Влiтку 1920 р. Полiсся було зайняте бiльшовицькими вiйськами, якi пiсля битви пiд Варшавою витiсненi були на схiд. Управляти цiєю територiєю стало тодi Тимчасове Прифронтове Управлiння, яке на практицi використало досягнення перепису 1919 р. Ось, що про це пише Є. Осмоловський: Законодавча дiяльнiсть Тимчасового Управлiння проявилася в адмiнiстрацiйному подiлi повiтiв почерез утворення 10 нових повiтiв i рiшення мiнiстра внутрiшнiх справ за 28 жовтня 1920 р. "про офiцiйну мову та про використання мiсцевих мов в урядових зносинах i в шкiльництвi”. Рiшення це було введене в формi обiжного листа голови Управлiнняза 28.Х.1920 року. Офiцiйною мовою визнана була польська мова, з допущенням в шкiльництвi i самоуправлiннi вживання мiсцевої мови. Мiсцевою мовою визнається в волинських повiтах – українську мову, в повiтах Гродненському, Волковиському i Лiдському польську мову, в повiтах Берестейському, Кобринському, Пружанському, Слонимському, Новогрудському, Пинському, Несвiському, Вiлейському й Дисненському – бiлоруську мову. (36)

Таким способом, почерез манiпуляцiї переписних комiсарiв i мiнiстерськi розпорядження проведене було "виправлення” етнiчних кордонiв згiдне з потребами польської полiтики на "кресах”, сформуловане в документах 1918-1919 рокiв.

Польська державна адмiнiстрацiя визнаючи факт приналежностi Полiсся до української етнiчної територiї, пiдтверджувала б, що накреслення пiвнiчного кордону УНР в трактатi з 9.II.1918 р. було з огляду на право нацiй на самовизначення було властивим. Натомiсть манiпулюючи результатами переписiв (також перепису 1921 року) створювала "аргумент” на свою користь. Манiпуляцiї тi супроводжувала також гостра антиукраїнська пропаганда, зокрема в середовищах пов'язаних з тзв. ендецiєю (нацiональною демократiєю). Ось, як коментував українськi визвольнi змагання її лiдер Роман Дмовський: Безсумнiвно iдею створення української нацiї i збудування внаслiдок цього української держави, нiмцi вважали одним з найпрекраснiших витворiв свого полiтичного генiю. (37)

З практичним втiленням полiтики невизнавання присутностi українцiв на берестейсько-пинському Полiссi зустрiвся м.iн. вiдомий вже нам Василь Дмитрiюк, який залишився в Берестi також пiсля його приєднання до Польщi (походив з розташованого по сусiдську з Берестям пiвденнопiдляського села Костомолоти): З'явилося зарядження про паспорти. Коли я зголосився до повiтового уряду за тим "доводом особiстим”, мене запитали про нацiональнiсть. "Звичайно, що українська”, сказав я. "Нєма такєй народовосьцi”, заявив урядовець: "ту нє ма жадних українцуф”. "Але я є українцем i прошу так записати, iнакшого "доводу” я не прийму”. Пiсля наради з другими урядовцями i самим начальником повiту, який мав висловитися: "а нєх там бендзє єден українєц”, я отримав "довуд” з зазначенням "народовосць українска” i з iм'ям Василь, а не "Базилi”.(38)

Звичайно, проводженi державною адмiнiстрацiєю, манiпуляцiї нацiональною статистикою, критично зрештою оцiнюванi деякими польськими вченими, а навiть полiтичними дiячами, не могли змiнити факту, що зерно українського нацiонального вiдродження, кинуте тут у 1917-1919 роках все ж таки плодоносило. I хоч український нацiональний рух мусив тут боротися з всякими перешкодами, його присутнiсть була виразною i незаперечною.

