Цей новий подiл iсторичної Берестейщини мав великий вплив на долю її українського населення. В 1839 р. на територiях включених безпосередньо в склад Росiйської iмперiї лiквiдована була церковна унiя. Присутнiсть росiйської адмiнiстрацiї, включення бувших унiятiв до Росiйської православної церкви та швидкий розвиток росiйських народних шкiл в другiй половинi ХIХ ст. з одної сторони загальмували полонiзацiю, а з другої призвели до деякої русифiкацiї населення Бiльського, Берестейського та Кобринського повiтiв. Полонiзацiя швидкими темпами проходила зате на частинi приєднанiй до Королiвства Польського, чому зокрема прислужилася насильна лiквiдацiя унiї на територiї Холмської єапрхiї (1875 р.). Коли в 1905 р. царський уряд проголосив указ про релiгiйну толеранцiю, велика частина офiцiйно православних бувших унiятiв Холмщини й Пiвденного Пiдляшшя приєдналася до Римокатолицького костела, що призвело до остаточної їх полонiзацiї.

Українськi i бiлоруськi землi, якими заволодiла Росiя внаслiдок розподiлiв Речi Посполитої подiленi були на два краї – Пiвденно-Захiдний (управляв ним генерал-губернатор в Києвi), який складався з заселених українцями Київської, Волинської й Подiльської губернiй та Пiвнiчно-Захiдний (управляв ним генерал-губернатор в Вiльнi), до складу якого входило шiсть губернiй. Три з них звалися "бiлоруськими” – Вiтебська, Могилевська та Мiнська, а три "литовськими” – Вiленська, Ковненська й Гродненська. Тут, крiм бiлорусiв, проживали також на своїх етнiчних територiя литовцi й українцi – в пiвденних повiтах Мiнської (зокрема Пинський пов.) й Гродненської (Бiльський, Берестейський, Кобринський, частково Пружанський пов.) губернiй, а при межi з Королiством Польським також поляки. Адмiнiстрацiйна межа помiж цими краями була пiвденною межею бувшого Великого князiвства Литовського в роках 1569-1795. Загально територiю Пiвденно-захiдного краю звали Литвою, Бiлоруссю або Бiлоруссю i Литвою.

Можна сказати, що на цю окраїну української етнiчної територiї, якою були пiвденнi повiти Гродненської й Мiнської губернiй, та схiднi Сiдлецької губ. (Пiвденне Пiдляшшя) хвиля нацiонального вiдродження майже не дiйшла – його прояви були тут нечисленнi i досить кволi. Надiю на знiму принiс 1917 р. – лютнева революцiя в Росiї та виникнення Української Центральної Ради у Києвi, яка згодом прокламувала Українську Народну Республiку, в склад якої мали увiйти всi землi заселенi українцями.

Саме про це писав у своїй програмнiй статтi Якої ми хочемо автономiї Михайло Грушевський: Українцi хочуть, щоб з українських земель Росiйської держави (бо про них говоримо шоки що, не зачiпаючи iншого питання – об'єднання всiх українських земель) була утворена одна область, одна нацiональна територiя. Сюди, значить, мусять увiйти губернiї в цiлостi або в переважнiй частi українськi – Київська, Волинська, Подiльська, Херсонська, Катеринославська, Чернiгiвська, Полтавська, Харкiвська, Таврiйська i Кубанська. Од них треба вiдрiзати повiти i волостi не-українськi, як скажiм, пiвнiчнi повiти Чернiгiвської губернiї, схiднi Кубанської тощо, а прилучити натомiсть українськi повiти сусiднiх губернiй, як Хотинський i частини Акерманського Бесарабської, схiднi частини губернiї Холмської, полудневi окрайцi губернiй Городенської, Мiнської, Курської, захiднi частини Воронiжчини, Донщини, Чорноморської i Ставропольської губернiй. Так утвориться територiя, де українська люднiсть становить бiльшiсть.(21)

