Адже за тих умов, коли державні мужі будували дві держави: Українську Народну Республіку і Західноукраїнську Народну Республіку - буковинці 3-го листопада 1918 року першими своїм «хлопським розумом» проголосували за неподільну соборну незалежну Україну, одностайно висловивши свою споконвічну мрію про «прилучення австрійської части української землі до України». До того ж це зробили цивілізовано, конституційним шляхом, відповідно до права народів на своє національно-державне самовизначення. Тож повернімось до літопису тих подій.

Складні й тривожні часи тоді були для Буковини. Ішов 1918 рік. Закінчувалася Перша світова війна. Розпалася Дунайська імперія й водночас закінчився австрійський період в історії Буковини.
З листопада 1918 року припало на неділю. Того гарного сонячного дня до Чернівців з усіх куточків краю приїхало більш ніж 10 тисяч учасників віча. Людей зібралося стільки, що Народний дім, Робітничий дім та будинок Музичного товариства не змогли їх умістити.

Виходячи з права кожного народу на своє національне самовизначення, на віче ухвалили:
1) Чернівці, українські повіти: Заставнівський, Кіцманський, Вашковецький та Вижницький повністю, Чернівецький та Серетський – за винятком румунських громад, а також переважно українські громади Сторожинецького, Радівецького й Кимполунзького повітів творять окрему українську область;
2) у цій області найвищою визнається влада Української Національної Ради у Львові. Пролунали перші заклики; «Віче бажає прилучення австрійської частини української землі до України»,
"Ми, українці, нічого більше знати не хочемо про Австрію. Ця наша стосорокалітня мачуха скінчилась навіки. Ми хочемо прилучитись до нашого пня - Києва, до великої Соборної України,” - сказав Ілько Попович, виступаючи з промовою в Музичному товаристві. Рясні оплески присутніх слугували підтвердженням прагнення буковинців приєднатись до України.
Було прийнято резолюцію, у якій закликалося українців Буковини спільно з українцями усієї Австро-Угорщини вирішувати самим свою подальшу долю на основі права кожної нації на своє національне самовизначення. У ній, зокрема, пропонувалося румунському населенню Буковини як споконвічному доброму сусідові українців у мирі і порозумінні провести етнічне розмежування в такий спосіб, щоб північна українська частина краю разом із головним містом Чернівцями творила окрему українську область.

18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися українські парламентські депутати Галичини й Буковини (25 осіб), 14 депутатів галицького і 6 депутатів буковинського сеймів, 2 члени палати панів та 1 віриліст, по три представники від кожної з 4 українських партій Галичини та Буковини.
У ході обговорення Статуту виступали від Буковини М.Василько та інші представники. Вирішили, що створювана Західноукраїнська держава буде у складі федеративної Австрії. Але представники соціал-демократії Галичини й Буковини стояли на позиції негайного приєднання західноукраїнських земель до України. Було вирішено, що віденська й буковинська делегації (із Закарпаття не прибула) за місцем діяльності їхніх членів творять окремі філіали У.Н.Р. і діють від її імені.

На другий день, 19 жовтня, у Чернівцях у залі Народного дому за участі членів Конституанти і численної публіки (у т.ч. селян та інтелігенції з Буковини) голова У.Н.Р. Є.Петрушевич урочисто оголосив про створення Західноукраїнської автономної держави у складі Австро-Угорщини. Присутні вітали це Повідомлення вигуками "Слава!” та співом національного гімну "Вже воскресла Україна” (замість "Ще не вмерла Україна”).
Повернувшись зі Львова, члени буковинської делегації 24 жовтня створили в Чернівцях Український Крайовий комітет як складову частину У.Н.Р. у числі понад 30 осіб. На першому засіданні 25 жовтня його головою обрали відомого українського педагогічного й громадського діяча Омеляна Поповича.
Крайовий комітет вирішив у зв’язку з цим провести не звичайне, а розширене крайове віче українців, закликавши з’явитися чисельно представників від кожного населеного пункту. Буковинське народне віче відбулося 86 років тому, 3 листопада 1918 р. у Чернівцях за участі до 10 тис. осіб від усіх міст, містечок і сіл української частини Буковини. Воно відбувалось у великих залах міста й просто неба, і закінчилося багатотисячною демонстрацією головними вулицями міста та мітингом на площі Єлизавети (нині Театральна). Найхарактерніший лейтмотив віча добре передав у своїх спогадах учасник і один з організаторів О.Попович: "На остаток із стихійною силою грянуло гасло народу: Хочемо до України”.

