Головна | Мій профіль | Вихід Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | RSS

Меню сайту
Locations of visitors to this page
Категории раздела
Мои статьи [2357]
Наш опрос
Ви впевнені у тому, що офіційна історія відповідає дійсності?
Всього відповідей: 478
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входа
Головна » Статті » Мои статьи

Маршал з Верблюжки
  Маршал з Верблюжки
Епітет "білий та пухнастий" зовсім недавно з'явився у нашій мовній практиці. Він прикладаєть­ся до особи, котра усіма доступни­ми способами хоче сподобатися. Про отамана Григор’єва такого не скажеш.

Біографія та діяння Григор'єва навічно зв'язані з нашим краєм. Їхня сім’я перебралася з Поділля до села Григорівки на Олександрійщині. Справжнє прізвище цієї людини — Нечипір Серветник.

Радянська влада однією рукою (Л.Троцький) писала різкий негатив про Григор'єва, а іншою ладна­ла йому на груди тільки-но засно­ваний орден Червоного прапора під №3 (В.Антонов-Овсєєнко).

Наприкінці ХІХ століття майбутній отаман закінчив двохкласну школу в Новій Празі.

Набувши військового досвіду в часи російсько-японської війни і відзначившись у боях, Нечипір по­вертається додому. Влаштовується в поліції, одружується, поселяється в Олександрії. Перша світова війна забирає його до 56-го піхотного полку на Південно-За-хідний фронт. Почавши прапорщи­ком, зустрів революцію штабс-кап­ітаном з трьома "Георгіями".

Шлях із невідомості почався після з'їзду фронтовиків у 1917 році. Він взявся за українізацію частин старої російської армії. Григор’єва у чині підпол­ковника направлено в Олександрійський повіт форму­вати підрозділ армії УНР. Центральну Раду змінив Гетьманат. Тоді одержав пол­ковницькі погони і командування частиною в Запорізькій дивізії. За Директорії, Гри­гор'єв на батьківщині організує селян для боротьби з австро-німецькими загонами. Кілька дрібних сутичок — і ось ве­лика удача. Повстанці напали на австрійський військовий ешелон на станції Куцівка неподалік Олександрії. Захоплено багато зброї, боєприпасів, обмундируван­ня. Озброєно півтори тисячі повстанців. Його авторитет підняв­ся так високо, що місцеві отамани беззаперечно подалися під його руку. Тоді на теренах діяли Масенко, Горбенко, Ткаченко, Таран, котрі з приходом Григор'єва увійш­ли в його формування.

Першого лютого 1919 року Григор’єв підпорядковується червоним. У телефонній роз­мові з командуючим Українським фронтом Антоновим-Овсєєнком висуває умови: не міняти організаційних структур його сил; зброю, спорядження, забезпечення не чіпати; залишити за комскладом усі звання; не претендува­ти на території, зайняті його людьми.

Уряд у Харкові 18 лютого з радістю погоджується співробітничати.

Ще на початку лютого Григор'єва у Знам'янці відвідав В.Блакитний-Елланський — відомий поет, лідер партії боротьбистів (ліві українські есери), начальником штабу став Юрко Тю­тюнник, котрий разом з отаманом уже в кінці місяця обурювався за­силлям насланих без ліку більшовицьких комісарів.

Десятого березня після запеклих боїв григор'євці оволодівають Херсоном, одинадцятого — Мико­лаєвом. У цей же час ЦК КП(б)У проводить інспекцію штурмових ча­стин. Висновки 12 березня направ­лено українському парткерівнику Г.П'ятакову.

Двадцять другого березня розгортається наступ в одеському на­прямку. Шостого квітня Григор'єв в'їхав до Одеси на білому коні. Після взят­тя південної перлини Григор'єв та два його польові командири (Гор­бенко і Ткаченко) пред­ставлені до ордена Червоного пра­пора. Але шістнадцятого квітня Г.П'ятаков шле конфіденційного листа: "...Думка Центрального комітету полягає в тому, що Григор'єва тре­ба негайно ліквідувати". Коман­дуючий фронтом Антонов-Овсєєнко 22 квітня відвідує Верблюжку, куди Григор'єв вивів загони для відпочинку. Бригаду підсилено і пере­ведено в ранг дивізії. Григор'єв став генералом. Гість намагається пом'якшити присуд П'ятакова, розуміючи, до якого стану привели українське селянство земельна політика та продрозверстка і умов­ляє Григор'єва очолити "визволь­ний похід" у поміч братнім Угорській та Баварській Радянським республікам. Йому надавалася армійсь­ка група й маршальські повноважен­ня. Але отаман не спокусився. Розумів, що ті обіцянки з подвійним дном. Його хочуть відірвати від рідних теренів, а там, якщо вдасться — добре. Коли ж похід закінчиться розгромом "виз­волителів", то ніхто особли­во не жалкуватиме. Та й військо заклопотане більше насильствами влади в рідних селах, а не світовою революцією.

Такі ось були передумови трав­невого демаршу григор'євців.

Ще з одеської епопеї у Гри­гор'єва виробився імунітет на парт­ійний паразитизм. Якось він ділив­ся цими думками з Махном. Повідав про місцевих більшовиків, які допомагали одеським спеку­лянтам, тіньовикам та лихварям: "...Я как занял Одессу, откуда и ревком появился. Пришли в мой штаб, стали требовать, чтобы подчинялся им... Арестовал...".