У вiдрiзненi вiд Галичини, справа державної приналежностi якої не була довший час остаточно врегульована, захiдноукраїнськi територiї, якi входили ранiше до складу Росiйської iмперiї були визнанi за Польщею вже українсько-польським договором з квiтня 1920. Поставило це мiсцеву українську елiту перед проблемою шуканя моделi спiвжиття з польською державою. Природним було бажання автономiї в межах української етнiчної територiї. З такими саме вимогами виступили представники українського населення, якi на початку червня 1920 р. провели зустрiч з групою послiв з лiвих польських партiй. У свойому "Меморiялi” українцi вимагали: 1. Горожанського рiвноуправлення. 2. Амнестiї для полiтичних в'язнiв. 3. Знесення вiйськової окупацiї. 4. Злуки в один круг Волинщини, Холмщини, Пiдляша i Берестейщини. 5. Знесення вiйськового кордону мiж тими повiтами i Польщею. 6. Самоврядування на загальнодержавних основах. 7. Рiвноуправнення при обсаджуванню державних посад. Назначення при мiнiстерствi внутрiшнiх справ, публiчних робiт i просвiти радникiв українцiв. 10. Народнього шкiльництва. 11. Автономiчних прав на державному полi.(39)

Хоч як мiжнароднi договори, так i конституцiя Польщi мали гарантувати громадянам непольських нацiональностей багато спецiальних прав, однак дiйсна полiтична атмосфера була дуже вiдмiнною вiд вiзiї записаної в цих юридичних актах. Було це насамперед заслугою польських правих партiй, зокрема т.зв. ендецiї (нацiональної демократiї), до 1926 р. домiнуючої на польськiй полiтичнiй сценi, якої програмою були денацiоналiзацiя й асимiляцiя. Одним з засобiв боротьби державної адмiнiстарцiї з українським нацiональним рухом були спроби iзолювання вiд себе окремих українських регiонiв тобто т.зв. полiтика регiоналiзацiї, сформульована на урядовому рiвнi у 1923 р. Її заложенням було зокрема "консервування” довоєнних полiтичних i адмiнiстрацiйних меж, якi протинали територiю заселену українцями, роздiлюючи її на пiдавстрiйську Галичину (в її межах були намагання iнiцiювання й пiдтримування антиукраїнського сепаратизму лемкiв, бойкiв i гуцулiв), Королiвство Польське (Холмщина i Пiвденне Пiдляшшя), Пiвденно-Захiдний край (Волинь) та Пiвнiчно-Захiдний край, в якого складi були Берестейщина, Пиншина та Пiвнiчне Пiдляшшя. На цiй останнiй територiї проживання автохтонного українського населення було взагалi заперечуване.

Однак ситуацiя в теренi яскраво спростовувала цi адмiнiстрацiйнi фальсифiкацiї, оскiльки українцi Берестейщини вже вiд перших парламентських виборiв у 1922 р. активно включилися в вир полiтичного життя, спiльно з представниками Волинi, Холмщини i Пiдляшшя зголошуючи своїх кандидатiв до посольських i сенаторських крiсел. Створений був Блок Нацiональних Меншостей, який гуртував також жидiвськi, нiмецькi та бiлоруськi партiї. Прийшло тодi до українсько-бiлоруських суперечок щодо обсадження перших мiсць, гарантуючих посольськi мандати, на списках у Бiльському, Берестейському та Пинському виборчих округах, якi бiлоруськi дiячi – в слiд за поляками – проголосили "етнiчно бiлоруськими”. Питання вирiшено тодi компромiсно – першi мiсця на списках Блоку у Бiльському i Пинському округах обсаджено кандидадатими зголошеними бiлоруськими органiзацiями, а в Берестейському окрузi два першi мiсця отримали українцi. Вислiд голосування був такий, що саме цi особи отримали посольськi мандати (з Берестя послами стали Василь Дмитрiюк i Сергiй Хруцьких), а крiм цього сенатором з Полiського воєводства обраний був українець Iван Пастернак.

Вiдсутнiсть українських послiв з Бiльщини й Пинщини в нiчому не змiнювала факту, що в свiдомостi української елiти були вони iнтегральною частиною української нацiональної територiї, про що постiйно нагадували рiзного роду публiкацiї та шкiльнi пiдручники, якi випускали українськi видавництва. Прикладом можуть бути працi Степана Рудницького, який у 20-х роках видав серiю публiкацiй описуючих межi української етнiчної територiї та характеризуючих окремi регiони. Найобширнiше питання це було порушене у виданiй 1923 р. книжцi Огляд нацiональної територiї України, де був помiщений окремий роздiл присявчений iсторiї й етнiчним вiдносинам на Пiдляшшi (до якого зараховує всю етнiчно українську територiю бувшої Гродненської губ.) та на Полiссi.

