Схоже,
маху дали столичні клерки, відповідальні за масово-витівну та
гуманітарну сфери у державі, призначив відзначати День працівників
сільського господарства кожної третьої неділі листопада. Адже, як би
вони належним чином знали історію, то, напевне, би врахували: 18
листопада (саме цього року у цей день вшановують сільгосппрацівників)
1932 року ЦК КП(б)У, за вказівкою з Москви, ухвалив постанову „Про
заходи з посилення хлібозаготівель”. Тобто, день 18 листопада 75 років
тому вніс свою чорну лепту у геноцид українців, більш відомий як
Голодомор 1932-33 років. Але люди, як то кажуть, не винні. І ми,
приурочивши пропоновану шановним читачам статтю про сьогоднішній день
типового, можна сказати, середньостатистичного, центральноукраїнського
села, вирішили розпочати її з його історії, не оминаючи, при цьому, і
тему голоду...
Тут з п’яти областей худобу виписали Село
Андрусівка вперше документально згадується з середини XVII століття –
тоді, напевне, навіть і Господь ще не думав про „народження” у 50-х
роках ХХ століття його райцентру – Світловодська... За словами Івана
Дикого, вчителя історії та права Великоандрусівської середньої школи,
історичні хроніки переповідають про такого собі запорозького козака
Андруся, який мав у цих місцях зимівник. А коли наші єдиновірні „брати” з
півночі, за вказівкою цариці Єкатеріни, зруйнували Січ, Андрусь пустив
тут коріння, та так, що на його честь село й нарекли... Згодом село
стало прикордонним. Більш того, кордон поміж Московією та Річчю
Посполитою розділив його навпіл: Мала Андрусівка була польською, а
Велика – московітською.
Комуністичний режим остаточно закріпився у
селі від початку 20-х років минулого століття. Та невдовзі андрусяни,
які від усього серця сприйняли совєтську владу, на собі відчули її
„принади”. 33-ї рік! Тоді, говорить сільський історик, вимирали цілими
дворами. Сільська „похоронна команда”, аби не виснажувати конячок, які
тягали підводу з небіжчиками, скидала померлих голодною смертю у спільну
яму, викопану за кілька кроків від сільради. Іван Дикий пригадав одну
бабцю – у 33-му вона була маленькою дівчинкою. Її, непритомну, разом з
мерцями, „похоронники” скинули до тієї ями. Та, на щастя, повз проходила
виснажена голодом жінка – майбутня бабуся Івана Дикого. До її вух
долинув тонюсінький стогін. З останніх сил вона витягла з моторошної
могили дівча... Всі ці роки - до самої смерті своєї рятувальниці - як
тільки вони зустрічалися, врятована цілувала їй руки.
Та, попри
таку „турботу” батька Сталіна, коли розпочалася війна, названа Великою
Вітчизняною, андрусяни без вагань пішли воювати. І воювали героїчно –
двох уродженців села (щоправда, один з Калантаїва, але два села об’єднує
одна сільрада) Москва відзначила найвищою нагородою – Герой Радянського
Союзу. Згодом ім’я одного з них - льотчика-винищувача Миколи Дикого
(троюрідного діда нашого співрозмовника) – було присвоєно сільській
школі.
...Варто зазначити: місця, про які так завзято розповідає
Іван Дикий, понад 50 років тому поглинуло рукотворне Кременчуцьке
водосховище – Мала і Велика Андрусівки були відселені на безпечну
відстань, з об’єднанням в одну назву – Велика Андрусівка. Одначе
мешканці і сьогодні поділяють її на Малу і Велику. Хоча достеменно
поясняти, де закінчується одна і починається інша (і навпаки), вони не
можуть. Напевне, така традиція. А може й пам’ять? Генетична... Також, з
сумом пан Дикий говорить і про плодючі чорноземи та про багатющі на
різнотрав’я пасовища плес колишніх Андрусівок, куди, з ранньої весни аж
до пізньої осені „нагулювати боки” зганялася худоба з п’яти сусідніх
областей. І це пішло під воду...
...без роботи і газ не врятує Сьогодні
третя за чисельністю населення Великоандрусівська сільська рада має
такі ж проблеми, як і решта сіл Світловодського району. Але, останнім
часом співвідношення позитиву і негативу поступово почало змінюватися і,
що приємно - на користь першого. Про це, не без задоволення говорили
наступні наші співрозмовники: секретар сільради Ольга Меркун, спеціаліст
з ведення бухгалтерського обліку Тетяна Андрєєва, головний бухгалтер
Марина Полтавець, заступник голови виконкому Микола Доненко та депутат
сільради Микола Іващенко. Головним здобутком цього року вважається те,
що село припинило „змиватись” у море. Рукотворному Кременчуцькому
водосховищу, яке у 50-х роках минулого століття поглинуло тисячі
гектарів чорноземів, напевне, здалося малувато отриманої данини – від
часу свого створення воно „хапнуло” у вже відселеної Андрусівки понад
двохсот гектарів земель. Цілі вулиці, разом з городами, пішли під воду! А
от питання щодо захисної греблі зрушилось з мертвої точки лише у 1994
році, коли, нарешті, село було включено до державної Програми з
берегоукріплення. Та підрядник, який приступив до зведення майже 4-х
кілометрової греблі, робив це надто повільно. Причина ж прозаїчна – брак
державного фінансування. Так тривало допоки селяни не зрозуміли: все
залежить від їхньої активності. Згодом наполегливість андрусян відчули
районні власті. І „завертілось”... Наразі до завершення робіт лишилось
відсипати якусь сотню метрів греблі.
