|
1768 року розпочалася війна Росії проти Туреччини за вихід до Чорного моря. У її ході Османська імперія наказала Криму здійснити вторгнення в наш край. Хоча запорізька розвідка заздалегідь повідомляла про підготовку Стамбула й Бахчисарая до воєнних дій, багатотисячна орда татар, посилених турками, вийшовши з бессарабських Каушан на початку 1769 року, безперешкодно переправилася через Дністер, Буг, Мертвовод, дійшла Інгулу. Тут на військовій раді, як пише французький резидент барон Тотт при ставці хана Крим-Гірея, вирішили, що “третина війська… переправиться через ріку опівночі, поділиться на кілька колон, котрі, послідовно роздробляючись, покриють всю територію Нової Сербії (назва краю по 1764 рік. – С.Ш.), спалять всі села, весь урожай, захоплять у полон всіх мешканців і заберуть з собою худобу”.
Невдовзі десятки пожеж запалали на горизонті. Хану повідомили, що 1200 мешканців одного великого поселення зачинилися в монастирі і були спалені турецькими стрілками із світильниками. До табору прибували татари, навантажені захопленим: “П’ять або шість невільників різного віку, шістдесят овець і двадцять волів – здобич однієї людини не обтяжувала її. Голови дітей виглядають з мішка, підвішеного до тулки сідла, молода дівчина сидить попереду, підтримувана лівою рукою вершника, мати позаду, батько на одному з “заводних” коней, син на іншому, вівці і воли попереду…”. Напасники спалили Аджамку (800-900 хат), мешканців якої взяли в полон. Опір татарам вчинили в Цибулеві, де було спалено передмістя і теж захоплено чимало бранців.
Обтяжені здобиччю, втомлені переходами й сильними морозами ординці виснажилися ще не дійшовши фортеці св. Єлисавети. “Дрібні крижинки під час сильного вітру різали обличчя, з носа текла кров, дихання, замерзаючи на вусах, утворювало шматки криги, тягар якої був дуже неприємним. Велика частина сипаїв, виснажених попередніми переходами, загинула цього дня… Армія була в такому жалюгідному вигляді, що сама остерігалась нападу: насправді загін в дві або три тисячі чоловік, напавши на нас вночі, міг перерізати всіх. Ця небезпека була такою ж очевидною, як неможливість уникнути її тому, що військо не могло вже витримувати втоми”, – писав барон Тотт. У тій ситуації Крим-Гірей повелів утворити із трьохсот вершників загін, який був єдиним, в котрому “моральна енергія переважала фізичний упадок сил”. Він узяв в облогу фортецю, настра-хавши її городян, і забезпечив успіх операції кримчаків.
Кіровоградський історик Федір Шепель, який підготував на початку 1990-х до друку згадані спогади француза Тотта, невдовзі, аналізуючи перевидану “Історію” Д. Бантиша-Каменського, писав: “Хтось, колись пустив живучу пліт-ку, буцімто фортецю св. Єлисавети було збудовано для боротьби з татарськими набігами. Відомо, одначе ж, інше. До неї везли непокірних кобзарів, бунтівних гайдамаків. Вона слугувала за в’язницю і катівню… А ось власне туркам чи татарам ця споруда особливого ханжу не завдавала”. Відсутність цієї об’єктивної інформації у депутатів міськради понад десять років тому привела до затвердження зображення фортеці як головного символу Кіровограда у його гербі. Сьогодні за гроші сусідньої держави або через незнання озвучується неправда про цей форпост експансії Романових. Чергова порція фальсифікації співпала з 240-річчям початку російсько-турецької війни, відзначеної в Криму, Одесі, Херсоні пам’ятниками Катерині ІІ і Потьомкіну і озвученої в Кіровограді прагненням влади повернути йому ім’я, “дароване” Катериною ІІ, та встановити пам’ятник Кутузову. |
