Петербург, літо 1860 року. Випускник академії Генштабу Микола Новицький виїжджає за направленням до Єлисаветградського кавалерійського офіцерського училища. Але по дорозі на рідну Україну голову обсідають думки не лише про майбутню викладацьку роботу. До неї 27-річний офіцер, здобувши ґрунтовні знання в академії, добре готовий. Та була ще нагальна і благородна справа на Черкащині. Мова йшла про доручення столичного комітету “Товариства для допомоги нужденним літераторам і науковцям” провести переговори щодо визволення з кріпаччини братів Тараса Шевченка Микити, Йосипа, сестри Ярини і племінника Савелія із сім’ями в с. Кирилівці, яких 1850 року жаботинський поміщик Фліорковський купив у Енгельгардта.

Напередодні від’їзду М. Новицький пробув у Т. Шевченка з третьої години дня до півночі. Господар показав гостеві свої гравюри, малюнки, автопортрет, водив того академічними залами, говорив про мистецтво майстрів пензля, зокрема Іванова і Брюллова, перед їхніми картинами, читав деякі зі своїх поетичних творів, над якими працював. Тексти окремих з них знаходилися навіть на стінах квартирки-келії, де робив терміново записи господар, коли рими приходили під час малювання. Розповідав поет про давно минуле, службу, переживання часів, коли був позбавлений права писати і малювати. На завершення він ще раз попросив поклопотати за братів та сестру і зі словами: “О, Ярино, Ярино!” гірко заплакав. Це була остання зустріч приятелів.

“Люб’язний і вельмишановний Тарасе Григоровичу!

Був я у Фліорковського. Погано. Він згоджується дати особисту волю сім’ям твоїх братів і сестри без викупу, поступається за гроші садибами, але ні за що не згоджується поступитись землями під оренду: “Цього, говорить, я зробити не можу, не збурюючи інших селян”.

Що ж накажете робити з такою бестією?.. А бестія ж цей Фліорковський, та ще яка бестія, – наймодніша!

У що він оцінює садиби – цього я не знаю, так він говорить, що для цього йому необхідні деякі міркування, котрих при мені він зробити не міг. Про все він обіцяв написати Ковалевському.

Чому я не написав до тебе одразу після приїзду до Єлисаветграда, так це відбулося від того, що я тут зустрів людину, котра обіцяла мені подіяти на Фліорковського з іншого боку. Я чекав результату цих клопотів, і чекав результату доброго, про що тобі сюрпризом і хотів оголосити; не вийшло, втім, нічого!

Не сердься за зволікання і вір щирій відданості душевно люблячого тебе

Миколи Новицького.

P.S. У Варфоломія я був і на його конях відправився до Фліорковського, залишивши Кирилівку верстах в 40 збоку. Із Жаботина, де живе Фліорковський, я не міг пробратися до твоїх братів через цілковиту неможливість дістати коней у робочу пору.

Ось на всякий випадок моя адреса: в Єлисаветград, Миколі Дементійовичу Новицькому, генерального штабу штабс-капітану, при кавалерійському училищі”.

Напевне, ця адреса вказує, що Новицький мешкав у службовому житловому приміщенні на території навчального закладу (тепер – у районі Ковалівського парку).

На викладача військових наук кавалерійського училища, офіцера генштабу Новицького чекала блискуча генеральська кар’єра, зокрема, служив командиром корпусу (за даними упорядників книги “Листи до Шевченка” – в Єлисаветграді). У його душі назавжди залишиться пам’ять про Т. Шевченка, спогади про якого надасть для публікації 1889 року в “Київській Старовині” та “Зорі”, котрі 1931 року вийдуть окремим виданням. Серед них були й записані 1883 року (а потім літературно оброблені) дорогою з Ташкента до Оренбурга в м. Казалинську спогади колишнього ротного командира Т. Шевченка. 4 березня 1900 року М. Новицький сидів у першому ряду в переповненому залі на шевченківському вечорі в Петербурзі, який закінчився етнографічно-вокально-музичними сценами невмирущих “Вечорниць”.