Національно-визвольна боротьба українських націоналістів була нерозривно пов’язана з намаганням вирішити соціальні проблеми, побудувати справедливе суспільство. У цьому щораз більше переконуєшся, читаючи твори провідних ідеологів і теоретиків українського націоналізму. До таких знакових осіб в українській суспільно-політичній думці належить і Микола Сціборський.

Поверхове знайомство з його біографією відразу руйнує декілька міфів. Один – «галичанський» (усі націоналісти – западенці, австріяки, тощо). Микола Сціборський народився у Житомирі 1897 р. в цьому ж таки провінційному місті Російської імперії провів дитинство та юність, сформувався, як особистість. Та вже у 20-річному віці він брав активну участь в українській національно-визвольній боротьбі, отримав старшинський ступінь в Армії УНР, загалом дослужившись до підполковника.

Як і багато інших українських військових, з поразкою Української революції опиняється за кордоном. З 1920 р. перебував у Польщі в таборі для інтернованих вояків, а з 1922 – переїхав до Чехо-Словаччини. Там закінчив Українську сільськогосподарську академію в Подєбрадах (за фахом – інженер, економіст), працював в українських громадських організаціях. 1925-1929 рр. керував Легією Українських Націоналістів. 1927 року на установчих зборах Союзу організацій українських націоналістів у Празі був обраний головою Ради Союзу, а з утворенням у 1929 р. ОУН та її Проводу – певний час був заступником Голови. Саме Микола Сціборський під час підготовки до Конгресу українських націоналістів розробив схему структурної побудови ОУН. У 1930-тих роках мешкав і працював у Парижі (за спогадами учасників подій, 1934 року у Парижі до Сціборського навідався радянський агент «Іван Іванович» – можливо П. Судноплатов, який пропонував йому повернутись до УСРР) та Відні, з 1939 р. – у Кракові. 1940 року ОУН пережила розкол на дві фракції. Микола Сціборський став на боці більш поміркованого крила, очолюваного полковником А. Мельником.

З початком бойових дій на території Радянського Союзу ОУН активізувала роботу своїх похідних груп. Микола Сціборський, як політичний референт Проводу українських націоналістів брав участь у кількох рейдах таких груп. Під час одного з рейдів у Житомирі 30 серпня 1941 р. був убитий агентом НКВС (як вважають дослідники, не без участі згаданого Судноплатова) разом зі своїм соратником О. Сеником.

За час своєї роботи в ОУН М. Сціборський співпрацював з такими виданнями, як «Розбудова Нації», «Сурма», «Українське Слово», «Державна Нація». Був співавтором проекту Конституції Української держави. Автор численних статей та брошур з теорії і практики українського націоналізму.

Одна з головних праць М. Сціборського, що витримала 3 видання, «Націократія», і на сьогоднішній день вражає актуальністю свого аналізу сучасних політичних й економічних реалій. Автор гостро критикує капіталізм, як соціально-економічну систему, вказуючи, що прогресивна у минулому роль цього явища, на ХХ ст. стала фактором гальмування суспільного розвитку. Сталось це насамперед через вади демократичного устрою капіталістичних країн. «Зростаюча боротьба політичних – класових і господарських інтересів привела до створення численних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з’являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних груп, усі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси».

«У стремлінні здобути виборчі голоси партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісовими інтригами, неморальними компромісами, підкупством і корупцією, як також і штучними засобами впливання на суспільну опінію в бажаному для них напрямку. Ці методи профанують і викривлюють значення самого виробничого принципу, перетворюють проголошену демократією за «святе святих» свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народних мас з одною метою: «вибити» з них побільше голосів за кандидата даної партії».

«Сучасний парламентаризм витворює свого роду «спеціалістів» від політики, цілком відірваних від народного грунту. Партійні комітети стають «торгівельними бюрами», де можна купити-продати суспільний інтерес по вподобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного «гешефтмахерства». У наслідку – найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики».

Ці слова написані у середині 1930-х років в благополучних Парижі і Відні. Читаючи такий текст, виникає відчуття, що писано їх вчора чи позавчора, під впливом відомих усій країні подій з перемовинами двох наших найбільших політичних партій. «Ці всі обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають конструктивну, розраховану на довший час, державну політику».

Яку ж альтернативу оживаючій свій вік демократії бачить Микола Сціборський? Ні соціалізм, ні комунізм, ні тим більше, фашизм, не можуть забезпечити вільного і всебічного розвитку особистості і суспільства. Вихід, за автором, у націократії.

«Націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх суспільно-корисних верств, об’єднаних – відповідно до їх суспільно-продукційної функції – у представницьких органах державного управління». «Інститут приватної власності, господарську свободу й стимули зиску – що в умовах капіталізму перетворилися в легалізований спекулятивними формулами «святенності» і «економічного лібералізму» засіб хижацького визиску, у монополію панування клік і в аморальне право паразитарного споживання плодів праці інших людей, нічого в заміну не продукуючи – вона [націократія] обмежує твердими рамками творчого обов’язку, встановлюючи рівновагу між авторитетом держави, інтересами цілого суспільства й приватними стимулами господарюючого індивідуума». Режим націократії відкидає участь партій у політичному житті, як непотрібних атрибутів. Належність до провідної верстви нації, еліти, визначатиметься не партійними чи особистими присягами, а національною посвятою, здоровим духом, твердим характером, активністю й творчими властивостями її представників. Місце партій у державних органах повинні зайняти організовані на професійному принципі соціальні виробничі групи. Це має забезпечити представництво загальних і часткових інтересів членів суспільства репрезентантами його складників – економічних груп.

Словами М. Сціборського: «Україна буде авторитарною й унітарною, але в належній мірі і децентралізованою республікою, що всіма елементами свого устрою відповідатиме істоті націократії, як режиму панування цілої нації у власній державі».