Війська литовського князя Ольгерда розташувалися, маючи за спиною Синюху, ліворуч — Вись, з правого боку — річечку Кагарлик. Стали чекати противника, який довго не забарився. Він підходив Чорним шляхом зі сходу від запорізького Великого Лугу, того самого, що впродовж кількох століть опісля годував і захищав українське козацтво і де в описувані часи знаходився велелюдний Замик — столиця хана Дмитра.
Перебіг битви не залишив опису в джерелах, однак з великою вірогідністю його можна змоделювати, опираючись на пам'ятки, присвячені пізнішому Мамаєвому побоїщу. Адже на полі Куликовому стратегію і тактику диктували саме сини Ольгерда Андрій та Дмитро, а також його, як вважає історик С.Заремба, племінник Дмитро Боброк-Волинський, котрі тоді пройшли школу Синіх Вод і Білобережжя. Три хани привели три орди, а за Яворницьким орда могла виставити понад тридцять тисяч воїнів. Значить, литвинам з українцями протистояла стотисячна армія. Відповідно і в Ольгерда військо було не меншим. Безперечно, що маси з обох боків не складалися виключно з литовців і татар. Більшість припадала на місцевий український люд долучений до військової справи. Та й християнське ім'я хана Дмитра не суперечить такій думці. Вважатимемо, що виступ проти Литви з його боку міг мати навіть певне патріотичне підґрунтя або особисті розрахунки. Якщо виходити із цього постулату, то вся низка великих битв навколо українського Подніпров'я та дійові особи того періоду постають у зовсім іншому новому світлі. Українці на боці різних протекторатів могли вирішувати суто внутрішні владні васальні проблеми.
Ця битва, що шанується у Литві і майже замовчується в Україні, є цікавою сторінкою української та спільної з Литвою історії. Саме завдяки її підсумкам постала Велика Литва від Балтики до Чорномор’я. Ця історична мапа дуже шанована у Литві, і не тільки. Бачив копії її з трактовкою Великої Білорусі з столицею у Новогрудку. Лише українці скромно не уклали мапи Великої України від Балтії до Кавказу.
Тогочасні скупі повідомлення розповідають, ніби після Синюхи Ольгерд у тому ж році погромив татар у пониззі Дніпра на так званому Білобережжі. Таку ж назву носила місцевість біля теперішнього Кременчука. Обминаючи питання локалізації нової масштабної битви, слід зазначити, що литовський князь після неї вторгнувся навіть у Крим та переправився на Кавказ. Там заохотив до переселення аборигенів, і осадивши на Дніпрі та заснувавши міста Черкаси і Чигирин, повернувся додому. Одним з наслідком тих походів було переселення войовничих на той час караїмів на північ. Вони обійняли почесне місце у особистій гвардії – охороні великих литовських князів. А далі після двох згаданих битв на терені Центральної України, коли хани Хаджибей з осідком у районі теперішньої Одеси, Кутлубуга із Криму та придніпровський Дмитро загинули, становищем опанував хан Мамай.
Що ж являв собою успадкований ним терен? Територію заселяли половці або, як вони самойменувалися, як кипчаки. З давніх-давен контактували, торгували, воювали, шлюбилися з уличами, полянами, волинянами, тобто фактично праукраїнцями. На час литовської колонізації кипчаки ще з епохи Київської Русі склали етнотип, густо замішаний на русинському або словянському елементі. За татаро-монгольського завоювання додалося кіпчакам і монголоїдної крові. Документи засвідчують, що чужинці "змішалися і поріднилися з ними (кипчаками) і земля взяла верх над природними та расовими якостями татар, і всі вони стали ніби кипчаки" ("Сб.материалов, относящихся к истории Золотой Орды", М-Л, 1941, т.1). Орда хана Дмитра «гніздилася» не лише на Дніпрових порогах, але і навколо. Їй підпорядковувалися громади на терені теперішніх Дніпропетровської, Харківської, Полтавської, частково Запорізької та Кіровоградської областей. На порубіжжі свого ареалу місцеві жителі намагалися стримати експансію сусідів, що засвідчують дві згадані битви, як і ті, що будуть нав'язані у майбутньому. Коли до столичного Замика долетіла звістка про розгром військ і загибель ханів, місто охопила паніка. Обивателі кидалися світ за очі подалі від напасті. Та Ольгерд обминув столицю. Повернення великого князя Литовського з Кавказу також минулося без зачіпок та розбірок із тутешніми мешканцями. Очевидно, було знайдено порозуміння між Литвою і кимсь із кипчацьких вождів, не виключено, що з Мамаєм. У всякому разі всі майбутні і військові, і дипломатичні акції обох зверхників прозвучали синхронно.
