Коли у ХIХ ст. посилився процес формування новiтньої української нацiї, територiя заселена українським етносом була пошматована полiтичними i адмiнiстрацiйними межами. В цiй ситуацiї однiєю з основних проблем, перед якими стали українськi вченi й мислителi, було визначення меж територiї заселеної українцями, отже й нацiональних меж України, бо, кажучи словами Степана Рудницького: Україна – се земля, де живуть українцi.(1) Одним з перших, хто присвятив цьому питанню належну увагу, був Михайло Драгоманов, в Передньому словi до збiрника "Громада” (1878 р.), яке вважається першою новiтньою українською полiтичною програмою.

Вже в першому абзацi автор пiдкреслював, що iсторiя України дає багато доказiв, що й на найдальших кiнцях її люди пам'ятали добре про других землякiв своїх.(2) В полемiчнiй статтi Что такое украинофильство? (1881 р.) Драгоманов пiдкреслював, що єднiсть мови та iнших нацiональних ознак дозволяє представникам рiзних регiональних українських груп легко солiдризуватися помiж собою. Приклади цiєї солiдаризацiї можна побачити було в Кубанськiй i Терськiй областях, куди керувалися колонiсти iз лiвобережної та правобережної України, в Акерманi й Галацi, куди прибували так робiтники з-пiд Києва, як i з-пiд Карпат (гуцули), а також i у Варшавi, куди спускаються на барках карпатськi лемки Сяном, як i пинськi полiщуки – Бугом i Нарвою.(3)

Але, пiдкреслюючи природнє почуття єдностi українських селян, якi йдуть на виселки й заробiтки в тi країни, де живуть їхнi земляки, i мало вважають на те, як подiленi цi країни мiж царствами та начальствами, Драгоманов признає, що немає вiдповiдного розумiння цiєї проблеми серед iнтелiгенцiї: Тiльки мiж письменними людьми й на нашiй Українi заслабла чутка про громади наших людей, i бiльше вважаються казеннi межi й подiли її, бо тi письменнi люди тепер мало мають спiльного з мужиками, а бiльше з начальством, i вивченi по чужих школах, для служби чужим царствам i панствам, мiж котрими подiлена наша Україна.(4)

З-посеред лiнiй, якi роздiляли українську територiю мiж царствами та начальствами найбiльш виразною була межа мiж Росiєю i Австро-Угорщиною. Оскiльки в "пiдавстрiйськiй” Галичинi українцi мали набагато бiльшi нацiональнi i полiтичнi свободи анiж в Росiї, її iснування треба визнати позитивним для процесу становлення української нацiї. Натомiсть на територiї Росiйської iмперiї бачимо декiлька меж, якi, вiдрiзуючi окремi територiї вiд центральноукраїнського материка, негативно впливали на їхню iсторичну долю. Однiєю з таких територiй була частина Полiсся, яка, хоч заселена українським етносом, перебувала в межах т.зв. Пiвнiчно-Захiдного краю, що обiймав передусiм землi заселенi бiлорусами i литовцями. У 1939 р. пiвденна межа цiєї територiї стала кордоном помiж Українською та Бiлоруською ССР, щоб у 1991 р. отримати статус кордону двох окремих держав. Таким способом завершився процес вiдокремлення вiд України чергової етнiчної територiї, яку прийнято iменувати Берестейщиною – зараз це бiльшiсть Берестейської областi Республiки Бiлорусь.

Iсторiя українського етносу на цiй територiї сягає глибокого середньовiччя. Треба згадати, що назва Берестейська земля (волость) це окреслення створене щойно iсториками у ХIХ столiттi. В найдавнiших руських лiтописних джерелах зустрiчаємо лише назву головного граду – Берестя (перша згадка пiд 1017 р.).

Найранiше схiднослов'янське населення на цiй територiї з'явилося вже в перших столiттях нашої ери (пам'ятки зарубинецької культури в околицi Бiльська i Берестя). Однак постiйна схiднослов'янська колонiзацiя почалася щойно в другiй половинi VI ст. Населення, яке належало до племiнного союзу волинян (дулiбiв), поселюючись протягом VI-IХ ст. над середнiм Бугом, по рiчки Ливець i Нурець на заходi та Ясельду на пiвнiчному сходi, визначило основну територiю Берестейської землi, вирiшуючи про її українську етнiчну приналежнiсть.