Хiд подiй скоригував погляди українських полiтикiв того часу й iдея автономiї України в складi демократичної Росiйської держави заступлена була iдеєю самостiйностi, яку проголошено в сiчнi 1918 р. В тому часi тривали мирнi переговори в Берестi з т.зв. Центральними державами (Нiмеччина, Австро-Угорщина, Болгарiя i Туреччина). У пiдписаному 9 лютого 1918 р. мировому трактатi погодилися вони визнати приналежнiсть до Української Народної Республiки Холмщини, забужанської частини Пiдляшшя та бiльшостi етнiчно української частини Гродненської i Мiнської губернiй. Поза межами УНР мав натомiсть залишитися зеселенi українцями частини Бiльського, Пружанського й пiвнiчно-захiдня частина Берестейського повiтiв. Причиною було прагнення Нiмеччини зберегти для себе розташовану на цiй територiї Бiловезьку пущу, найбiльший в цiй частинi Європи резервуар дерева – сировини необхiдної зокрема на лiнiї фронту та у вугiльних шахтах. Вже у 1916 р. нiмцi почали в селi Гайнiвка будувати осередок механiчної й хiмiчної переробки дерева, який згодом перетворився в повiтове (районне) мiсто. Початково плановане було приєднання цiєї територiї, розташованої в сусiдтвi Прусiї, до Нiмеччини. Однак коли показалося, що мiлiтарнi успiхи на захiдному фронтi закiнчилися, нiмцi пiдтримали територiяльнi претензiї ново твореної Литовської держави, яка перетендувала не тiльки на етнiчнi литовськi землi, але й на територiї заселенi слов'янами, з Гродном, Бiлостоком та Бiльськом (в нiмецьких планах держава ця мала бути цiлком залежна вiд Нiмеччини). Хоч однак м.iн. в Бiльську i Бiловежi в 1918 р. з'явилися представники литовської Тариби, територiя ця надалi залишалася пiд фактичною нiмецькою окупацiєю.

Пiд час переговорiв в Берестю українська делегацiя, на основi спецiальної iнструкцiї голови Центральної Ради проф. Михайла Грушевського, вимагала визнання суверенiтету УНР також над Бiльським повiтом, однак представники Нiмеччини були тут на позицiї сильнiшого й записана в 2 пунктi мирового договору лiнiя українського державного кордону на Пiдляшшi i Полiссi проходила почерез Пугачiв, Радинь Пiдляський, Межирiччя, Сарнаки, Мельник, Високе, Кам'янець, Пружани, Вигонiвське озеро. Проф. Грушевському, який 19 березня 1918 р. промовляв на засiданнi Центральної ради присвяченому ратифiкацiї берестейського договору, прийшлося з огiрченням сконстатувати: Мушу пiдчеркнути, що те що признано в Берестi, ще не вiдповiдає нашим iсторичним границям. Наш Дорогичин, один з наших iсторичних городiв, в якому коронувався король Данило, не увiйшов до нашої теритроiї. Але ми не будемо ганятись за iсторичними релiквiями, а станемо на грунтi реальних вiдносин, вважаючи на те, що можна уратувати в даних обставинах. I хоч менi гiрко, що ми не могли дiйти до старої етнографiчної границi, не могли злучити тих "україн”, як називає їх галицько-українська лiтопись, з Українською республiкою, я з того робити цасїс беллi не буду рекомендувати українськiй суспiльностi.(22)

Також на полiсько-пiдляських територiях, якi формально вже були визнанi за приналежнi до УНР продовжувался фактична нiмецька окупацiя. Нiмцi однак не чинили тут перешкод для органiзування української цивiльної адмiнiстрацiї, якої осередком став Бересть. Треба при тому зазначити, що дiяльнiсть українських органiзацiй на цiй територiї почалася вже у 1917 роцi. Керiвництво Союзу Визволення України, дiючого на територiї Центральних та нейтральних держав, домоглося згоди на вислання на окуповану Нiмеччиною забужанську частину Пiдляшшя, Полiсся та Волинь офiцерiв i солдатiв I Запорозького полку iм. Тараса Шевченка, сформованого з українцiв, якi потрапили в нiмецький полон з лав росiйської армiї. В першiй половинi 1917 р. прибули вони до Бiлої на Пiдляшшi, яка протягом року була основним осередком української просвiтної дiяльностi, веденої т.зв. Українською громадою в Бiлiй. Тут виходив в свiт тижневик "Рiдне Слово” (перше число з'явилося 23 червня 1917 р.) та рiзнi книжковi видання, тут також мала свiй осiдок Шкiльна рада, яка займалася органiзуванням українських шкiл i гарантуванням їм фахового нагляду.

На територiї Берестейського i Кобринського повiтiв першi українськi школи почали органiзуватися вже в початках червня 1917 р. 31 липня в мiстечку Дивин вiдбулася десятиденна конференцiя українських вчителiв, метою якої було пiдготовлення до нового шкiльного року. Загалом до 15 грудня 1917 р. на територiї Пiдляшшя, Полiсся i Волинi виникло 96 українських народних шкiл, в яких вчилося 5,2 тис. дiтей. В школах цих вчило 110 вчителiв, з яких 59 було мiсцевих, а 51 було присланих Союзом Визволення України.

Найбiльша кiлькiсть шкiл була на територiї бувшої Гродненської губернiї, зокрема в Кобринському повiтi – 40 шкiл з 2,2 тис. учнiв i 44 вчителями. В Берестейському повiтi було 8 шкiл з 338 дiтьми й 10 вчителями, а в пiвденному окрайцi Пружанського 3 школи з 170 учнями i 4 вчителями. Три школи з 150 учнями i 4 вчителями виникли в захiднiй частинi Пинського повiту, яких був тодi перерiзаний лiнiєю фронту.