Цей здобуток додав наснаги у
вирішенні ще одного „хворого” питання. Сільський водогін. Його у 2003
році було передано у приватні руки. Тоді селяни повірили майбутній
власниці, що воду вона їм постачатиме по 70 копійок за кубометр
(водовідведення у селах немає) і реконструює водогін. Натомість,
зазначають співрозмовники, їм довелося платити за воду по дві гривні 50
копійок за куб. Причому - без надання обґрунтування цього тарифу. А, так
звана, реконструкція завершилися тим, що ремонтники, будучи, м’яко
кажучи, не зовсім тверезими, впустили електродвигун прямісінько у
свердловину, унеможливив, у такий спосіб, її подальшу експлуатацію
взагалі. Цей випадок остаточно переповнив чашу терпіння селян, які, за
рішенням сільської ради, відібрали у добродійки водогін і утворили
власне комунальне підприємство „Господар”, яке, до того ж, раз на місяць
почало вивозити з дворів побутове сміття. „Перехід водогону до
комунальної власності, - підкреслила секретар сільради, - дав нам
можливість бути включеними до державної Програми щодо його
реконструкції, у рамках якої генеральний підрядник пробив дві нові
свердловини: одну – 130-метрову у Андрусівці, і 90-метрову – у
Калантаєві. Так що невдовзі нормальне водопостачання буде поновлено.
Причому – за розумним тарифом, адже водогін відтепер є власністю
громади...”.
Не могло сільське начальство нахвалитися ще однією
перемогою... Андрусівка – єдине село у районі, яке, у наш космічний вік,
лишається не газифіковане. Для цього лишень треба чотири кілометри труб
прокласти... І зачастили сільські обранці до району, а з районним
начальством – до Кіровограду. Нарешті крига скресла: 650 тисяч гривень, з
необхідних для цього діла двох мільйонів, вже надійшли з області. Якщо
так і далі піде, глядиш, вже наступного року до села надійде блакитне
паливо. На запитання, хто з депутатів (мається на увазі – партійність)
проявляє найбільшу активність, депутат Іващенко виказав сумнів щодо
доцільності пропорційної системи у виборах до рад місцевих рівнів.
„Адже, - сказав він, - ми, передовсім, андрусяни та калантаївці. А вже
потім – БЮТівці, „регіонали” чи „нашоукраїнці”. До речі, саме у такому
порядку розташувалися переможці останніх парламентських виборів по
Великоандрусівській сільській раді.
Та, всі ці надбання і
здобутки, наголосили, як один, наші співрозмовники будуть зведені
нанівець, якщо не буде у селі роботи. Безробіття – найпідступніший ворог
всіх добрих починань: населення роз’їжджається, що залишається –
спивається. Наразі на всю сільраду - один більш-менш серйозний фермер.
Та й той живе у сусідньому Подорожньому, а тут лише землі орендує. На
тутешніх пагорбах в Андрусівці та Калантаєві непогано „пішло” б
тваринництво, але за умови виваженої державної політики у
сільськогосподарській сфері. А так... Через низькі закупівельні ціни на
молоко, поголів’я ВРХ лише за останній рік скоротилося з трьох сотень до
сотні. Було зажевріла надія на нові робочі місця, коли відома в Україні
своїми ковбасами світловодська фірма „ВК і К” почала зводити у селі
найбільший в області свинокомплекс. Та, як зазначила головний бухгалтер,
виявилося, що через суцільну автоматизацію і комп’ютеризацію
виробництва працюватимуть там щонайбільше чоловік зо двадцять. А лише у
міськрайонному центрі зайнятості на обліку перебуває понад ста андрусян.
От така арифметика... А поки основним „донором” сільського бюджету та
роботодавцем в означених селах виступає рибартіль „Андрусівська”. На
сьогодні, без перебільшень, риба й тримає сільську економіку „на плаву”.
Та,
попри окреслені негаразди, наші співрозмовники не виявились людьми,
позбавленими оптимізму. Одна з найвагоміших підстав для цього...
сільський дитячий садок. Ще пару років тому кількість діточок у ньому не
перевищувала й десяти. Сьогодні – вже 25! Навіть черга виникла. Вперше
за кілька років режим його роботи став цілодобовим. Дається ознаки,
також, і нарощування економічного потенціалу Світловодська. Наприклад,
Меблева фабрика і Керамічний завод почали надавати у село свої службові
автобуси для доставки на роботу і з роботи робітників.
...А ще
останнім часом на дахах сільських хат все частіше почали з’являтися
супутникові антени, а самі дахи „причепурюються” вже не прозаїчним
шифером, а сучасним покриттям, а вікна – склопакетами... Відтак,
підсумовуючи цей сільський нарис, можна констатувати: люди, хоч і
повільно, але почали усвідомлювати істину, що держава – це вони! То як
же тоді вона посміє повернутися до них спиною? Можна й стусана в
потилицю отримати. І, зокрема, за те, що так незграбно (якщо, не сказати
– підступно) вона поєднала дату Пам’яті жертв Голодомору і світлий День
працівника села. Годувальника нашого...
Віталій АСАУЛЕНКО
Андрусівська пастораль
Історик Іван Дикий поряд зі стендом на честь свого троюрідного діда у шкільному музеї