Включення Берестейської землi до Київської Русi, яке вiдбулося за володiння великого князя Володимира Святославича (978-1015), пожвавило колонiзацiйнi процеси й забезпечило дальшу iнтеграцiю цiєї, досi рiдко заселеної, периферiї з загалом земель заселених тзв. пiвденно-захiдною групою племен, якi консолiдувалися в український народ. Поруч старих племiнних градiв почали виникати новi мiськi осередки, якi були центрами державного управлiння, торгiвлi та оборонними точками русько-польського й русько-ятвязького пограниччя – Бересть, Дорогичин, Мельник, Бiльськ, Сураж, Бранськ, Кам'янець, якi згодом перетворилися в мiськi осередки (пiсля багатьох iнших залишилися городища).

Процес внутрiшнiх розподiлiв, а згодом i розпаду Київської Русi, який почався пiсля смертi Ярослава Мудрого (1054 р.) позначився й на iсторiї Берестейської землi. Територiя ця, хоч органiчно пов'язана з Волинню, до 1142 р. була частиною удiльного Київського князiвства. В 1151 р. Берестейська земля потрапила в руки Iзяслава Мстиславича, що княжив у Володимирi Волинському. За його володiння Волинь стала незалежною вiд Києва. На початку 70-х рокiв ХII ст. Берестейська земля видiлилась в окреме князiвство, в якому правив внук Iзяслава Василько Ярополчич. Декiлька рокiв пiзнiше вiдбувся ще один подiл – на Берестейське й Дорогичинське князiвства. Роздрiбнення Волинського князiвства лiквiдував щойно Роман Мстиславич, який в 1199 р. заволодiв також Галицьким князiвством, об'єднуючи свої володiння в державу, яку iсторики звуть Галицько-Волинською Руссю.

Протягом багатьох столiть, в iсторичних творах, якi торкаються минулого Берестейської землi, з'явилося декiлька фальшивих тверджень, якi з одної сторони спростованi вже iсториками, з другої однак сторони знаходять певну пiдтримку, обумовлену полiтичними мiркуваннями. Ось їх перелiк:

– Берестейська земля заселена була в ранньому середньовiччi дреговичами, предками сучасних бiлорусiв, якi заснували Бересть i Дорогичин;

– Берестейська земля в VI-Х ст. заселена була захiдними слов'янами з Мазовша;

– Берестейська земля була частиною Туровської землi, заселеної в основному бiлоруським плем'ям дреговичiв;

– на територiї Берестейської землi до ХIII ст. проживало балтське плем'я ятвягiв, а Дорогичин був їх столицею;

– пiсля 1240 р., нiбито спустошену монгольським нашестям, Берестейську землю зайняв литовський князь Ердивил i вiдбудувавши знищенi мiста, приєднав до своїх володiнь.

Не вдаючися зараз в пояснення перечислених питань, хочу наголосити, що цi iсторiографiчнi похибки або прямi фальсифiкацiї з'являлися, або були спецiально наголошуванi, в рiзному часi й служили як "аргумент” не лише в iсторичних дискусiях, але i в полiтичнiй боротьбi. Наприклад автором твердження про заселювання Берестейської землi ятвягами був пишучий в ХV ст. польський iсторiограф Ян Длугошш, за яким повторювали це iншi польськi автори iсторичних творiв, зокрема М. Кромер. Пов'язане це було з полiтичною боротьбою помiж Польською Короною та Великим князiвством Литовським за захiдну частину Берестейської землi (сучасне Пiдляшшя), яка тривала аж до сейму в Люблiнi в 1569 р. Польська сторона, прагнучи вiдiбрати Пiдляшшя наголошувала на нiбито первiсному ятвязькому характерi цiєї територiї та завоюваннi її й охрещеннi польським князем Болеславом Встиливим (все це вигадав Длугош) та пiзнiшiй її колонiзацiї осадниками з Малопольщi та Мазовша, частинно також з Русi. Вiдповiддю литовської сторони була легенда про князя Ердивила, якою в половинi ХVI ст. "доповнено”, списаний бiля 1430 р., Лiтопис великих князiв литовських.