Етнографiчнi вiдносини Пiдляшшя є простi – писав український географ. – Тут межують iз собою три суцiльнi територiї: українська, бiлоруська й польська. Границя української територiї проходить вiд Мельника до Дорогичина, на Сiм'ятичi, Ботьки, Страблю до р. Нарви. Тут починається границя українсько-бiлоруська. Вона йде р. Нарвою в гору через с. Нарву й Семенiвку (пiвнiчна межа Бiловезької пущi) аж до джерел рiки Нарви, потiм на Велике, Пружани, Сiлець, Картузьку Березу й доходить коло Чорного до границi Гродненської губернiї. На територiї бувшої Минської губ. С. Рудницький до української територiї зараховував цiлий Пинський пов. та пiвденну частину Мозирського. (40)

Пишучи це С. Рудницький перебував в емiграцiї й користувався адмiнiстрацiйним подiлом ще з-перед свiтової вiйни. Свого роду актуалiзацiєю твору Рудницького була брошура I. Шимовновича, який брав вже до уваги новi полiтично-адмiнiстрацiйнi реалiї, пишучи: Так що тепер до Пiдляшшя зачислюються три цiлих повiти: Берестейський, Кобринський i Дорогичинський та частини Бiльського i Пружанського повiтiв.(41) Натомiсть частина Полiсся, яка перебувала тодi в межах Польсої держави, складає в теперiшнiм п'ять окремих повiтiв: Пинський, Камiнь-Коширський, Лунинецький, Столинський i Сарненський(42). Та взагалi до Полiського воєводства входить все Пiдляшшя (крiм частини Бiльського повiту i Полiсся. З цього воєвiдства до Бiлоруської нацiональної територiї входить лише пiвтора повiти: цiлий Косiвський i половина Пружанського. (43)

Зрозумiло, що не вся ця територiя була в однаковiй мiрi нацiонально активна. У 20-х роках основними осередками українського нацiонального життя, в якого розбудженнi надалi велику роль вiдiгравали уродженцi забужанського Пiвденного Пiдляшшя i Холмщини, були Бересть i Кобринь. Реактивована була дiяльнiсть "Просвiти”, якої окружна управа резидувала в Берестю (в теренi було бiльше ста гурткiв). Крiм "Просвiти” на територiї Берестейщини дiяли фiлiї товариства "Рiдна Хата”, якої централя була у Холмi.

Найбiльше перешкод зустрiчали спроби розбудови мережi шкiл з навчанням українською мовою – у 20-х роках iснувало деякий час всього кiльканадцять державних шкiл, в яких навчання велося українською, або українською i польською мовами, але у 30-х роках були вони лiквiдованi. В Берестю вiд 1924 р. дiяла органiзована "Просвiтою” приватна 7-класова українська початкова школа iменi Олекси Стороженка (вiд 1868 р. письменник проживав в пiдберестейському маєтку Тришин, де у 1874 р. помер). Органiзованi були також безплатнi доповнюючi курси для дорослих.

Про велику потребу освiти українською мовою серед жителiв Берестейщини свiдчить факт, що коли пiсля здiйсненого Пiлсудським державного перевороту у 1926 р. мiнiстр освiти склав обiтницю про прихильне трактування петицiй в справi українського шкiльництва i починення вiдповiдного розпорядження в цiй справi, також в полiських повiтах мала мiсце масова акцiя висилання петицiй в справi вiдкриття українськомовних шкiл. З частини мiсцевостей копiї петицiй з пiдписами батькiв надiсланi були до Української парламентської репрезентацiї, задяки чому стало вiдомо, що з повiтiв Бересть, Дорогичин, Кобринь i Столин надiсланих було бiльше ста прохань з пiдписами понад 3 тис. батькiв. В однiй з петицiй знаходимо також протест проти адмiнiстрацiйних манiпуляцiй при переписах: Статистичнi данi не вiдповiдають дiйсностi, бо записували нас, не питаючись навiть, за кого ми себе вважали. Нiхто з нас не почуває себе бiлорусом, мова бiлоруська для нас чужа, натомiсть всi ми українцi. (44)

В близькому зв'язку з просвiтницькою дiяльнiстю розвивалася також українська кооперацiя. В Берестi i Кобринi дiяли українськi кооперативнi банки а також українськi торгiвельнi кооперативи.

