Головна | Мій профіль | Вихід Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | RSS

Меню сайту
Locations of visitors to this page
Категории раздела
Мои статьи [2357]
Наш опрос
Ви впевнені у тому, що офіційна історія відповідає дійсності?
Всього відповідей: 478
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входа
Головна » Статті » Мои статьи

Зірка впасти не встигла
Зірка впасти не встигла
Кіровоград прощався на початку серпня минулого року з людиною-легендою, своїм Почесним громадянином полковником у відставці Михайлом Дмитровичем Кандідовим. Останні кілька днів життя Михайлові Кандідову доводиться проводити у госпіталі для інвалідів Великої вітчизняної війни. Особисто мені не раз доводилося писати про цю дивовижну людину, бувати в гостях і просто товаришувати. Новина про його смерть просто потрясла тих хто знав цю бадьору і ніколи не падаючу духом людину.
 

Одного разу нещодавно один місцевий журналіст написав, що восьмидесяти восьмирічного ветерана «трохи підводить здоров’я». Але ці слова потребують детального уточнення .У другу світову війну Михайло Дмитрович він був сім разів поранений, з них чотири тяжко, один раз контужений і чотирнадцять разів(!) горів у танку. Ці військові подвиги, без усякого сумніву, і Книги рекордів України і Книги рекордів Гіннеса, проте у першу воєнні подвигиї не вносять. За відвагу і героїзм Михайло Дмитрович був нагороджений шістнадцятьма урядовими нагородами. Але не вистачоло однї головної Зірки Героя України, до якої його так і не здогадалися представити чиновники. Знаючи дядю Мішу зблизька, знаєш і відгадку цього питання. По-перше полковник, яким гвардії капітан став лише в незалежній Україні, був прямою відвертою і безкомпромісною людиною, що говорить правду у вічі, якою б гіркою вона не була. Мені, описуючи деякі сторінки його життя, редактори газет неодноразово скорочували обсяг, міняючи зміст та направленість статей. Заборонені думки ветерана, не афішовані сторінки життя та тверді антикомуністичні переконання людини дворянського походження, згадки про особисте знайомство з королем Румунії Міхаєм та багато іншого. На це було накладене велике суворе журналістське табу. З цієї ж причини не видали книгу уславленого ветерана та Почесного громадянина кількох визволених їм міст «Повість недобитого танкіста», а запеклі червоні ветерани навіть не прийшли попрощатися з героєм…

За півтора місяця до сумної дати Михайлу Кандідову було вручену вже другий український Орден Богдана Хмельницького, цього разу третього ступеня, бо третього ступеня вже був. Але серед його нагород були радянські Ордени Богдана Хмельницького, Червоної Зірки, Великої Вітчизняної Війни, Бойового Червоного Прапора та інші. А за перемогу в нерівному бою з кількома німецькими танками Трансільванії Король Румунії нагородив Михайла Кандідова Офіцерським Лицарським Хрестом.

Про своє воєнне життя Михайло Дмитрович розповідав завжди залюбки. Про деякі події - із сумом, а з деяких навіть кепкував. Зі сміхом чоловік згадує свій перший бій, на який він пішов двадцяти однорічним юнаком. Серед того, що найбільше вразило на війні, відзначив ситуації повернення після запеклого бою, коли багато їжі, а немає кому її їсти і самому кусок не лізе у горло.

Прорив в увазі до себе у Кіровограді уславлений герой відчув лише у 2004 році.. Після хвилі нової журналістської уваги і влада трохи замислилася над своєю поведінкою. І лише восени 2006 року почесний громадянин міста Бельці став і почесним громадянином Кіровограда. Мало кому відомо, що для того щоб заліковувати старі рани ветеран був вимушений у 2001 році продати бойові нагороди, замінивши їх дублікатами на парадному кителі, а потім навіть обміняти двокімнатне помешкання на однокімнатне. Згадана книга спогадів ветерана була просто пошматована «редакторами" та стала на третину меншою за обсягом сторінок, і так і не вийшла друком, переживши ще періодичну втрату рукописів.