В сучаснiй бiлоруськiй iсторiографiї, якої представники за своє завдання вважають "наукове обгрунтування” сталiнського рiшення про приєднання Берестейщини до Бiлоруської ССР, часто повторюванi є давно вiдкиненi наукою твердження про заселення околиць Берестя й Пинська дреговичами (так як мiнськi мовознавцi вперто зараховують мiсцевi українськi говiрки до ареалу бiлоруської мови). Для справедливостi треба однак сказати, що на хронологiчнiй схемi в музеї "Берестье”, в якому експонуються залишки середньовiчного граду зазначено, що в Х ст. територiю Берестейщини заселювали не дреговичi а волиняни.(5)

В межах Галицько-Волинської Русi Берестейська земля залишалася майже до кiнця її iснування. За дату завоювання Берестя литовським князем Гедимiном загально вважалося 20-тi роки ХIV ст., однак є пiдстави пересунути цю подiю на кiнець 30-х рокiв цього ж столiття. Смерть останнього з галицько-волинських володарiв, Болеслава Юрiя, започаткувала перiод польсько-литовської боротьби за спадщину пiсля династiї Романовичiв, закiнчену щойно договором з 1366 р. Польська сторона визнавала в ньому Бересть, Кам'янець, Дорогичин, Мельник i Бiльськ мiстами, якi належать литовському князевi Кейстутовi Гедиминовичевi (1341-1382), та зобов'язалася до них не вступати.

Берестейщина була єдиною з галицько-волинських земель, якi потрапили у руки Кейстута, якого княжою столицею були Троки. Через те, що Волинню володiв iнший син Гедимина, Любарт-Дмитро, а Холмщина була приєднана до Польщi, вiдбулося полiтично-адмiнiстративне вiдокремлення Берестейщини вiд сусiднiх українських територiй.

Троцьке князiвство, в якому правив Кейстут, а згодом його син Витовт було свого роду мiнiятюрою багатоетнiчної держави Гедиминовичiв. Пiвнiчну його частину, в якiй розташованi були столичнi Троки, заселювали литовцi, центральну, тзв. Чорну Русь – бiлоруси, а пiвденну, тобто Берестейщину (без Кобриня, який належав великому князевi Ольгердовi, 1345-1377) – русини.

Найважливiшим мiстом на цiй територiї залишався надалi Бересть, про який Я. Длугош писав, що це брама до Руських земель.(6) Його стратегiчне значення для стосункiв помiж Польщею i Великимкнязiвством Литовським пiдкреслює також сучасна польська дослiдниця Алiцiя Вавжиньчик: Бересть, центральний город Пiдляшшя, розташований над Мухавцем бiля його гирла до Бугу, маючи звiдси вихiд на далекi країни заходу. Течiя середнього i горiшнього Бугу поєднувала його з родючою Волинню, на схiд, при невеликому вододiлi мiж Пиною та Мухавцем, вiдкривалася дорога Прип'яттю i Днiпром до серця старої Руси, Києва. Якщо взяти до уваги простягаючися на схiд багнистi територiї Полiсся, якi утруднювали комунiкування пiвночi i пiвдня, зрозумiлим стає значення пiдляського моста i його городiв, Берестя а згодом Дорогичина, як в мирних так i ворожих вiдносинах сусiднiх народiв.(7)

Це висказання дуже влучно пiдкреслює вiдкритiсть територiї Берестейщини на пiвдень i пiвденний схiд, чому сприяли природнi умови, чого наслiдком було заселення її українським етносом. З другої сторони територiя ця була натуральним способом iзольована вiд пiвночi, отже етнiчно бiлоруських околиць Гродна, про що i згадує А. Вавжиньчик: в минулому не зазначився зв'язок Берестейської землi з Чорною Руссю.(8) З черги Я. Длугош говорив про велику незаселену територiю, яка простягалася помiж Бiльськом та Гродном.(9)

Ця природна вiдокремленiсть Берестейщини вiд iнших земель Трокського князiвства спiвпадала з недавньою пiвнiчною межею Галицько-Волинської Руси. Виразно це бачимо в договорi про перемир'я, який у 1379 роцi Кейстут та його племiнник, великий князь Ягайло Ольгердович, уклали з тевтонським орденом хрестоносцiв. В документi цьому, якого змiст подиктувала литовська сторона, бачимо виразне вiдокремлення країв руських – Волковиська (приєднаний до Галицько-Волинської Руси у 1289 р.), Суража, Дорогичина, Мельника, Бiльська, Берестя i Кам'янця, мешканцiв яких називається русинами, вiд краю Гродна, заселеного гроднянами.(10)

