“Військові другої категорії, тобто – з Поселенської частини, за винятком у рідких випадках осіб, які займали вищі посади, походили з бурбонів або кантоністів, які вислужилися. Ці особи в більшій частині випадків дуже розумні, не пропускали своєї вигоди, але неосвічені і грубі, компанію з ними водити можна було лише за необхідності! Військові ж першої категорії… комплектувалися усі недоростками із дворян, тобто дітьми місцевих поміщиків. Кавалерійських училищ тоді не було ще і в помині”, – так міський архітектор середини ХІХ століття А. Достоєвський охарактеризував найчисленнішу частину населення Єлисаветграда. Водночас він підкреслює малограмотність і тупість поміщицьких синів, із яких виходили юнкери, а потім офіцери. Спілкуючись з останніми після виходу їх у відставку, архітектору разом з гоголівським Плюшкіним хотілося запитати: “Да вы не служили ли в военной службе?”.

В отому “кавалерійських училищ тоді не було” вбачаємо сподівання учорашнього петербуржця на позитивний вплив цих закладів на підвищення рівня міської культури військових, а також цивільного середовища аракчеєвського поселення. І ті надії мали під собою певні підстави. 1859 року відкрилося Єлисаветградське офіцерське кавалерійське училище. Протягом дворічного курсу тут почали вивчати тактику, артилерію, фортифікацію, верхову їзду, ветеринарію, фехтування, вольти- жування та гімнастику. Контингент закладу – офіцери у званні від корнета до ротмістра. З дитинства приписані до війська, вони отримували офіцерське звання, не маючи спеціальної освіти (про що іронічно писав А. Достоєвський), тож тепер мали можливість надолужити прогаяне, удосконалити знання, потрібні на службі. 1861 р. тут 7 викладачів навчали 67-х офіцерів.

Викладачі закладу одразу ж взялися до просвітницької, культурницької роботи. 1861 року із двох безкоштовних чоловічих недільних шкіл міста одна діяла при кавучилищі. Начальник училища Гайлі і багато хто із 60-и офіцерів закладу відвідували заходи, влаштовувані вдовою полковника Некрасовою. Вона поселилася в місті на початку 1860-х років, найнявши другий поверх будинку на розі В. Перспективної та Н. Донської (Тимірязєва), який міська управа 1847 року придбала у колишнього начальника штабу 3-го резервного кавалерійського корпусу генерал-лейтенанта Екельна (1870 року туди перебереться громадська жіноча гімназія). Тут влаштовувалися за все більшої кількості учасників вечори, на яких співали, грали на музичних інструментах, а згодом почали давати, як пише С. Тобіле- вич, українські й російські вистави. Вона ж зазначає, що організатором зібрань була і вдова майора Рязанова (напевне, Розанова), а ініціатором – викладач кавучилища Федоровський, якого мемуарист Бракер назвала першим українським діячем міста. Невдовзі Некрасова виклопотала дозвіл на проведення таких вечорів у благородному зібранні з платою за вхід для благодійних цілей.