Швидко також поширювалися тут впливи Українського Соцiалiстичного Об'єднання "Селянський Союз”, заснованого у 1924 р. лiвими членами Української парламентської репрезентацiї. В липнi 1926 р. в Берестi вiдбувся повiтовий з'їзд "Сель-Союзу”, на якому присутнiх було 200 делегатiв. В резолюцiях з'їзду, крiм гострої критики державної адмiнiстрацiї та домагань полiтичного та суспiльно-економiчного характеру, знайшлися й такi ствердження: З'їзд протестує проти насильної полонiзацiї українських дiтей в польських школах. Селянство Берестейщини не раз заявляло, що визнає себе українським та домагається для своїх дiтей рiдної української школи. З'їзд рiшуче домагається вiд уряду привернення з новим шкiльним роком українського шкiльництва по селах i в мiстi для українських дiтей. Селянство заявляє, що не заперестане боротьби за навчання дiтей i народню освiту в своїй українськiй мовi. (45)

З черги бiльш центристськi наставлена частина послiв i сенаторiв Української парламентської репрезентацiї приєдналася до Українського Нацiонально-Демократичного Об'єднання, створеного в липнi 1925 р. В принятiй тодi Платформi УНДО пiдкреслювано: УНДО стоїть на становищi нацiональної єдностi всього українського народу та змагає до здобуття Соборної Назалежної Української Держави. Вiдносно захiдно-українських земель УНДО ствердзує: Схiдна Галичина з Лемкiвщиною, Холмщина з Пiдляшшям, Волинь з Полiссям мають вiдвiчний український характер, українське населення супроти чужинного напливового елементу являється тут подавляючою бiльшiстю, тому УНДО змагатиме, щоби захiдно-українськi землi супроти Польщi виступали разом як цiлiсть i в своїй участи головну вагу прикладатиме до вдержання i розбудови одноцiлого нацiонального фронту.” (46)

Все ж таки центристське УНДО, хоч було найсильнiшою українською партiєю того часу, свої основнi органiзацiйнi структури мало в Галичинi, по-частi на Волинi. Натомiсть в українських повiтах Полiського та Люблинського воєводства та в бiльшостi Волинi провiдну роль надалi вiдiгравав "Сель-Союз”, який осiнню 1926 р. перетворився в Українське Селянсько-Робiтниче Соцiалiстичне Об'єднання (в скороченнi "Сель-Роб”).

У Берестейському, Кобринському, Дорогичинському, Пинському й Столинському повiтах дiяло бiльше ста гурткiв "Сель-Робу” з 2 тис. зареєстрованих членiв. I хоч у 1927 р. "Сель-Роб” розколовся на двi ворогуючi фракцiї, пiд час праламентських виборiв у 1928 р. список "Сель-Робу”-Лiвих в Берестейському виборчому окрузi здобув два посольськi мандати, а список "Сель-Робу”-Правих один в Пинському окрузi.

Коли вiзьмемо до уваги також факт, що в сiчнi 1928 р. в Берестi вiдбувася церковний з'їзд, який пiдтримав домагання привернення Православнiй церквi на українських землях нацiонального характеру, можемо без перебiльшення ствердити, що в 1920-х роках вiдбувся швидкий розвиток українського нацiонального руху на Берестейщинi, який охопив всi прояви суспiльного життя. Факт цей знайшов також вiддзеркалення в польських публiкацiях. I так Вiктор Мондальський, даючи нацiональну характеристику Полiського воєв., стверджував про українцiв: Елемент цей, зокрема в пiвденних частинах, нацiонально бiльше освiдомлений анiж бiлоруси. Зараз мiста на пiвденному польському Полiссi, внаслiдок виникання в них "Просвiт” та рiзних iнших культурних, провсiтних, кооперативних та господарських органiзацiй, при великiй рухливостi руської [тобто української – Ю. Г.] iнтелiгенцiї, стають осередками, з яких променiє руське нацiональне освiдомлення, доходячи до пiдмiських та дальших сiл. (47)

Зрозумiло, що дежавна адмiнiстрацiя, як цивiльна так i вiйськова, мала зовсiм протилежнi настанови й була зобов'язана трактувати мiсцеве населення як "бiлорусiв”. Насильне приписування "бiлоруської нацiональностi” та "рiдної бiлоруської мови” iнколи вiдбувалося навiть всупереч рiшучого спротиву осiб, щодо яких застосовувано таку практику. Саме такий випадок описаний був у 1926 р. в холмському тижневику "Наше Життя”: Як польським урядовцям страшна i не бажана наша нацiональнiсть хай послужить слiдуючий випадок: 20 травня ц.р. в м. Жабинка вiдбувався прийом новобранцiв до вiйська. На запитання писаря якої народностi, один з рекрутiв вiдповiв, що української, але писар записав бiлоруської. Скiльки цей рекрут М. Д. не протестував перед вiйськовою владою i старостою кобринським, нiчого не помогло, бо всi твердили, що Кобринський повiт не Україна, а тому мешканцi не можуть бути українцями. Так цей рекрут дiстав "ксьонжечку вiйськову з єнзикєм мацєжистим бялорускiм”, хоча зовсiм бiлоруської мови не знає... (48)