Ухвала віча, незважаючи на окупацію краю королівською Румунією, залишалася чинною і надалі як вагомий акт міжнародного права щодо безсумнівної легітимності входження Північної Буковини до складу України. Так, учасники історичної Злуки УНР і ЗУНР, серед яких були і представники Буковини, 22 січня 1919 р. в "Акті про з’єднання всіх українських земель” урочисто проголошували: "Віднині зливаються її одно віками відділені одна від одної частини України - Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпрянська Україна в одну Велику Україну”. Спираючись на рішення Буковинського віча, українська делегація на Мирній конференції у Парижі 17 травня 1919 р. заявила офіційний протест із приводу загарбання всієї Буковини королівською Румунією. Українські політичні й громадські діячі, посилаючись на ухвалу цього віча, відстоювали згодом права буковинських українців у Секції меншостей при Лізі Націй та у Конгресі національних меншин Європи.
Після віча 10-тисячний натовп ринув на вулиці міста. Такого величавого походу вулиці столиці колишнього Буковинського герцогства ще не бачили. Тут були і вояки українського війська, учителі та гімназисти, студенти з синьо-жовтими пов’язкам, молодь в українських національних костюмах, багато літніх людей та селян. У багатьох - були сльози зворушення на очах. Процесія співаючи пройшла головними вулицями міста: Вірменською, Панською, Ринковою — та зупинилась аж перед площею Єлисавети, перед міським театром. Там представник Крайового Комітету Осип Безпалко висловив волю буковинців про прилучення Буковини до України. Площею залунало: "Вже воскресла Україна” у виконанні багатотисячного товариства.

На жаль, мало ми з вами сьогодні згадуємо тих, хто стояв біля витоків Буковинського віча 1918 року. Пригадаймо їхні імена: Николай Василько, Антін Лукашевич, Ілля Семака, др. Стефан Смаль-Стоцький, Николай Спинул, Омелян Попович, Єротей Пігуляк, о.Теофіл Драчинський, Осип Бурачинський, Галіп, Теодор Іваницький, Микола Гаврищук, Юрій Лисан, Николай Осадець, Марко Куриш, Теодор Левицький, Артур Малик, Омелян Іваницький, др. Николай Драгомирецький, Володимир Федорович, др. Мирон Кордуба, др. Клавдій Білінській, др. Роман Цегельський, Ілярій Карбулицький, Гриць Андріящук, Осип Безпалко, др. Касіян Бринзан, др. Агенор Артимович, др. Михайло Литвинович, Лисаківський , др. Лев Когут, Михайлина Левицька, Ксеня Добрянська,
Сербинюк Юрій Осип Мицак, Николай Левандовський та інші..

Недоглянута, на жаль, і могила Омеляна Поповича у Заліщиках на Тернопільщині. Нам усім важливо пам’ятати про ті далекі буремні події 3 листопада 1918 року та тих українців – патріотів, які хотіли бачити нашу зелену Буковину в складі українських земель, суверенної матінки України.

Минули десятиліття, та твердо висловлене й записане у резолюції віча жадання буковинців "Хочемо до України” надійно лягло однією з цеглин у міцну підвалину нашого спільного українського державного дому. В умовах незалежної України вдячні нащадки колишніх учасників віча щороку урочисто відзначають 3 листопада як регіональне державне свято єднання краю зі своєю Вітчизною Україною.







Степан Карачко, шеф-редактор «Буковинські старожитності»

http://starogit.do.am/publ/