Перешкодою дальшого швидкого розвитку українського шкiльництва на цiй територiї було її обезлюднення внаслiдок евакуацiї в 1915 р., а також вiдсутнiсть коштiв на утримання шкiл та постачання їх пiдручниками. Ситуацiю змiнило пiдписання берестейського мирового договору.

Пiсля лютого 1918 р. окупованi вiд 1915 р. територiї Холмщини, Волинi, пiвденного Пiдляшшя та Полiсся вiдданi були пiд управу губернiяльного комiсаря, члена керiвництва Союзу Визволення України Олександра Скорописа-Йолтуховського, водночас проф. М. Грушевський доручив дiючому в Києвi Холмському Губернiяльному Виконавчому Комiтетовi приготовлення адмiнiстрацiйних кадрiв для цих земель. З огляду на те, що Холм окупований був австро-угорськими вiйськами i Вiденський уряд з огляду на свої полотичнi плани вiдносно полякiв в Галичинi вiдволiкав ратифiкацiю трактату i не впускав на цю територiю представникiв української влади, мiсцем осiдку комiсаря та губернiяльних установ стало Берестя.

Перша група урядовцiв i вчителiв прибула з Києва до Берестя в останньому тижнi березня 1918 р. Серед них були зокрема о. Вiктор Козловський вiд мiнiстерсва вiроiсповiдань, Антiн Васинчук вiд хлiборобських справ, д-р Василь Дмитрiюк вiд мiнiстерства здоров'я, Тимiш Олесiюк вiд мiнiстерства освiти.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського (29 квiтня 1918 р.) всi губернiяльнi комiсарi назначенi урядом УНР були звiльненi зi своїх посад. Гетьманський уряд комiсарем Холмщини, Пiдляшшя i Полiсся призначив нiкому невiдомого генерала Морозова, однак завдяки iнтервенцiї Холмського Комiтету на цю функцiю привернено О. Скорописа-Йолтуховського. Згодом комiсарiв почали iменувати старостами, а з вересня 1918 р. в Берестю став виходити "Вiстник Холмського Губернiяльного Староства”. Крiм губернiяльного старости, назначенi були також повiтовi старости в Берестю, Березi Картузькiй, Бiлiй, Яновi Пiдляському, Дорогичинi (полiському), Кобринi i Пружанах. Всю цю територiю в тодiшнiх документах звали Пiдляшшям. Назва Полiсся була вiдношена до територiї бувшої Мiнської губернiї. 7 червня 1918 р. сформовано її в Полiське староство з центром у Мозирi.

Також завдяки старанням Холмського Комiтету зреорганiзовано управлiння освiтою. Створений був Комiсарiят Народної Освiти для Холмщини, Пiдляшшя i Полiсся. Щоб забезпечити кадри для вже дiючих та органiзованих народних шкiл та прогiмназiй, вiд червня до кiнця 1918 р. проведенi були в Берестю три черги спецiальних вчительських курсiв, за участю бiля 500 курсантiв.

Варто також згадати, що у жовтнi 1918 р. почав в Берестю виходити тижневик "Мир”. Його редактором був греко-католицький священик Михайло Кiт, який прибув сюди з мiсiєю привернути бувших пiдляських унiятiв, зараз римокатоликiв, до рiдної церкви.

В груднi 1918 р. почали виникати також осередки культурно-освiтного товариства "Просвiта” – в Берестю, Кобринi та Чернавчицях Берестейського пов. В Берестю виданий був також Просвiтнiй Український Календар на 1919 р.

Цiлий цей час гетьманський уряд Української Держави намагався добитися поширення своєї влади також на територiю Холмщини. 5 листопада гетьман Скоропадський особисто звернувся до нiмецького комадування з пропозицiєю ввести на Холмщину нiмецьке вiйсько i допустити до Берестя кiлькохсотособовий український вiйськовий вiддiл. 9 листопада мiнiстр закордонних справ Дмитро Дорошенко заключив у Берлiнi договiр з нiмецьким урядом про замiну австрiйських вiйськ на Холмщинi нiмецькими та допущення на її територiю української адмiнiстрацiї. Договiр цей не був введений в дiю, оскiльки цього ж дня в Берлiнi спалахнула революцiя, а п'ять днiв пiзнiше почалося антигетьманське повстання в Українi.