Не всi однак були так ґлупiо упарцi як рекрут М. Д., були бо й розумнi, якi знали й респектували очiкування польської бюрократiї на "кресах”. Одного з них показав в вiршi Розумний український поет Степан Семенюк (1909-1943) з села Яремичi в тому ж Кобринському повiтi:

Селянин зайшов до ґмiни
I дав таке речення:
"Прошу пана написати
Менi засьвяченє.”

"Якєй пан народовосьцi?”
"Що, пане, й питати!
Сам пан краще мене знає –
Так прошу й писати.”

Але писар засьвядченя
Не хоче писати,
Таки, хоче народовосьць
В полiшука взнати.

Селянин той вже письменний,
Що пан хоче – знає;
Подивився та примруживсь,
I так промовляє:

"Колись руським мене звали,
Але я – не росiянин,
Також добре те вiдоме,
Що й не поляк я, мосьпане.”

"Українець я, – подумав, –
Як всi нашi люде,
Та те чути неприємно
Писаревi буде.”

Писар, бачить, несердитий,
Нераз прийде просити –
То навiщо українцем
Слух йому дражнити!

"Ну-у пишiть там... бiлорусом.”
Писар хитро усмiхнувся,
А розумний неприємностi
Таким чином збувся.(49)

Всупереч створюванiй владою ворожiй атмосферi, факт наростаючого нацiонального освiдомлення українського населення був незаперечний. Знайшло це своє вiддзеркалення також в офiцiйних даних перепису населення у 1931 р., так само тенденцiйного як i попереднi, якого завданням було м.iн. зареєструвати рiдну мову опитуваних. З опублiкованих даних виходить, що на територiї Берестейського, Кобринського та Дорогичинського повiтiв, поряд з загалом, якому приписано "тутешню мову” (238,2 тис.), бачимо досить численну групу населення, яка вiдстоювала окреслення своєї рiдної мови українською – 41,4 тис. (на бiлоруську годилося 22,6 тис.). З цих даних виникає, що найбiльш "зукраїнiзований” був Кобринський повiт, в якому зареєстровано – 21,9 тис. українськомовного населення при 62,9 "тутейшомовного” й 5,2 тис. "бiлоруськомовного” (вiдповiднi данi для Берестейського пов. – 17,9 тис., 95,2 тис., 17,0 тис., а для Дорогичинського – 1,5 тис., 80,2 тис., 0,4 тис.).

Зрозумiла справа, що "пiдтримка” для бiлоруського питання на етнiчно українському Берестейсько-Пинському Полiссi та Пiвнiчному Пiдляшшi, яку давала польська державна адмiнiстрацiя препаруючи статистики, слугувала виключно "моральному послабленню” українських "претензiй” на цiй територiї. Отже не роблено нiчого, що могло б насправдi пiддержати статистичну фiкцiю. Зусiм iншу полiтику застосувала совєтська влада, пiд контролем якої знайшлася ця територiя осiнню 1939 р., коли включено її до складу Бiлоруської ССР.

Всупереч спертiй на етнiчний принцип аргументацiї Нiкiти Хрущова, тодiшнього I секретаря КП(б)У, а також проханням населення Полiсся, з наказу Сталiна кордон помiж УССР та БССР був викреслений назагал в згодi з колишнiм кордон помiж Пiвденно-Захiдним та Пiвнiчно-Захiдним краями з часiв iснування Росiйської iмперiї. Створено на цiй територiї двi новi "бiлоруськi” областi – Берестейську та Пинську. Всiд за цим почалося органiзування бiлоруськомовних шкiл, мiсцевої преси, вписування "бiлоруської нацiональностi” до паспортiв.