Окремо звертає на себе слов’янський топонім Замик, значення якого зайве коментувати. Ця назва говорить про багато що. То були вже не половці, і не татари… Етнос у вже окресленій мові мав тверде українське підґрунтя не лише у мові, а і побуті, культурі та звичаях. Жив практично осідло, земреробствував.
Отже замичанське життя увійшло в звичне мирне русло, а Мамай на вісімнадцять років став правителем орди, яка почала прозиватися Мамаєвою, а Замик також вважався Мамаєвим. Давня московська пам'ятка "Книга Большому Чертежу", складена в 1627 році, повідомляє, ніби біля гирла притоки Дніпра Московки знаходиться "городок Мамаев Сарай. А ниже Мамаева Сарая 50 верст на Днепре Усламовы городки". В 1681 році московський гонець доносить у Посольський приказ: "На Конских водах видели мы капище бусурманское, каменное строение старожитного поселения... те капища бывали в старину при Мамае хане..." (Н.Мазуркевич "Статейный список — ЗООИД, т.2, отд.2). Згадку про Мамаєву резиденцію в гирлі Конки подає князь Мишецький: "На оной же Конской реке у самого Днепра имелся издревле город, называемый Замык, где была тута прежних татарских владельцев столица, и во оном городе имелось 700 мечетей" (С.Мышецкий "История о казаках запорожских". М. 1847).
У 1953 році під час спорудження Каховської ГЕС столицю Мамая вивчала експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом В.Й.Довженка. На жаль, дослідження проводилися скоробіжно і неґрунтовно. Але навіть такі неповноцінні, вони зафіксували великі кам'яні споруди: палац, культові і житлові будівлі, бані, цитадель з баштами, водогін, бруківку і тому подібні ознаки культури та цивілізації.
У 1972 проводилися підводні дослідження загадкових руїн, про які описав Г.Шаповал в "Индустриальном Запорожье", 1979, 2-3 червня. Розгадка багатьох питань, як бачимо, схована на дні Каховського водосховища. Але ясно, що Мамай за столицю мав велике, із розвинутою і впорядкованою структурою, місто. Треба думати, воно концентрувало економічний, духовний, культурний, людський потенціали державоподібного утворення в цьому краї. У такому ракурсі Мамай та його нащадки князі Глинські виступають, як династії аборигенного типу в умовах творення власної держави і тому повинні стати об'єктами найпильнішої уваги сучасних істориків. У межах Мамаєвих володінь знаходилися, крім уже згаданого Чорного шляху, ще кілька, як от: Кучманський, Муравський, відомий із старокиївських часів Залізний шлях. Жвавими комунікаціями виступають Дніпро, Південний Буг, Донець, Дон. Ожили й старі міста, закладені ще київськими князями, Торговиця, Крилів. Широку програму колонізації Степу проводила литовська верхівка. Нею зведено ряд опорних замків у нових і раніше освоєних місцях — Сокольці, Звенигороді, Хаджибеї, Гебердієвому Розі. Останній, до речі, спинався на крутому Дніпровому березі побіля теперішнього села Деріївки. Саме звідси відкривається панорама задніпровської рівнини, де у 1399 році відбулася ще одна, стотисячна з кожного боку, битва. У самому серці Мамаєвого землеволодіння тоді билися чужі цій землі люди. Литвини Вітовтові та Едигеєві прикаспійські кочовики. Якраз тоді остаточно розвалилося державне утворення, плекане місцевою людністю. Правда, Мамай уже того не побачив, бо, програвши Куликовську битву, а потім і битву під Мелітополем із Тохтамишем, загинув, зраджений кафськими союзниками-торгашами.