11 листопада 1918 р. Нiмеччина пiдписала перемиря з державами Антатнти, в якому зобов'язалася евакуювати свої вiйська зi всiх окупованих територiй як на заходi так i на сходi. Поразкою Нiемччини скористалися поляки – вже 11 листопада почалося обеззброювання нiмецьких солдатiв на територiї Польського королiвства, а 18 листопада створений був польський уряд у Варшавi. Одним з основних напрямкiв польської полiтики стало заволодiння територiями на сходi – також Полiссям.

Однак на територiї Полiсся та Пiдляшшя розташованi були ще боєздатнi нiмецькi частини, що захищали залiзничну магiстраль з Києва, якою почерез Ковель – Берестя – Бiльськ – Бiлосток вiдбувалася евакуацiя нiмецької армiї до Схiдної Прусiї. Все ж таки 2 грудня 1918 р. українськi повiтовi комiсарiати були евакуйованi з забужного Пiдляшшя до Берестя. Тут також переселилося з Бiлої редакцiя тижневика "Рiдне Слово” та зорганiзованого при ньому видавництва (тут закiнчено друк Українського букваря Андрiя Савчука та згадано календаря на 1919 р.).

2 сiчня 1919 р. нiмецьке командування передало управу на територiї Полiсся краєвому комiсаровi Української Народної Республiки в Берестю. До компетенцiї українських органiв влади перейшло мiське i сiльське самоврядування, мiськi й сiльськi мiлiцiї, загальне шкiльництво, судiвництво, опiка над хворими i улаштування фiнансових iнституцiй. Ось як коментувало цю подiю "Рiдне Слово” за 7 сiчня 1919 р.: З цим днем отже касується окупацiя нашого краю, касується оце "двоєвластiє”, що тривало майже рiк, i яке шкiдливо вiдбивалося на загальному розвитковi нашого краю. Хоч по мировому договору i допускалася сюди українська влада, але дiяльнiсть її обмежувалася до мiнiмума – пiд її компетенцiю входили лише церква, школа та бiженецькi справи та й тут ще пiд ноги їй кидано колоди. Повiтовi комiсарiяти засновано, правда, при кожнiй нiмецькiй комендантурi, але самодiяльности у них було дуже мало – можна було сказати, що це були фiлiї комендантур по українських справах. Через це нi авторитету, анi потрiбного довiр'я мiж населенням українська влада не мала.

Зовсiм iнакшою справа становиться з вище згаданого моменту. Мiняється оте фатальне становище української влади, компетенцiя її в управi краєм стає далеко ширшою, хоч мусимо зазначити, що ще все таки не повною. (23)

В цьому самому числi тижневика характеризовано загальне становище: Мiсто Бересть поволi приходить до стану нормального життя. Щоправда, ще йому далеко до того стану, в якiм воно було до 1915 року, але коли ми порiвняємо тутешнє життя тепер з тим, яким воно було лiтом минулого року, то рiжниця буде, як мiж небом i землею. Коли тодi можна було з грiшми тут з голоду вмерти, бо не було нi одної приватної крамницi, то тепер хоч i в невеликiй кiлькостi, а все таки, можна дiстати продукти для прожиття... Вже функцiонує правильно українська державна вища початкова школа (прогiмназiя)... Ще в мiстi багато нiмецького вiйська, але вся влада мiсцева находиться в руках української адмiнiстрацiї. По трохи починають iти в рух українськi гривнi та карбованцi... (24)

Щоб могти справдi радiти з переймання влади українськими установами потрiбним було замiнити вiдступаючi мiнецькi вiйська українськими. Ще в груднi 1918 р., пiсля зайняття Києва вiйськами Директорiї, вислана була туди делегацiя Холмського Губернiяльного Комiтету з проханням про допомогу в органiзуваннi фронту проти сподiваного польського наступу пiсля залишення нiмцями Пiдляшшя i Полiсся. Директорiя прийняла рiшення про переведення над Буг вiйськової групи "Чорноморська сiч”, але завадив цьому наступ бiльшовикiв на пiвнiчному фронтi. На початку сiчня 1919 р., саме пiд впливом чуток про наступ большевицьких вiйськ на залишенi нiмцями територiї Бiлорусi почала в Кобринi органiзуватися вiйськова формацiя "Полiська Сiч”. Однак з огляду на невелике число населення, яке в бiльшостi перебувало ще в "бiженствi” її органiзацiя не набрала широкого маштабу.

В такiй ситуацiї, пiсля вiдходу останнiх нiмецьких частин територiю Полiсся почали займати польськi вiйська – 10 лютого 1919 р. були вони вже в Берестi, 11 лютого в Малоритi, 12 лютого в Кобринi. 14 лютого вiдбулося зiткнення польських i бiльшовицьких вiйськ – польський вiддiл зайняв Березу Картузьку, розбиваючи мiсцевич бiльшовицький гарнiзон.

