Одного разу нещодавно один місцевий журналіст написав, що восьмидесяти восьмирічного ветерана «трохи підводить здоров’я». Але ці слова потребують детального уточнення .У другу світову війну Михайло Дмитрович він був сім разів поранений, з них чотири тяжко, один раз контужений і чотирнадцять разів(!) горів у танку. Ці військові подвиги, без усякого сумніву, і Книги рекордів України і Книги рекордів Гіннеса, проте у першу воєнні подвигиї не вносять. За відвагу і героїзм Михайло Дмитрович був нагороджений шістнадцятьма урядовими нагородами. Але не вистачоло однї головної Зірки Героя України, до якої його так і не здогадалися представити чиновники. Знаючи дядю Мішу зблизька, знаєш і відгадку цього питання. По-перше полковник, яким гвардії капітан став лише в незалежній Україні, був прямою відвертою і безкомпромісною людиною, що говорить правду у вічі, якою б гіркою вона не була. Мені, описуючи деякі сторінки його життя, редактори газет неодноразово скорочували обсяг, міняючи зміст та направленість статей. Заборонені думки ветерана, не афішовані сторінки життя та тверді антикомуністичні переконання людини дворянського походження, згадки про особисте знайомство з королем Румунії Міхаєм та багато іншого. На це було накладене велике суворе журналістське табу. З цієї ж причини не видали книгу уславленого ветерана та Почесного громадянина кількох визволених їм міст «Повість недобитого танкіста», а запеклі червоні ветерани навіть не прийшли попрощатися з героєм…

За півтора місяця до сумної дати Михайлу Кандідову було вручену вже другий український Орден Богдана Хмельницького, цього разу третього ступеня, бо третього ступеня вже був. Але серед його нагород були радянські Ордени Богдана Хмельницького, Червоної Зірки, Великої Вітчизняної Війни, Бойового Червоного Прапора та інші. А за перемогу в нерівному бою з кількома німецькими танками Трансільванії Король Румунії нагородив Михайла Кандідова Офіцерським Лицарським Хрестом.

Про своє воєнне життя Михайло Дмитрович розповідав завжди залюбки. Про деякі події - із сумом, а з деяких навіть кепкував. Зі сміхом чоловік згадує свій перший бій, на який він пішов двадцяти однорічним юнаком. Серед того, що найбільше вразило на війні, відзначив ситуації повернення після запеклого бою, коли багато їжі, а немає кому її їсти і самому кусок не лізе у горло.

Прорив в увазі до себе у Кіровограді уславлений герой відчув лише у 2004 році.. Після хвилі нової журналістської уваги і влада трохи замислилася над своєю поведінкою. І лише восени 2006 року почесний громадянин міста Бельці став і почесним громадянином Кіровограда. Мало кому відомо, що для того щоб заліковувати старі рани ветеран був вимушений у 2001 році продати бойові нагороди, замінивши їх дублікатами на парадному кителі, а потім навіть обміняти двокімнатне помешкання на однокімнатне. Згадана книга спогадів ветерана була просто пошматована «редакторами" та стала на третину меншою за обсягом сторінок, і так і не вийшла друком, переживши ще періодичну втрату рукописів.

Зустрічаючись молоддю та школярами Михайло Дмитрович, неодноразово мандрував до Молдови, Умані, Харкова та Пересічного. Чотири рази його пораненого з підбитого танку спасали люди. З усіма ними з під Харкова, Кіровограда і Умані, і навіть з Угорщини уславлений танкіст спілкувався після закінчення війни, а одна з його рятувальниць стала його дружиною, яку до останнього подиху він ласкаво і незвично для віку називав «зайчиком».

Після війни дяді Міші теж було не легко. За свою прямоту і відвертість довелося скуштувати таборів ГУЛагу, опалу серед червоних ветеранів війни, частина з яких і пороху не нюхала, забуття і неувагу старої та нової влади. В цивільному житті Михайло Кандідов став художником-оформлювачем, мешкав у різних містах, але більше всього жив в Кіровограді, який особисто визволяв. Поруч біля села Сазонівка був підбитий один з чотирнадцяти його танків. А всього на рахунку Михайла Дмитровича за роки другої світової війни було 285 танкових атак та десятки підбитих танків ііншої військової техніки. З своїм бойовим екіпажем сивочолий командир неодноразово зустрічався в Кіровограді та інших містах, які визволяв з боями. А п’ять років тому коли всі ще були живі, восьмидесятилітні дідусі в Молдові шокували всіх присутніх на військовому полігоні під Кишиневом – одягнули шлемофони, сіли до сучасного танку і рвонули через смугу перешкод, через що здобули овації ошелешених присутніх …

Зірка Героя України, на жаль, не встигла впасти на кітель справжнього полковника Михайла Кандідова, і це великий сором для українських чиновників. Михайло Кандідов був самим справжнім прикладом для виховання сучасної молоді з сучасними поглядами на історію в якій він був справжньою дійовою особою. Тому всі несправжні були байдужими до долі героя. При похованні людини легенди не було червоних прапорів, комуністів, що волають «про свою перемогу у війні», але були мері міст, де за життя Михайло Дмитрович став Почесним громадянином.