Правнук Мамая, князь Іван Глинський, загинув біля гирла Ворскли, підтримуючи Вітовта. Він уже повністю оправославився і українізувався. Його рід протримався там до ХVІІ століття. Можливо, й сьогодні топчуть ряст далекі потомки хана Мамая. І не виключено, що на теренах Центральної України.
Хто ж був той хан Мамай? Власне, ханом юридично степовий правитель і не був, а являвся командиром десятитисячного військового корпусу — темником. Визначного становища, безсумнівно, досяг завдяки особистим якостям, а не високородним походженням. Його суперник Тохтамиш постійно підкреслював цю обставину. Дослідники родоводів запевняють, що початок лінії Мамая має такий вигляд: Мамай (+1380) Y Мансур-Кіят (+до 1380) Y Лекса (Олександр) (+п. 1387) Y Іван Глинський (+ 1399).Виходячи з того, що активна репродуктивна діяльність людини відбувається у 20-30-літньому віці, можна приблизно вирахувати час народження представників даної генеалогічної гілки.
Іван Глинський помер чи загинув у 1399 році. Отже першу із трьох дитину вони з княжною Анастасією Данилівною Острозькою народили не пізніше 1393-95 року. Вони на цей час були двадцятилітніми. Батько Івана тоді мав 40 років, дід Мансур-Кіят — 60, а прадід Мамай мав би приблизно 80, якби не загинув у 1380 році. Звідси, Мамай народився приблизно в1393 — 80 = 1313 році. Для круглого рахунку вибираємо 1310. Отже, йому зозуля накувала семидесятилітній вік. Прослідкуємо, які події записалися в об'ємну книгу життя непересічного діяча. Із попередніх розрахунків випливає, що в межах початку тридцятих років молодий Мамай уже задумувався над своїм майбутнім, одружився з невідомою нам красунею. Був амбітним, тому й ставив собі високу планку. Схилявся до мусульманської віри, але не поривав і з предківськими звичаями. Інакше не назвав би сина подвійним іменем, віддавши данину обом релігійним напрямкам. Спізнав у п'ятдесятих радість дідівства,а пізніше побачив і правнука. Але гіркота сімейних втрат також не обминула його голову. Загинув Мансур-Кіят, на котрого Мамай покладав надії як на майбутнього старійшину роду. Може, в темника ще народжувалися хлопчики й дівчатка, доля яких залишилася за лаштунками Кліо, але саме старший син завжди був носієм і хранителем традицій. Найвірогідніше, Мансур загинув у Синьоводській або Білобережній битві. Ясна річ, обоє, що батько й син, виступили під ханськими знаменами. А вперше ім'я Мамая зафіксоване в 1360 році, коли він, втрутившись у двірцеві розборки, убив новоспеченого хана — вбивцю батька-попередника — Темір-Ходжу і висунув свого ставленика, якогось Абдула. На той період Мамай уже досяг рангу темника. Якраз тоді в Орду за ханським ярликом приїздив малолітній князь Московський Дмитрій, майбутній Донськой. Знав би Мамай наперед свою долю, — переписав би сторінки історії по-своєму. Адже був рішучий і без комплексів. (Н.Карамзин "История государства Российского", т.5).