Зустрічаючись молоддю та школярами Михайло Дмитрович, неодноразово мандрував до Молдови, Умані, Харкова та Пересічного. Чотири рази його пораненого з підбитого танку спасали люди. З усіма ними з під Харкова, Кіровограда і Умані, і навіть з Угорщини уславлений танкіст спілкувався після закінчення війни, а одна з його рятувальниць стала його дружиною, яку до останнього подиху він ласкаво і незвично для віку називав «зайчиком».

Після війни дяді Міші теж було не легко. За свою прямоту і відвертість довелося скуштувати таборів ГУЛагу, опалу серед червоних ветеранів війни, частина з яких і пороху не нюхала, забуття і неувагу старої та нової влади. В цивільному житті Михайло Кандідов став художником-оформлювачем, мешкав у різних містах, але більше всього жив в Кіровограді, який особисто визволяв. Поруч біля села Сазонівка був підбитий один з чотирнадцяти його танків. А всього на рахунку Михайла Дмитровича за роки другої світової війни було 285 танкових атак та десятки підбитих танків ііншої військової техніки. З своїм бойовим екіпажем сивочолий командир неодноразово зустрічався в Кіровограді та інших містах, які визволяв з боями. А п’ять років тому коли всі ще були живі, восьмидесятилітні дідусі в Молдові шокували всіх присутніх на військовому полігоні під Кишиневом – одягнули шлемофони, сіли до сучасного танку і рвонули через смугу перешкод, через що здобули овації ошелешених присутніх …

Зірка Героя України, на жаль, не встигла впасти на кітель справжнього полковника Михайла Кандідова, і це великий сором для українських чиновників. Михайло Кандідов був самим справжнім прикладом для виховання сучасної молоді з сучасними поглядами на історію в якій він був справжньою дійовою особою. Тому всі несправжні були байдужими до долі героя. При похованні людини легенди не було червоних прапорів, комуністів, що волають «про свою перемогу у війні», але були мері міст, де за життя Михайло Дмитрович став Почесним громадянином.

Танкіст від Бога Михайло Кандідов ніколи і нічого в житті не боявся, тому і переміг у двох війнах і був незламаний радянським ГУЛагом. Для синів і онуків дідусь Михайло був справжнім живим і непідробним прикладом незламності та живою легендою, як і для всіх інших хто був з ним поруч. А зовсім нещодавно Михайло Кандідов отримав ще одне посвідчення – Почесного громадянина містечка Пересічне, що на Харківщині, а також збирався завітати на день визволення міста Умані. Зробити останнє людині-легенді завадила безжальна смерть, що залишила його лише у нашій вдячній пам’яті.
 
Анатолій Авдєєв, редактор журналу "Сурма" http://surma.at.ua
Категорія: Мои статьи | Додав: graf (08.05.2009)
Переглядів: 876 | Рейтинг: 5.0/4 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Поиск
Друзья сайта
  • [11.02.2017][Мои статьи]
    Комітет порятунку музеїв протестує! (3)
    [26.01.2017][Мои статьи]
    Excavations at Baturyn in 2016 (0)
    [04.09.2016][Мои статьи]
    Музей плакату представляє Юрія Неросліка (0)
    [12.07.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ У БАТУРИНІ 2015 РОКУ. РЕКОНСТРУКЦІЇ КІМНАТ ПАЛАЦУ МАЗЕПИ (0)
    [06.01.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОЇ СТОЛИЦІ БАТУРИНА У 2014-2015 РОКАХ (0)
    [18.12.2015][Мои статьи]
    Гармату Мазепи "Лев" вкрали з Кремля?! (0)
    [15.12.2015][Мои статьи]
    Аліна Певна: «Маріуполь – туристична та культурна Мекка Донеччини» (0)
    [14.12.2015][Мои статьи]
    "Відчуй Україну":Столичные живописцы привезли в Мариуполь пейзажи (0)
    [08.12.2015][Мои статьи]
    Відчуй Україну! - Маріуполь (0)
    [07.12.2015][Мои статьи]
    Мистецька акція «Відчуй Україну» стартує в АТО! (1)

    Каталог статей

    Міні-чат
  • Copyright MyCorp © 2020
    Зробити безкоштовний сайт з uCoz