Опис захоплення Берестя поляками залишив Василь Дмитрiюк: Показалось, що польське вiйсько пiд командою генерала Лiстовського зайняло без спротиву цитаделю, де перебували ше деякi вчителi курсанти i мiй брат зi сестрою, зайняли мiсто, арештували комiсара, Скорописа-Йолтуховського, його заступника, Донця i працiвникiв комiсатiрту: Озерянця, Мартинця, о. Кiта, панну Бiгунiвну i посадили їх в цитаделi. Все майно комiсарiяту сконфiскували, кооперативу сплюндрували, книжки та папери подерли та повикидали на вулицю. (25)

Сам факт фiзичного оволодiння захiдноукраїнськими етнiчними територiями не давав ще гарантiї успiшного включення "по всяк час” цих земель до складу польської держави. Не мiгши iгнорувати присутностi багатомiльйонної української меншини польська державна влада намагалася "обмежити” українське питання лише до Схiдної Галичини та Волинi, проводивши дiї в напрямку швидкої полонiзацiї найбiльш периферiйних українських територiй – Лемкiвщини, Холмщини та пiденної частини Пiдляшшя. Натомiсть на територiї бувшої "Литви”, тобто на територiї створено на початку 20-х рокiв Полiського воєводтсва i Бiльському пов. Бiлостоцького воєв., прийнята була полiтика негування присутностi українського населення. Суперечило це очевидно констатацiям українських, росiйських та бiлоруських етнографiв, мовознавцiв та iсторикiв, якi вже в другiй половинi ХIХ ст. досить детально вивчили етнiчну ситуацiю на цiй територiї. Також i в польських етнiграфiчних опрацюваннях та публiцистичих брошурах, якi з'являлися до початкiв 1918 р. населення Бiльського, Берестейського i Кобринського повiтiв загально визнавали українським. До того часу факт проживання на пiвденнiй окраїнi "Литви” не так то i в загальному її маштабi численного українського населення можна було вважати свого роду етнографiчною цiкавинкою. Але вже пiсля проголошення самостiйностi УНР i пiдписання нею берестейського договору питання це набрало полiтичної ваги. Виразно бачимо це в рiзного роду публiкацiях та документах, в яких обсуджувана було питання значення Полiсся для маючої виникнти польської державностi.

У виданому 28 лютого 1918 р. числi польського вiленського бюлетеню "Лiтва” надрукований був Протест, який його польськi автори починали словами: Перед лицем Європи довершений був новий злочин. Цим "злочином” був очевидно берестейський договiр. Далi автори Протесту намагалися доказати, що приєднання Полiсся, Пiвденного Пiдляшшя та Холмщини до Української Народної Республiки це гвалт на живому органiзмi, i що Україна стає обдарованою землями, якi нiколи до неї не належали, коштом Польщi i Литви. Крiм виразно тенденцiйного представлення нацiональних стусункiв на територiї Полiсся, в документi цьому знаходимо суттєвi ствердження про мiлiтарне значення регiону: Кордони нової "України” гострим клином врiзатися мають помiж територiю Польщi та Литви, щоб їх зв'язок i єднiсть iнтересiв звести нанiвець. Визначено їх при тому таким способом, що коли Литву i Польщу вчиненоно зусiм беззахисними зi сторони України, цiй останнiй запевнено всiлякi дефензивнi i офензивнi користi. Воднi барiєри Буга i Прип'ятi, а також сiтка полiських каналiв, вiдданi Українi з широким їх правобережним передпiллям, дають їй водночас можливiсть оборони та атаку. (26)

Цей стратегiчний аспект пiдлясько-полiського вiдтинка українського державного кордону детально обговорено в документi з половини 1918 р., якого заголовок звучить Кордони Польського Королiвства зi стратегiчної точки зору. Меморiял опрацьований польськими вiйськовими колами. Якщо йдеться про кордон Польщi з Україною автори документу за основне питання визнали приналежнiсть Полiсся, якого найважливiшими точками назвали Берестя та Пинськ, якi сполучувала широка плоска височина з важливим стратегiчно Кобринем. Тому також пiдкреслювано: Польща мусить як найбiльше категорично виступати проти вiддання кому небудь цього пункту (Берестя – Ю. Г.), а також сусiдної територiї на сходi... Визнання за Україною Берестя i цiлого Полiсся є мiлiтарним вiдданням Польщi на ласку й неласку цiєї держави. (...) Безпека Польщi вимагає, щоб кордон України не сягав за Прип'ять та щоб Пинськ, а тим бiльше Кобринь i Берестя, до неї не належали. Пинськ повинен бути польським, а в кожному разi до польської держави повинен належати Кобринь. (27)

Далi пiдкреслюється, що польсько-український кордон повинен проходити в деякiй вiдстанi вiд Буга, обiймаючи захiдну частину Волинi з Ковлем i Луцьком. Одним словом для польських вiйськових кiл, основним було не допустити Україну на Полiсся та лiнiю Бугу. В тому часi фактично iснуючою дежавою була Україна, а про Польщу були тiльки неспрецизованi обiцянки нiмецького та австрiйського урядiв, оскiльки Королiвство Польське було пiд їхньою окупацiєю.