Як вже я зазначив, назву Берестейщина створили українськi iсторики. Також назва Пiдляшшя з'явилася пiзнiше, тому в документах ХIV-ХV столiть територiю цю окреслювали перечисляючи найважливiшi городи. Бачимо це не лише в згаданому документi з 1379 р. та iнших документах, якi вийшли з великокнязiвської литовської канцелярiї, але i в нiмецьких та польських джерелах ХIV-ХVI столiть. Варто пiдкреслити, що коли в 1440-1444 рр. Дорогичин, Бiльськ, Мельник та Сураж зайняв мазовецький князь Болеслав IV, почав вiн вживати звання "князь мазовецький та руський”.(11)

Протягом ХV ст. визрiв внутрiшнiй подiл цiєї руської територiї на окремi землi, яких виникло п'ять: Берестейська, Кам'янецька, Дорогичинська, Мельницька та Бiльська. Був це процес поетапний – примiром в багатьох документах ХV столiття Бiльськ окреслений ще як мiсцевiсть в землi нашiй Руськiй в Дорогичинському округовi.(12)

Iсторичне й природне вiдокремлення цiєї територiї вiд Троцького воєводства (виникло в 1413 р. внаслiдок перетворення Троцького князiвства з полiтичної в адмiнiстрацiйну одиницю), призвело в початках ХVI ст. до перетворення її в окреме Пiдляське воєводство.

Найстарiший документ, в якому зустрiчаємо назву Пiдляшшя (тобто територія в сусідстві ляхів-поляків – в тодiшнiй книжнiй мовi Подляшье), датований 1495 р. В польських документах назва ця з'явилася перший раз у 1517 р. Очевидно в тодiшнiй польськiй мовi назва ця звучала, як i в руськiй – Podlasze (по-латинськи Podlachia), а щойно пiзнiше, внаслiдок впливу мазовецьких дiалектiв прийняла форму Podlasie – Подлясє (подiбно як зi старопольським словом wisznia (вiшня), яке зараз звучить wisnia (вiсьня). Ця фонетична деформацiя назви регiону стала нагодою для деяких польських "патрiотiв”, якi пробують доказати, що походить вона нiбито вiд положення цiєї територiї "пiд лiсами”. Зрозумiло, що таке тлумачення є неправильне як з iсторичної, так i фiлологiчної точки зору – було б це тодi по-польськи Podlesie, аналогiчно до Polesie (Полєсє – Полiсся). Насправдi назва Пiдляшшя виникла на означення територiй Великого князiвства Литовського положених "пiд ляхами”, тобто при кордонi з польським землями. Саме таке, правильне з iсторичної i фiлологiчної точки зору, тлумачення назви Пiдляшшя знаходимо вже у польських iсторикiв ХIХ сторiччя – Йосипа Ярошевича, Олександра Яблоновського та Зигмунта Глогера, якi першими по-справньому дослiджували його минуле.(13)

Першим документом, який пов'язаний з виникненням Пiдляського воєводства є грамота великого князя литовського Жигiмонта I вiд 29 серпня 1513 р., якою призначив вiн Iвана Сопiгу на пост воєводи. Територiя, на якiй поширювалась його компетенцiя була в цьому документi окреслена як воєводство Пiдляське, Берестейське та iнше. Окрiм воєводи з'явилися тодi iншi урядники iменованi пiдляськими – бобровник (1513 р.), лiсник (1516 р.) та ловчий (єгер). I. Сопiга помер у 1517 р. Щойно 11 липня 1520 р. Жигiмонт I видав чергову грамоту, в якiй повiдомляв про створення нового воєводства, в якого склад входили слiдуючi територiї – Дорогичинська, Берестейська, Бiльська, Кам'янецька, Мельницька i Кобринська. В грамотi цiй назва воєводства не подана, але згодом прийнято називати його Пiдляським.

У 1566 р., пiд час попереджуючої Люблинську унiї адмiнiстарцiйної реформи Великого князiвства Литовського, воєводство це було подiлене на двi частини. Дорогичинська, Мельницька i Бiльська землi залишилися при старiй назвi Пiдляського воєводства. Схiдну частину об'єднано з Пинщиною й утворено нове воєдство, яке отримало назву Берестейського.