Григор’єв Першого травні 1919 року оголосив універсал, де протестував проти засилля продзагонів на селі. Там, між іншим, вимагав участі у Радах про­порційно національному складу: 80 відсотків українців, 5 відсотків євреїв, 15 відсотків — усіх інших.

На більшовицький з’їзд, що проходив у Єлисаветграді, запрошено комбрига Горбенка, аби прокоментував пункти оголошеного універсалу. Затинаючись, той намагався пояснити. Більшовики його підняли на глум, хизуючись власною політичною зрілістю. "Говорю я, може, й справді погано, але мене на станції чекають дванадцять тисяч козаків, які скажуть замість мене…» – відповів Горбенко. З цього й почався так званий заколот Григор’єва, який набув негативного розголосу через єврейські погроми. Шукати правого й винного в таких ситуаціях — справа безнадійна. Устами однієї із жертв вакханалії мовлено, що жорстокості — не спонтанна акція, а довготривале накопичення негативної енергії. Місцеві крає­знавці нещодавно виявили, що й більшовики, анархісти, бундівці протистояли зі зброєю в руках григор'євському наступу. У тій завірюсі за­гинули старший брат Арсена Тарковського Валерій, брат Григорія Зінов'єва Міша Злой, інші анархісти.

Отамана ма­люють різними фарбами, але густими мазками. Брат-суперник Махно, котрий, врешті, і забив у селі Сентовому останнього цвяха в тру­ну Григор'єва, не міг, ясна річ, ідеа­лізувати його: ".:.крепкий приземистый человек, который говорил в нос, грубый, самонадеянный, с некрасивым тупым лицом, что вечно ругал Троцкого".

Михайло Дорошенко: "...був не­високого зросту, сутулий, мав лице, дещо побите віспою... Енергійний і швидкий: із револьвера палив бігло і влучно".

Комісар у дивізії П.Дибенка Олек­сандра Колонтай: "...Не то торговец, не то чиновник, «из мелких», старого режима. Ничего воинственного, героического, «повстанческого» в облике. Приземистый, скореє широкоплечий, лицо тупое, с низким лбом й острыми, «себе на уме» глазами, которые упорно избегают пытливого взгляда собеседника, шаря по присутствующим бегло пытливым виглядом. Так глядять люди, которые знают за собой что-то нечистое и вечно опасаються, не раскусил ли их собеседник...

Выспренние речи й деланный па­фос, выражающий «верноподданные чувства» недавнего петлюровца к советской власти й тут же преувеличено вульгарное выражение ненависти к буржуазии, намерение «утопить всю эту сволочь в собственной крови». Слова сильные, а веры в искренность говорящего нет".

Юрко Тютюнник: "Григор’єв уже без кожуха. На ньому потертий френч захисного кольору, сині штани в чоботи. Невисокий, міцний, з монгольською фізіономією, с синювато-червоним носом, живими очима — переді мною стояв отаман... Сам Григор’єв як людина являв собою цікавий тип. Був він надзвичайно хоробрий, рішучий чоловік, прекрасно орієнтувався на полі бою, мав феноменальну пам’ять, силу волі й громадянську мужність. Умів володіти натовпом, ніколи нікому не лестив".

Як видно, думки мемуаристів добре-таки різняться. Кожен пере­пускає образ чи подію через власне бачення. Особливо те помітно у висновках Колонтай. Адже тридцятирічний дебошир, п'яниця, безпросвітній невіглас і заодно чо­ловік п'ятдесятирічної партійки мат­рос Павло Дибенко викликав у неї щире захоплення — "Орел!". Якби Григор'єв упав перед чарами тео­ретика і практика "вільного кохан­ня", то вона, можливо, написала б зовсім інші слова. Не впав.

То який же він — білий і пухнастий? Чи чор­ний і в реп'яхах?

Леонід Багацький, журнал  "Сурма"

Категорія: Мои статьи | Додав: graf (02.05.2009)
Переглядів: 1020 | Рейтинг: 5.0/7 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Поиск
Друзья сайта
  • [11.02.2017][Мои статьи]
    Комітет порятунку музеїв протестує! (3)
    [26.01.2017][Мои статьи]
    Excavations at Baturyn in 2016 (0)
    [04.09.2016][Мои статьи]
    Музей плакату представляє Юрія Неросліка (0)
    [12.07.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ У БАТУРИНІ 2015 РОКУ. РЕКОНСТРУКЦІЇ КІМНАТ ПАЛАЦУ МАЗЕПИ (0)
    [06.01.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОЇ СТОЛИЦІ БАТУРИНА У 2014-2015 РОКАХ (0)
    [18.12.2015][Мои статьи]
    Гармату Мазепи "Лев" вкрали з Кремля?! (0)
    [15.12.2015][Мои статьи]
    Аліна Певна: «Маріуполь – туристична та культурна Мекка Донеччини» (0)
    [14.12.2015][Мои статьи]
    "Відчуй Україну":Столичные живописцы привезли в Мариуполь пейзажи (0)
    [08.12.2015][Мои статьи]
    Відчуй Україну! - Маріуполь (0)
    [07.12.2015][Мои статьи]
    Мистецька акція «Відчуй Україну» стартує в АТО! (1)

    Каталог статей

    Міні-чат
  • Copyright MyCorp © 2020
    Зробити безкоштовний сайт з uCoz