Ситуацiя змiнилася, коли внаслiдок розвалу Австро-Угорщини та поразки Нiмеччини, виникли умови для вiдродження самостiйної польської держави, що вiдбулося в листопадi 1918 р. У першiй половинi 1919 р., пiсля евакуацiї нiмецьких вiйськ з окупованих ними територiй бувшої Росiйської iмперiї, вiдкрилися польсько-український та польського-большевицький фронти. Польща показалася краще пiдготовлена до цiєї боротьби пiд оглядом нацiонально-iдейної мобiлiзацiї загалу суспiльства i вже весною 1919 р. польськi вiйська зайняли захiдну частину Волинi та бiльшiсть "Литви”.

Черговим кроком польських полiтикiв у вiдношеннi до земель, на яких у 1918 р. почала формуватися українська державна адмiнiстрацiя, була спроба примусити український уряд, щоб визнав їхню анексiю в замiн за його визнання польським урядом. Саме таку програму бачимо в Секретнiй заявi Польської Демократичної Централi на Українi в справi польсько-українських вiдносин вiд 10 сiчня 1919 р. Його автори, займали назагал позитивне становище вiдносно української боротьби за самостiйнiсть та пiдкреслювали потребу швидкого мирного врегулювання польсько-українських стосункiв, однак за умови: зречення уповноваженими представниками української нацiї всяких претензiй до Пiдляшшя, Холмщини, схiднопї Галичини, захiдної частини Волинi (необхiдної для включення в кордони Польщi зi стратегiчних причин), а також до цих частин Бiлорусi, якi мають увiйти в склад Речипосполитої Польської, а якi Україна почерез берестейський трактат визнала за свої територiї. (28)

Очевидно приналежнiсть заселеного етнiчними україцями берестейсько-пинського Полiсся до "Бiлорусi” чи "Литви” була наслiдком iсторичних процесiв полiтичного а не етнокультурного характеру i їхнє приєднання до української держави у 1918 р. треба розглядати як виправлення iсторичної кривди заподiяної тутешньому автохтонному населенню. Однак для польської сторони ситуацiя iснуюча до 1918 р. була претекстом для негування права України до цих територiй, а отже й права українськомовних полiсян на українське нацiональне самовизначення. Логiчним наслiдком цього стало розповсюджування твердження, що на цiй територiї проживають не етнiчнi українцi а бiлоруси, оскiльки бiлоруська полiтична репрезентацiя була настiльки слаба, що не створювала поважної небезпеки для польських прагнень домiнацiї на територiї "Литви-Бiлорусi”.

Такими власне мотивами – з одного боку побоюваннями перед українськими прагненнями до об'єднання всiх етнiчних територiй, а з другого – легковажним ставленням до бiлоруського нацiонального руху, керувалися професори В. Каменецький, С. Кутшеба та Е. Малiшевський, опрацьовуючи на початку 1919 р. року мiнiстерський документ План праць над польською схiдною границею. Стверджувалося в ньому м.iн., що: при розмежуваннi Бiлої Русi вiд України, польський iнтерес є солiдарний з бiлоруським iнтересом.(29) Цей бiлоруський iнтерес то прагнення групи бiлоруський дiячiв до збереження границi помiж "Литвою” та Волинською губернiєю як пiвденної границi бажаної ними бiлоруськопї держави.

Треба тут зробити застереження, що така концепцiя почала здобувати прихильникiв серед бiлоруських дiячiв щойно в кiнцевому перiодi I свiтової вiйни. Ранiше при означуваннi бiлоруської територiї керувалися вони етнографiчним принципом. Отже й на сторiнках довоєнних бiлоруських публiкацiй не був пiддаваний пiд сумнiв факт, що околицi Бiльська, Берестя, Кобриня та Пинська зеселенi етнiчними українцями. Ще у оприлюдненому 27 червня 1916 р. у Лозанi Меморiялi представникiв Бiлорусi на II з'їзд нацiй, стверджувалося, що пiвденна межа Бiлорусi проходить на пiвнiч вiд Берестя.(30) Коли однак хiд подiй (нiмецькi невдачi на захiдному фронтi та революцiйне напруження, а згодом повалення царизму в Росiї) показали перспективи нового уложення нацiонально-полiтичних вiдносин в захiднiй частинi Росiйської iмперiї, також серед бiлоруських дiячiв з'явилося прагнення до полiтичної самостiйностi. Оскiльки розумiли вони, що їхнi сили надто слабкi до боротьби за свою державнiсть, в бiлоруських колах з'явилася думка створення бiлорусько-литовської федерацiйної держави в межах довоєнної "Литви”. I хоч державотворчi прагнення бiлоруської нацiональної елiти не принесли успiху, змiнили однак її уявлення про Бiлорусь. Перестала вона бути лише територiєю зеселеною бiлоруським етносом, ставши вiзiєю держави, якої кордони повиннi максимально наближуватися до iсторичних меж бувшого Великого Князiвства Литовського, якого продовженням була "Литва” – 6 бiлорусько-литовських губернiй Северо-Западного края. Отже в межах цiєї нової Бiлорусi повиннi знайтися також етнiчно українськi пiвденнi окраїни Гродненської та Мiнської губернiй. З часом наслiдком такої логiки стали твердження бiлоруських дiячiв про його етнiчну бiлоруськiсть.