Однiєю з причин такого подiлу була безсумнiвно вiдмiнна ситуацiя серед шляхетського прошарку в схiднiй i захiднiй частинi старого Пiдляського воєводства. Оскiльки в схiднiй частинi загал шляхти був руський, то в Дорогичинськiй та Бiльськiй землi переважала шляхта польського походження. Виникало це з факту, що у 90-х роках ХIV ст. територiя ця була передана Ягайлом у ленне володiння мазовецькому князю Янушовi, який почав поселювати тут дрiбну мазовецьку шляхту. Коли в початках ХV ст. князь Витовт вiдiбрав цю територiю, приєднав до неї також невеликi шматки земель, якi споконвiчно належали до Мазовша i були заселенi поляками. Таким способом руська шляхта стала тут меншiстю. Крiм цього шляхта Дорогичинської, Мельницької i Бiльської земель вже в половинi ХV столiття отримала привiлеї на користування польським правом, яке було для неї бiльш корисне як литовське. Наслiдком цього стала навiть формальна дискримiнацiя руського елементу, оскiльки земськi урядники, яких вибирав загал шляхти, мусили бути римокатолицького вiросповiдання, а позви до земського суду треба було писати латинською мовою.

Деякi демографiчнi змiни вiдбулися i у мiстах, куди також почало напливати населення з Польщi. Був це наслiдок старань великих князiв литовських, якi хотiвши збiльшити належнi їм прибутки з мiст почерез поселювання там пришельцiв з Польщi i Нiмеччини. Пов'язане це було з надаванням окремим осадам мiських прав, якi гарантували їх мешканцям самоуправу. У 1390 р. Ягайло дав спецiальний привiлей для Берестя, на основi якого загал мешканцiв, так нiмцi, як поляки й русини були звiльненi вiд влади господарських урядникiв. Привiлей цей був однак змiнений Витовотом, який обмежив його дiю до католицького населення. Подiбна ситуацiя була в Дорогичинi й Бiльську, де в 1429-1430 рр. Витовт назначив вiйтiв, якi мали поселювати на мiському правi лише населення римського обряду. Ситуацiя така перетривала до кiнця ХV ст. коли мiське право отримав загал мiського населення. З поселенням полякiв та нiмцiв пов'язанi були фундацiї перших католицьких костелiв в Берестю (1389 р.), Дорогичинi (1392 р.), Мельнику (1420 р.) та Бiльську (1430 р.).

Чергову межу помiж Пiдляським i Берестейським воєводствами прокладено на спiльному польсько-литовському соймi, скликаному до Люблина у 1569 р. Його цiллю було укладення реальної унiї помiж Польською Короною та Великим князiвством Литовським, але скористалася цiєю нагодою шляхетська фракцiя, яка вже вiд довшого часу намагалася приєднати до Польської Корони Пiдляшшя i Волинь. Фракцiя ця мала пiдтримку "рядової” руської шляхти названих земель, яка цим способом прагнула визволитися з литовської неволi, тобто спiд влади магнатської верхiвки Великого князiвства Литовського.

Пiсля офiцiйного проголошення приєднання Пiдляського та Волинського воєводств до Польської Корони, при Великому князiвствi Литовському залишалося Берестейське воєводство. Викликало це невдоволення волинської i берестейської шляхти, яку об'єднували сильнi зв'язки. Волиняни – писав у листi за 31 травня 1569 р. жмудський староста Ходкевич – подали мiж послiв, що Київ та Берестя їм належать, а зокрема пан Бокiй (суддя луцький) – виводить межу по Нарву i Ясельду, Пинська, Кобриня також до Волинi бажаючи, що поляки хочуть пiдтримувати. Подiбне знаходимо в листi iншого учасника сейму, Миколи Нарушевича (вiд 11 червня 1569 р.): пани волинцi... i Бересть весь i Пинськ також, аж по Ясельду рiчку вiдмежовують до Корони, а зокрема пан Бокiй, якого пани поляки, для великого знання справ, хронiкою зовуть.

Як бачимо, прагнення волинської шляхти, щоб разом з Волинню до Корони приєднати Берестя й Пинськ мало також iсторичне обгрунтування. Тривалiсть пам'ятi про iсторичну спiльнiсть берестейщини з Волинню i Пiдляшшям стає бiльш виразною коли читаємо в iншому листi Нарушевича, що: послам берестейського повiту брати-шляхта заборонили повертати додому без будь якої унiї; а це тому, що не хочуть розривати з браттю своєю панами волинськими, помiж якими й пани пiдляшяни в самiй серединi сидять. А коли б унiя Великого князiвства i Корони не здiйснилася, то, скаржится Нарушевич: задумали вiдiрватися вiд цiєї нещасної вiтчизни своєї.(14) Як бачимо, хоч вiд загарбання Берестя литовськими князями минуло вже два столiття, берестейська шляхта не дуже цiнувала цю нову "вiтчизну”.

