Перед цьогорічним Днем Перемоги Росія дала потужний пропагандистський залп. Тамтешні кадри розуміють, що, тиражуючи виняткове, вони зводять його в ранг типового і таким чином формують потрібне Росії світосприйняття.

Але почнемо все спочатку.

— Ти дивився "Штрафбат" по телеку? — запитав ветеран війни, котрий інколи заходить до редакції. — І як тобі?

— Нормальний фільм, — відповів я.

— Отож-бо...

Таке багатозначне закінчення розмови стерлося б у пам'яті, якби не потрапив до рук "Український історичний журнал" №6 за 2004 рік.

Штрафні формування створені після наказу народного комісара оборони СРСР Й.В.Сталіна № 227 від 28.07.1942 р. про комплекс заходів, що сприяли б виходу із критичного стану, в якому опинилася Радянська держава в ході конфлікту. Між іншим, затверджено положення про статус і регламентацію діяльності цих формувань. Отже, влітку 1942, через рік після початку війни, кожен фронт і кожна армія зобов'язувалися укомплектувати і використовувати військові частини із людей, у чомусь винних перед присягою. Їм пропонувалося або бути жорстоко покараними, або спокутувати провину кров'ю. Загибель, поранення, героїзм і відвага повертали людям добре ім'я, вина їхня списувалася.

Щорічно в середньому діяло 15 фронтів і 72 армії. Кожен фронт мав 1-3 штрафних батальйони по 800 чоловік, підпорядковані фронтовому командуванню. Кожна армія включала 5-10 штрафних рот складом 150-200 чоловік. Штрафні роти діяли незалежно від штрафних батальйонів, будучи окремими бойовими одиницями.

Особовий склад штрафного батальйону формувався виключно із розжалуваних офіцерів. Отже фільм показав брехню, коли звів докупи і рядових, і офіцерів, і зеків. Навіть попа приплутав. Така мішанина могла бути у штрафній роті, куди направлявся на перевиховання рядовий контингент. Штрафні формування, як батальйони, так і роти, ділилися на так званий постійний склад і змінний склад. Постійний склад — це командирська ланка підрозділу. Він набирався із кадрових офіцерів діючої армії, котрі найкраще відзначилися у боях за звичайних умов. Відбиралися грамотні, сміливі, жорсткі командири і політпрацівники, люди без сумнівів та сентиментів. Це були вільнонаймані спеціалісти, а не штрафники, як показано у фільмі. Постійному складу не потрібно було спокутувати гріхи попереднього свого життя. І призначали його не без добрих вигод. Майор Твердохлєбов, наприклад, повинен був мати оклад на два ступені вищий, ніж майор звичайних частин. Його права також відповідали полковницьким. А це і пайок, і обмундирування, і (навіть у війну) відпустки. Кожен місяць служби зараховувався за шість місяців. Війни рано чи пізно закінчуються, отже на "гражданку" кожен командир ішов далеко не ображеним чи знедоленим. За три роки існування штрафних формувань можна було заробити 18 років армійської вислуги і розраховувати на солідну пенсію у досить молодому віці. До речі, після поразки під Москвою спочатку штрафні частини створив Гітлер, а потім уже наші.

Сталін знав, що робив. Він ставив і командування, і простих виконавців в умови взаємної недовіри та ворожнечі. Адже у штрафбаті розжалуваний офіцер був природним конкурентом командира. У боях постійний склад, тобто командири, гинули. Тоді на їх місце командир батальйону міг призначити когось із змінного складу. Уявити тільки, яка внутрішня боротьба йшла за омріяне місце. Отже, скажімо, Глимов став би ротним тільки в ході боїв, якби проявив героїзм, якби загинув хтось із командного складу, якби був розжалуваним офіцером, а не зеком, якби сподобався комбату, якби переконав розумом чи силою інших, таких самих, що він — кращий. Але ж про вовчі закони всередині частини у фільмі ні звуку.

Згадаймо мирний час при Радянському Союзі. Люди їхали на заробітки на Північ або у віддалені райони неозорої держави. Сьогодні добровільно їдуть по світу з тією ж думкою. У війну ж прагнули до штрафбату, щоб перескочити через чергове звання, щоб заробити, щоб, зрештою, вгамувати бажання влади.

Вижити в умовах штрафбату вдавалося лише тим, хто не вв'язувався у внутрібатальйонну колотнечу, а відзначився у першому ж бою або пораненням, або якимось відважним вчинком. Таких відправляли у звичайні армійські частини з поверненням усіх звань і нагород.

Зовсім інша річ — штрафні роти. Через них пройшло втричі більше людей, ніж у штрафбатах. Якщо поцікавимося загальною кількістю засуджених, то виконаємо розрахунки. Кількість людей у роті (200) перемножимо на кількість рот в армії (10), перемножимо на кількість армій (72). Це буде річний контингент штрафних рот. Поділивши на 12, одержимо місячний контингент. Множимо на місяці, впродовж яких існували штрафні підрозділи (33), щоб мати кількість тих, хто побував у штрафротах.

Аналогічно підрахуємо людність у штрафбатах. Сума складе, скільки нещасних пройшло через таке своєрідне чистилище, якщо не пекло.

Змінний склад штрафних рот формувався із рядових діючої армії, які у чомусь завинили перед законом. Тут зосередилися усі ті, хто сидів свого часу по тюрмах, кохався із командирськими дружинами, зламував замки на провіантських складах. Тут перевиховувалися троцькісти, бухарінці, українські націоналісти і селяни, котрих не додавив голодомор. Але, дивна річ, якщо по фільму — таких ніби ніколи й не було. Російські були, а українських — ніколи. А статистика вперто твердить: в СРСР кожен четвертий був українцем. У старих добрих радянських картинах про війну він, українець, хоч іноді з'являвся у вигляді старшини-вусаня, котрий розносить по окопах харчі або онучі. А тут ось таке. Знайшли автори місце одному єврею, певно, остерігаючись, щоб якась громадська організація не подала позову до міжнародного суду. Мелькнув один інгуш, бо як же, особливо сьогодні, без особи "кавказької національності"? Та в останній, найтрагічнішій, серії зненацька кілька мусульманів надумали висповідатися у мулли на фоні поголовного православного прозріння.

Але що це я! Був один! Затятий, аж тупий, енкеведист майор Клименко. І по заслугах: собаці — собача смерть. А от уперта статистика в альманасі "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ" №2 за 2001 рік каже, що сталінські кадри НКВД включали тільки шість відсотків українців. Відповідно: 64 відсотки — євреї, 15 — росіяни, 4 — латиші, 3 — поляки, 1 — білоруси, 7 — немає відомостей. Отже, прізвище могло б бути й іншим.

Як бачимо, фільм не спіткає доля фільму Мела Гібсона. І лише сивочолий ветеран, як люблять величати таких П.Симоненко і Н.Вітренко, зітхне:

— Отож-бо... — і витреться рукавом.

Леонід БАГАЦЬКИЙ, Vechirka.com.ua
21.06.2005, 13:38