Хто не бачив фільм “Весілля в Малинівці”? Але мало кому відомо, що Малинівка, змальована в кінострічці, знаходиться на Кіровоградщині у Петрівському районі!
Якби не та стара кінокартина, то хто помітив би навіть на детальній карті-двокілометрівці малесеньку Малинівку в Петрівському районі? А вона ж умістила в собі чи не всю новітню історію України. В один бік кинеш оком — у ранковому серпанку мріє сусідня Чечеліївка. Звідти родом врангелівський офіцер Чечель з фільму. Та й монастир, де базувалася строката компанія Гриціяна Тавричеського, ще з дореволюційних часів тулився побіля того села. Майбутній письменник Юрій Яновський у малолітстві, проживаючи в діда по матері, заможного Мусія Здорика, навчався в монастирській школі.
Глянувши в інший бік, побачимо пристанок отамана Григор'єва — велике село Верблюжку. Про неї також згадується у “Весіллі”. В армії отамана, яка підтримувала тоді більшовиків, був навіть Верблюзький полк, найбоєздатніший і найдисциплінованіший, сформований з місцевої людності. Коли Григор'єв після взяття Одеси відійшов на відпочинок, його у Верблюжці відвідав червоний військовий функціонер високого рангу Антонов-Овсєєнко для вручення найвищої тодішньої радянської нагороди — ордена Червоного прапора. Гість відзначив високий рівень організації, забезпечення, взірцевий зовнішній вигляд степовиків.
Відразу ж запитання: чи немає аналогій між кіношним Гриціяном і справжнім Никифором Григор'євим? Звичайно ж є. Найперше, спільне несприйняття обома постулатів більшовизму. Якраз це спонукало автора п'єси Леоніда Юхвіда, а за ним і творців фільму, біле назвати чорним і навпаки. У повній протилежності мемуарам Овсєєнка, котрий вважав Григор'єва видатним воєначальником і навіть висував на командувача експедиційною армією, яка повинна була рейдувати в Угорщину та Баварію на допомогу тамтешнім радянським республікам. Скажіть, чи доручали б таке суперзавдання тупому й обмеженому панові Гриціяну Тавричеському?
Ще один герой фільму, поплічник Гриціяна – Попандопуло, списаний з одеського грабіжника, а за сумісництвом командира 54-го імені Леніна революційного полку Мойсея Вінницького (Мішки Япончика). Шляхи їхні не могли збігтися докупи хоча б тому, що справжні Григор'єв і Вінницький були особистими ворогами. А ось із Григорієм Котовським Япончик свого часу ділив нари в одній камері, куди вони обоє потрапили за кримінальний, а не за політичний бандитизм.
Іскрометна дотепна п'єса Юхвіда, швидше літературного функціонера, ніж творчої людини, випадає з ряду його інших писань, виконаних важкуватим сухим стилем. Письменник Григорій Гусейнов висуває аргументовану гіпотезу про інше авторство. Він упевнений, що Юрій Яновський якимось чином приклався до твору, бо чудово знав місцевий матеріал, особливості одеського гумору та віртуозно володів рідною мовою. 1936 року до Кривого Рогу й прилеглих районів виїхала творча група письменників, до якої входили і Яновський з Юхвідом. Їх зобов'язали до двадцятиріччя Жовтня на місцевому ґрунті написати парадні твори, які прославляли б завоювання революції. З-під пера Юрія Яновського тоді вийшла “Дума про Британку”, присвячена повстанцям Висунської республіки часів громадянської війни, а Леонід Юхвід видав “Весілля в Малинівці”. Гусейнов припускає, що “Малинівкою” Яновський у передчутті репресій задобрював сановного партократа Юхвіда, котрий був вхожий до репресивних органів.
Щодо фільму, то знімали його в селі Хорошках Лубенського району на Полтавщині. Літо, коли тривали зйомки, пропало для колгоспного виробництва в окрузі. То масовки, то творчі зустрічі з акторами давали себе знати. Наприклад, Михайло Водяний обожнював гарно попоїсти, і запиваючи чарчиною час від часу ковбаску, сальце, варенички, а у свята й смажену курочку чи гусочку, нарозповідав селянам стільки небилиць, скільки вони не чули від дідусів та бабусь казок у дитячі роки. Михайло Пуговкін став своїм у жовтенят і піонерів усіх поколінь післявоєнного часу. Навіть у чужих садках разом лазили. Микола Сліченко щовечора влаштовував масові співи й танці, аж поки не приїхала з Москви дружина та не провела серйозну морально-виховну роботу.
Фільм вийшов на екрани 1967 року. У багатьох ролях зіграли вже тоді літні люди. А за сорок років відійшли в інші світи актори Євген Лебедєв, Тамара Макарова, Олексій Смирнов, Володимир Самойлов, два Михайли — Водяний і Пуговкін. Зовсім недавно ховали незабутню Проню Прокопівну (Маргариту Криніцину) з фільму “За двома зайцями”. У “Малинівці” її випадково знайшла роль одеської бандитки, яка блискуче довела, що нічого випадкового в кіно не буває. Про артиста Григорія Абрикосова, котрий створив образ отамана Гриціяна, одні пишуть, що він також помер, інші твердять, ніби й до сьогодні продає на ялтинському узбережжі місцеві вина на розлив з обов'язковою дегустацією та байками про артистичне минуле. Актриса Зоя Федорова, яка відтворила образ дружини сільського голови та удатної танцівниці-учениці Яшки-артилериста, трагічно загинула при пограбуванні її дому. Діамантове кольє з її колекції нібито опісля одягала дружина брежнєвського міністра внутрішніх справ Щолокова. Заплутана детективна історія не розкрита й досі.
Своєрідне романтичне продовження кіноепопеї випало Людмилі Алфімовій, виконавиці ролі солдатки Софії. Коли “Весілля в Малинівці” заполонило екрани, голова колгоспу в одному із сіл на Вінниччині, Герой Соціалістичної Праці Іван Кальницький дуже уподобав фільм. Він закупив кілька копій і часом один в сільському Будинку культури вкотре переглядав знайомі кадри. Неподалік села Печера почалися зйомки нового кінотвору — “Прощавайте, фараони”, де Алфімова також мала роль. І тут, як кажуть, стежки наших героїв перетнулися. Бравий господарник, передовик у виробництві цукрових буряків, та зірка кіно покохали одне одного. Цілих двадцять років таїли свої почуття, доки не були виконані усі моральні зобов'язання перед близькими й рідними. Не міг же колишній партизан залишити дружину, жінку з двома дітьми, котра у війну врятувала його від загибелі. У часи незалежності Кальницький викупив занедбаний колишній особняк графів Потоцьких і довів його до ладу.
Запропонував Людмилі переїхати до нього в село. Актриса ні хвилини не вагалася. Сьогодні Івана Сергійовича уже немає поряд. Людмила Іванівна проживає одна в подарованому чотирнадцять років тому обійсті. Одержує пенсію в 580 гривень, що, однак, не заважає їй відвідувати сім'ю молодшої доньки, яка проживає й працює в США. Старша мешкає в Києві. Самій “солдатці Софії” виповнилося 72 роки.