1 липня 1569 р. завершена була унiя Великого князiвства Литовського та Польської Корони, внаслiдок чого виникла Рiч Посполита Обох Нацiй, якою правив спiльно обраний володар та спiльний польсько-литовський сейм. Таким способом задовiльненi були бажання берестейської шляхти, яка зрезигнувала з дальших старань про вихiд з Великого князiвства. Берестейська земля – коментує це сучасний польський iсторик Ю. Бардах – залишиляся у межах Великого князiвства, мабуть також тому, що Люблинська унiя гарантувала таку єднiсть з руськими землями iнкорпорованими до Корони, яку шляхта визнала хватаючою.(15) Однак ця резигнацiя берестейської i волинської шляхти з дальших старань привернення формальної єдностi руських (українських) земель принесла згодом дуже негативнi наслiдки. Питання приналежностi Берестейщини i Пiдляшшя до української нацiональної територiї повернуло з початком Хмельниччини. Козацьке повстання, що почалося у 1648 р. пiд проводом Богдана Хмельницького, швидко охопило всi українськi землi, де прийняло форму нацiонально-релiгiйної вiйни, як це признав польський дослiдник Леон Василевський: На козацькiй територiї... повстання Хмельницького мало характер суспiльно-економiчної боротьби помiж козацьким прошарком з одної й кресовими магнатами та пiдтримуючою їх Рiччю Посполитою з другої сторони. На iнших руських землях – як Червона Русь, Пiдляшшя, Волинське та Берестейське воєводства – рух набрав характеру нацiонально-вiроiсповiдної боротьби, поєднаної з повстанням селянських мас, пiдсилюваним козаччиною з пiвдня.(16)

Хоч ситуацiю на Пiдляшшi та Берестейщинi важко прирiвнювати до пануючої на Наднiпрянщинi то й тут багато було пороху для спалаху збройної боротьби. Бачимо це так в соцiальнiй сферi, коли утиск селянства призводив до бунтiв, як хоч би на зламi 1630-1640 рокiв у Бранському староствi, так i в сферi вiроiсповiднiй. В першiй бо половинi ХVII ст. Берестя, Кобринь, Дорогичин, Бiльськ були мiсцем завзятої боротьби помiж прихильниками Православної i Унiятської церков. Хоч бо враз з вiдновленням у 1633 р. визнаваної урядом Речi Посполитої православної єрархiї, Православнiй церквi повернено статус легальностi, положення вiрного їй руського мiщанства на захiдних землях було дуже важке. Бачимо це хоч би в скарзi, яку 20 лютого 1648 року занiс до гродського суду в Луцьку Афанасiй Пузина, православний єпископ луцький, своїм i цiлого народу руського, духовних i свiтських релiгiї грецької, в унiї не будучих обивателiв коронних i Великого князiвства Литовського iменем. Владика описував антиправославнi виступи унiятiв в мiстi Кобринi, але i в iнших мiстах i мiстечках... до єпархiї скаржучого присуджених, як в Люблинi, Берестю, Красноставi, Ковелi, Грубешовi, а саме в Бiльську.(17)

На жаль вiдомостi про подiї на територiї Пiдляшшя i Полiсся в перших мiсяцях повстання є досить скупi. З листа папського нунцiя виникає, що в антидержавних виступах на Пiдляшшi брало удiл 7 тисяч селян. В листi з вересня 1648 р. галицький каштелян скаржився, що на Пiдляшшi заворушення великi виникли i селянство, русь вся збунтувалася, iменно в Бiльську i Дорогичинi, пiслали до Хмельницького про пiдкрiплення просивши, хочби про голову, яка могла б їм допомогти. Лист написаний був на основi вiсток привезених пiдчашим пiдляським, присланим до примаса вiд пiдляськйої шляхти, яка посполитим рушенням станула пiд Бiльськом, пiслала до мiщан, щоб дозволили розслiдити, хто зрадником, хто конспiрує проти шляхтi й католикам. Того не хотiли мiщани дозволити. З iншого листа, також з вересня 1648 р. знаємо, що в Берестi наказано 15-тьох мiщан зрадникiв явних i двох священикiв конспiраторiв пiд меч дати.(18) Серед загиблих був м.iн. письменник Афанасiй Филипович, iгумен православного монастиря в Берестi, вiдомий зi своєї антиунiятської дiяльностi. 1 липня 1648 р. був вiн арештований i обвинувачений в посиланнi козакам листiв i пороху i з наказу суду розстрiляний. Згодом Православна церква зарахувала його до числа святих (мощi переховуються в Симеонiвськiй церквi в Берестi). До бiльших збройних виступiв на Пiдляшшi i Берестейщинi дiйшло осiнню 1648 р.