Як бачимо до цiєї не так то й великої територiї претензiї зголошували не лише українцi, але й поляки, литовцi, бiлоруси, про нiмецьких i росiйських великодержавникiв не згадуючи. Саме проти цього протестував у свойому обширному меморiялi, висланому 28 травня 1918 р. до українського Мiнiстерства Народної Освiти, настоятель православної парафiї Крупчицях Кобринського повiту, о. Никанор Котович: В сьогоднiшнiй час, коли виникла i вводиться в життя нова теорiя "сомовизначення” нацiй, цьому українському народовi, який проживає в Берестейському, Кобринському, Бiльському i частинi Пружанського повiту, загрожує нова i найбiльша небезпека, якої суть в тому, що самовизначаючася Польща з однiєї сторони (захiдної), Литва з другої (пiвнiчної), Бiлорусь з третьої, тобто пiвнiчно-схiдної сторони публiчно, вiдкрито на всiх майже зiбраннях i з'їздах, в особах своїх представникiв, зголошують кожна свої дивнi претензiї на влучення цих чисто українських повiтiв до складу своїх територiй. Це тим бiльш дивне, що нi один навiть українцеь Бiльського, Берестейського i Кобринського повiтiв не розумiє нi одного навiть слова по-литовському. А мiж iншим, найкраща у всiх вiдношеннях половина Берестейського повiту i цiлий найбагатший Бiльський повiт з частиною Пружанського, зi знаменитою Бiловезькою пущею i зi всiм тамтешнiм чисто українським неселенням вже включенi до складу Литви нiчого не розумiючої по-українськи. Яке ж це самовизначення нацiй?! (31)

Дальший розвиток подiй показав, що реальну силу, щоб перейняти Полiсся пiд свою контролю мала в тому часi передусiм Польща. Остаточне вирiшення питання державних кордонiв пiслявоєнної Європи мало однак належати до мирової конференцiї, яка в половинi сiчня 1919 р. почалася у Парижi. На її форум перенеслися також дискусiї про етнiчнi i державнi границi. З оляду на те, що Українська Народна Республiка Найвищою Радою Союзних Держав була зарахована до держав в станi виникання, її делегацiя не брала удiлу в працях конференцiї. В цiй ситуацiї удiл української делегацiї обмежився до спецiального меморандуму до повноправних учасникiв конференцiї. До меморандуму була додана карта з кордонами української держави, визнання яких уряд УНР вимагав вiд учасникiв конференцiї. На територiї Пiдляшшя i Полiсся бажана лiнiя кордону УНР була скоригована в стосунку до лiнiї з берестейського трактату й обiймала також заселену українцями частину Бiльського та Пружанського повiтiв. Однак окремо квестiєю кордонiв УНР конференцiя не займалася, бо головнi її учасники, зокрема Францiя, вважали питання української державностi над Днiпром за внутрiшньоросiйську проблему. (32)

В кращiй ситуацiї була польська делегацiя, якої представники брали удiл в засiданнях конференцiї. Нотою з 3 березня 1919 р. вимагала вона включення до складу Польщi бiльшостi територiї "Литви” та Волинської губернiї. Однак союзнi держави, розраховуючи на падення бiльшовицького режиму i вiдродження "бiлої” Росiї не погоджувалися на такi польськi ревiндикацiї. Треба нагадати, що полiтичною основою визнання самостiйностi Польщi був один з тзв. 14 пунктiв Вiльсона, президента США, проголошених 18.I.1918 р., в якому було застерження, що польська держава повинна обiймати землi заселенi безсумнiвно польською людностю.(33) За таку територiю представники Антанти визнавали територiю Польського королiства (з Холмщиною i Пiвденним Пiдляшшя). В цiй ситуацiї польська делегацiя мусила витратити багато енергiї на переконання учасникiв конференцiї про приналежнiсть до польської етнiчної територiї Бiлостоцької областi, отже й Бiльського повiту. Щойно 8 грудня Найвища Рада Мирової Конференцiї прийняла декларацiю, в якiй дала польському урядовi згоду на органiзування своєї постiйної адмiнiстрацiї на схiд вiд лiнiї Бугу, починаючи вiд бувшої австрiйсько-росiйської границi до мiсця зiткнення меж Берестейського й Бiльського повiтiв. Далiше лiнiя ця керувалася на пiвнiч в сторону мiстеча Ялiвка, залишаючи на польськiй сторонi клаптики Берестейського й Пружанського повiтiв. Лiнiя ця згодом стала частиною т.зв. лiнiї Керзона.

