається, що на передньому плані сидить сам отаман українського війська Симон Петлюра. Знімок, очевидно, потрапив у Перегонівку через вихідця з цього села полковника армії УНР Варфоломія Євтимовича, про якого на жаль відомо лише те, що він помер у Мюнхені і що він також володів полум’яним словом. Ось що, зокрема, він писав в одній своїй статті:

“Ворог обсаджує-поневолює підбиту країну, заводить там свій державний лад, із розмислом нищить найменші прояви місцевого національного життя, в чому б воно не виявлялося, і розпочинає — потуречення, онімечення, обмосковлення і т.д. недобитків та жорстоко, рафіновано жорстоко, — для постраху неслухняним чи легкодухим, — нищить найменші прояви й нахили до всяких сепаратизмів, б’ючи, головно, по інтелігенції, що завжди й усюди творить із себе провід своєї нації.

...А в цьому — остаточна перемога ворожа. Бо це означає, що приголомшив ворог сам Дух Нації, і тоді не страшний йому «раб, що цілує ту руку, яка його б’є».

І довго-довго, часом за століття годі чекати від раба ані протесту, ані чину!

Тоді для нації поневоленої приходить аж найгірше — переможець однімає від неї навіть її природжене, в часах минулих славнеє ім’я, силоміць накидає їй своє, і державна колись нація стає безбатченком, обертається на «Малоросію», «Привіслянський край», а населення її— на «райю», на «подлих полячішек», на «безмозглих хахлов» і т.п.

Історію поневоленої нації починає тоді компонувати ворог. Завжди компонує так, щоби в очах і самої нації і в очах її сусідів назавжди зогидити діла преславних предків. Зрадників поневоленої нації, усяких Кочубеїв, підносить на п’єдестал героїв, будує зрадникам коштовні монументи, а провідників правдивих — Мазеп, Орликів, Петлюр — анатемізує, осмішує, ганьбить, забиває...”( уривок із статті “Через Базар-Голготу до свята Воскресіння”).