Мамай з якихось невідомих причин не узурпував ханську владу. Очевидно, не мав на те законних підстав і зважав на це. Та й навіщо ханські клейноди, якщо хани фактично числились на побігеньках у могутнього воєначальника. Остаточно Мамай утвердився, як найвища інстанція, на початку сімдесятих років, коли подав суттєву допомогу Ольгерду Литовському в московських походах 1368, 1370, 1372 років. Ольгерд у 1374 справив експедицію і в Нижнє Подніпров'я проти свого і мамаєвого недруга еміра Теміреза, чим поставив крапку в затяжному конфлікті. З тих пір він практикував грошові вливання своїй креатурі в Замику. Великий правитель і полководець міг би стати чудовим прикладом для наслідування молодшому на півтора десятка літ Мамаю. Сучасники, не виключаючи й противників, характеризували Ольгерда як найрозумнішого серед Гедиміновичів. Він вів "життя тверезе, діяльне; не пив ні вина, ні міцного меду, ненавидів галасливі розваги і застілля, і коли інші марнували час в суєтних забавах, він радився з вельможами або розмірковував на самоті про способи розширити владу свою та стати у пригоді підданим" (Н.Карамзин "Ист. гос. Российского. т.5).
Мамай не залишив по собі подібних характеристик, чому є маса причин. Найперше: він просто не мав таких достоїнств, як його вінценосний друг. Проте не слід відкидати і протилежну думку. Може, Мамай набагато переважав своїх опонентів, а вони, нутром відчуваючи, що не в Мамаї справа, а в тій традиції, яку він несе і яка абсолютно чужа опоненту, направляли свої "громи і блискавки" на носія неприйнятного світогляду. Не такий простий був цей псевдохан, "безбожний цар Мамай", як його величав тодішній московський слоган. На певні роздуми наводить, зокрема, так звана "справа Митяя". Любимець Дмитрія Московського, придворний піп Митяй, коли помер митрополит Алексій, неканонічно, але за потуранням великого князя, в 1378 році одягнув білий митрополичий клобук. Церковники, крім суздальського єпископа Діонісія, проковтнули таке «нововведення». Однак, демарш Діонісія змусив Дмитрія відправити Митяя в Константинополь за патріаршим помазанням. Дорога пролягала через Замик. Митяя привели до Мамая і хана Тюляка, Мамаєвого племінника. Ординці милостиво вислухали подорожніх і запропонували обійняти православну катедру одночасно і в їхній державі. Митяй погодився, бо бачив і церкви, і численних прихожан в цьому "гнізді безбожництва". Навіть погодився, правлячи службу, ставити ім'я хана перед іменем великого князя Московського, що відповідало б дійсному стану речей. Але тоді, коли з їхнього корабля відкрився вид Константинополя, Митяй, будучи в розквіті сил, раптово помер. Княжа, московська, версія смерті звинувачувала заздрісних членів делегації. (Г.Прохоров "Повесть о Митяе.Византия и Русь в эпоху Куликовской битвы". Л. 1978). Але ж могли прикласти рук і княжі агенти, котрі угледіли в діях покійного антимосковське спрямування. А міг ініціювати замах і Мамай, щоб перетворити "холодну" війну з Москвою у "гарячу". Якщо так, то це був досить тонкий та ефективний хід. І власним посполитим було що сказати з цього приводу, і вірогідним союзникам підіграти, і противнику пред'явити рахунок. Словом, чисто політика.