Сподiваюччися корисної для себе децизiї конференцiї в квестiї Бiлостоцької областi, польський Установчий Сейм 2 серпня 1919 р. прийняв тимчасове рiшення про утворення Бiлостоцького воєводства, в якого склад увiйшли м.iн. Бiльський, Бiлостоцький та Сокiльський повiти. Територiї на схiд вiд лiнiї визначеної 8.ХII.1919 р. залишалися пiд Цивiльним Управлiнням Схiдних Земель.

Вже 19 грудня 1919 р. на цiй територiї проведений був перепис населення, який обняв також Берестейський i Кобринський повiти. Якщо б вiрити вислiдам перепису, в Берестейському повiтi проживало б тодi 30,5 тис. бiлорусiв, 14,4 тис. полякiв, 7,5 тис. жидiв та 3,3 тис. "iнших”. В Кобринському пов. мали б переважати "тутешнi” – 75,6 тис., крiм яких мало б бути 16,4 тис. полякiв, 9,8 тис. жидiв, 4,6 тис. бiлорусiв та 1,4 тис. "iнших”.

Для порiвняння, росiйський перепис 1897 р. на територiї Берестейського й Кобринського повiтiв зареєстрував разом 287,4 тис. українськомовного населення, 70,7 тис. єврейськомовного, 12,7 тис. польськомовного i 5,6 тис. бiлоруськомовного.

У першому реченнi вступу до публiкацiї вислiдiв перепису "скромно” зауважено: Перепис населення проведений на територiях зайнятих польськими вiйськами є одним з найпрекраснiших документiв адмiнiстарцiйної працi часiв великої вiйни.(34) Якщо так, то чому могло стати те, що безсумнiвно українське пiд етнiчним оглядом, хоч назагал без угрунтованого нацiонального почуття, населення стало нi з того нi з сього бiлоруським чи "тутешнiм”. Пояснення цiєї загадки дає в своїх спогадах Єжи Осмоловський, генеральних комiсар Цивiльного Управлiння Схiдних Земель: Перепис населення здiйснений 19 грудня мав, згiдно з попередньо прийнятими тезами, виказати, що автохтонне населення представляє собою масу несвiдому i пасивну пiд нацiональним оглядом, за винятком польського населення. Таке переконання мав Головний Вождь (Ю. Пiлсудський – Ю. Г.) i цiле польське суспiльство. (...)

Перепис, який мав передусiм полiтичнi цiлi був проведений п. Забєжовським, членом Польської Вiйськової Органiзацiї, абсолютно податливим на полiтичнi впливи II-го вiддiлу (вiйськова контроозвiдка – Ю. Г.), при дуже великiй участi Кресової Сторожi в характерi переписних комiсарiв, проводивших перепис на мiсцях. (...)

Перепис 1919 р. iгнорував росiйську нацiональнiсть. Не мiг зусiм обминути її iснування, хоч би з огляду на численний стан православного духовенства та численних бувших росiйських урядникiв, а також росiйської iнтелiгенцiї – отже вмiстив в рубрицi "iншi нацiональностi” цих росiян, якi не далися переконатися, що є бiлорусами, або в рубрицi "тутешнi” цих громадян, якi не погоджувалися з найменуванням "бiлорусiв”, пропонованим переписними аєнтами, погоджувалися на назву "тутешньої” нацiональностi. (...) Нацiональнi вiдносини всiх повiтiв давних губернiй Мiнської i Гродненської знав я досконало – нiколи не зустрiв представникiв нацiональностi "тутешнiх”, нi людей, якi вiдмовлялися б вiд вiдповiдi на запитання чи є поляками, росiянами чи представниками якоїсь iншої нацiональностi. найчастiше вiдповiдь мiсцевого селянина звучала – я православний, руський... (35)

(Стаття досі ніде не друкована, підготовлена для спеціяльного "поліського” числа київського журналу "Пам’ятки України”)

Юрiй ГАВРИЛЮК

http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmist6/zmist601