Розвиток подiй не дозволив Хмнельницькому перейняти пiд зверхнiсть Вiйська Запорозького захiдних i пiвнiчно-захiдних українських земель. Однак в його полiтичнiй програмi виразно бачимо стремлiння до об'єднання в однiй державi всiх руських (українських) земель, в яких жив народ руський благочестивий i церкви були... аж по Вислу.(19)

Територiальну програму Хмельницького намагався реалiзувати також його наступник Iван Виговський. В жовтнi 1657 р. пiдписаний був трактат зi Швецiєю, в якому передбачене було вивнання прав гетьманського уряду до земель тзв. Коронної Русi та Берестейського воєводства. Подiбнi прагнення до вiдбудови Руського князiвства в межах української етнiчної територiї бачимо у дiяльностi гетьманiв Перта Дорошенка та Iвана Санойловича.(20)

Можна сказати, що закреслювання кордону України по Вислу було пересадним, однак йшлося тут про цю рiку, як виразну орiєнтацiйну лiнiю, не так знов вiддалену вiд захiднiх окраїн Перемищини, Холмщини чи Пiдляшшя. Точнiше кордон мав бути визначений на основi мовного (як далеко сягає руська мова) та релiгiйного (де була грецька вiра) критерiїв. Поминувшi деталi, бачимо тут в загальному зарисi кордони української етнiчної територiї, якi побутували в свiдомостi українських полiтичних i культурних елiт в Києвi та гетьманських столицях. Отже українськi iсторики, мовознавцi, етнографи i географи, якi в другiй половинi ХIХ ст. визначували в своїх працях межi української етнографiчної територiї, не творили нiчого вiд нова – пригадували лише те, що було добре вiдоме вже їхнiм попередникам з ХVII сторiччя.

III розподiл Речi Посполитої в 1795 р. подiлив Берестейсько-Пiдляський край помiж три держави – Росiю, Прусiю i Австрiю, яких межi зiткнулися на схiд вiд Мельника, в околицi мiстечка Немирово. Розташована на пiвнiч вiд Бугу частина Пiдляського воєвiдтва увiйшла в склад Пруського королiства. Землi на пiвдень вiд Бугу – частини Дорогичинського, Мельницького й Берестейського повiтiв увiйшли в склад Австрiї. Решта Берестейського воєводства дiсталася Росiї.

Цей подiл показався нетривким. У 1807 р. Наполеон, пiсля перемоги над Прусiєю, передав включенi до Прусiї пiдляськi землi Росiї, а в 1809 р. землi на пiвдень вiд Бугу були вiдвойованi вiд Австрiї й приєднанi во Варшавського князiвства. Цей новий подiл iсторичної Берестейщини утривалений був на Вiденському конгресi 1815 р. Згiдно з тодiшнiм адмiнiстрацiйним подiлом землi на пiвдень вiд бугу належали до Пiдляського воєвiдства автономного Королiства Польського, а частина Пiдляшшя вiдiбрана Прусiї (разом з заселеною бiлорусами захiдною частиною бувшого Гродненського повiту) входила до складу Росiйської iмперiї, як тзв. Бiлостоцька область. Приєднана до Росiї вже у 1795 р. частина Берестейського воєв. була початково в складi Слонiмської губернiї, яку в 1797 р. об'єднали з Вiленською в Литовську губ. Пiсля проведеної в 1801 р. чергової змiни адмiнiстрацiйного устрою Берсстя й Кобринь входили до новоствореної Гродненської губ. а Пинськ до Мiнської. В 1842 р. до Гродненської губернiї приєднано Бiлостоцьку область.

Далі  буде.

(Стаття досі ніде не друкована, підготовлена для спеціяльного "поліського” числа київського журналу "Пам’ятки України”)

Юрiй ГАВРИЛЮК

http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmist6/zmist601