Два роки, що залишилися до Куликовської битви, пролетіли, мов один день. За цей час вдалося створити антимосковську коаліцію, куди увійшов молодий наступник померлого Ольгерда (1377) Ягайло, великий князь Рязанський Олег, розумний, рішучий, але й підступний, та грошовиті генуезькі купці з таврійської Кафи. Дрібні ординські загони тримали московські князівства в постійній напрузі. Часом і самому зверхнику доводилося скочити в сідло. За цими клопотами ніби аж помолодшав сімдесятилітній Мамай. Правда, дещо й знітився, бо знав від старіших, що наприкінці життєвого шляху час аж занадто пришвидшує свій біг. Хоч і знав, що рано чи пізно доведеться зчепитися з усе непоступливішим Дмитрієм, він не повірив спочатку звістці, ніби москалі перейшли Дон і вторглися в межі Мамаєвої орди. Молодий-зелений, проте зібрав навколо себе десяток добрих голів, які вирахували, що в Орді та Литві зараз не кращі часи, а з Калитиної купи золота можна мати добрий ужинок. Мамаєві передові пости доносили, що Дмитрієве військо розгорнулося на Куликовому полі, спаливши мости через Дон. Вольове рішення командування викликало мало не бунт у московському таборі, але пожежу вдалося пригасити щедрими обіцянками участі в розподілі здобичі.
Мамай надіявся на удачу, забувши про кардинальну зміну московського світогляду і громадських настроїв. Москва зміцніла і жила вже духом волі. Коли розгорілася битва, татарський правитель припустився ще однієї стратегічної помилки. Надіючись на власний багатий досвід, знаючи особисті вади молодого Московського князя, він вважав, що покладе його без особливих зусиль на обидві лопатки. Власне, спочатку воєнні дії розвивалися за сценарієм, який намітив Мамай. У якийсь момент бою йому донесли, що Дмитрія стято і московити стали некерованими. Мамай здивувався, бо знав вдачу великого князя. Той за найменшої небезпеки кидав напризволяще і Москву, і мешканців, і військо. А тут, — на тобі, — загинув на полі бою. Не міг же Мамай припустити, що забито переодягненого в княжі шати двійника, а сам Дмитрій, нап'явши поверх крицевого обладунку селянське шмаття, продерся в густий тернівник, де спокійнісінько проспав кілька годин, доки точилася веремія. Не домислив хан і того, що в діброві заховався засадний полк, керований Боброком-Волинським. Знаючи про участь у битві Ольгердових родичів, треба було пам'ятати, що вони скористаються "штабними розробками" свого войовничого предка. Мамай програв
Варто згадати, що Андрій та Дмитро Ольгердовичі і в битві біля Ворскли 1399 року нарадять Вітовту такі самі бойові порядки, але перемоги те не принесе. Не допоможе литовцям навіть освоєна ними нова вогнепальна зброя. Литва була погромлена. Впало від важкої руки Едігея (не безпосередньо, звичайно) багато люду. Між іншим, обидва згадані воєводи. Звернемо увагу не те, чи багато відбулося битв такого масштабу за всю історію людства? Десяток-півтора. Чи є полководці, хто пишався б участю у кількох? Мабуть, Ольгердовичі чи не єдині, хто пройшов школу аж чотирьох стотисячників. Яка ще земля, крім України, витримала стільки подібних військових "землетрусів" і яку ще чекала Хмельниччина та Руїна?
Цікавий і знаковий територіальний історичний збіг, що саме на землях Мамаєвих виникла Запорожська Січ… А якщо придивитися уважно, то навіть два державних утворення, зобумовлені різницею віри. Мусульманство оволоділо півднем і прижилося в неслов’янській частині, а далі його не пустило січове православ’я, яке зі сходу тиснув ще католицизм. Населення Січі складали ж не лише біженці зі заходу чи півночі, але і «мамаєве плем’я», що являло собою спільних нащадків слов’ян, кипчаків та монголоїдів, бо не могло воно розчинитися в повітрі за сто років, та ще у відносному військовому затишші.
А тим часом вже козацькі Мамаї взяли в руки ще й кобзу та подвійно залишилися в історії України. Та й той «перший згадуваний» Мамай не був етнічним неукраїнцем. І зараз Мамаї чатують нас на кожному кроці. Одного з них особисто я бачив на власні очі… То був старшина моєї роти у колишній Радянській Армії.

Анатолій Авдєєв, редактор журналу "Сурма"

http://surma.at.ua/