Але навiть совєтська адмiнiстрацiя мусила визнати факт досить високого рiвня української нацiональної свiдомостi в захiднiх частинi бувшого Полiського воєв. Хоч бо, як пiдкреслює сучасна дослiдниця Оксана Петровська, радянськi органи влади, згiдно з веденою полiтикою, вважали всiх не вмiючих окреслити своєї нацiональностi бiлорусами,(50) з даних Тимчасової управи за листопад 1939 р. виникає, що в Кобринському повiтi свою нацiональнiсть як українську окреслило 32% населення. Все ж таки число українськомовних шкiл в порiвняннi з бiлоруськомовними на цiй територiї було символiчне – у цiлiй Берестейськiй областi в 1940 р. було їх 58, тодi як бiлоруськомовних – 747. Школи, в яких ведене було навчання по-українськи, були пiд постiйним наглядом i зазнавали тиску зi сторони совєтської адмiнiстрацiї й реперсивного апарату (наприм. у червнi 1941 р. арештовано 30 учителiв-українцiв з Берестейського i Кобринського повiтiв). Отже й не дивно, що як стверджує О. Петровська, такi елементи культурно-освiтної полiтики як: посилена iдеологiзацiя, бiлорусинiзацiя, атеiзацiя не могли викликати позитивних суспiльних реакцiї, оскiльки не вiдповiдали потребам бiльшої частини суспiльства.(51)

Епоха "перших совєтiв” тривала на Полiссi до червня 1941 р. Уводивши свiй подiл окупованих територiї нiмцi сперлися на межi визначенiй Берестейським договором 1918 р. i включили Полiсся до Райхскомiсарiату Україна. Оскiльки метою нiмецької окупацiйної адмiнiстррацiї була передусiм економiчна експлуатацiя здобутих територiй, залишала вона деяких маргiнес свободи в дiлянцi освiтньої i культурної активностi населення. В цих умовах в Берестi й Пинську органiзованi були Українськi Допомоговi Комiтети (в менших мiсцевостях їхнi фiлiали), якi займалися передусiм соцiальними та освiтнiми справами, на початку 1942 р. почала з'являтися преса українською мовою ("Наше Слово” у Берестi i "Пинська Газета” у Пинську), українська мова була визнано урядовою (поруч з нiмецькою). Розвивалося також українське шкiльництво (початкове i професiйне) та культурнi iнституцiї (в тому й "Просвiта”). Отже, не дивившися на важкi умови воєнного перiоду й постiйне загроження репресiями зi сторони нiмецької полiцiї у випадку запiдозрення у спiвпрацi з дiючим i на Полiссi українським збройним пiдпiллям (у 1943-1944 в гiтлерiвських в'язницях загинули два черговi голови берестейського УДК та численнi українськi дiячi з Берестя й Кобриня), вiдбувалася постiйна вiдбудова українського нацiонального життя на Берестейсько-Пинському Полiссi.

З поверненням Полiсся пiд совєтську владу у 1944 р. полiтика лiквiдацiї всяких проявiв української нацiональної активностi була вiдновлена, а органiзаторiв культурного та освiтного життя зустрiли кривавi репресiї. Все ж таки школи з навчанням українською мовою дiяли ще в перших роках пiсля вiйни, а численнi випускники середнiх шкiл виїжджали на навчання у вищi школи в Українi, зокрема у Львовi. Було це суперечне з офiцiйною нацiональною полiтикою, тому наука українською мовою була систематично лiквiдована з наказу адмiнiстрацiї (деякi школи протрималися до початку 1950 рр.), яка також на всякi способи примушувала населення декларувати "бiлоруську нацiональнiсть”. Ось реляцiя Iвана Дехтерука, свiдка та учасника тодiшнiх подiй: У 1944-45 навчальному роцi в селi Радостовi Дивинського району (з 1959 року – Дорогичинського) Брестської областi працювала початкова школа з українською мовою навчання. Наприкiнцi серпня 1945 року завiдуючий Дивинським райвiддiлом народної освiти I. I. Пiдгорний покликав мене до кабiнету i сказав, що призначає мене завiдуючим школи, i що з першого вересня вона повинна працювати бiлоруською мовою навчання. Вiн додав, що це є команда райкому партiї i райради. Я сказав, що вона може викликати незадоволення населення. Вiн погодився зi мною, але аргументував свою вказiвку тим, що люди у нас вiдсталi i не розберуться, а щоб було без шуму, вивiску на примiщеннi школи мiняти не потрiбно. Слiд тiльки роз'яснити людям, що Україна не дає нам пiдручникiв українською мовою, i село Радостiв знаходиться ж на територiї Бiлорусiї, а не України. Пам'ятаю, працювати вчителям i навчатися дiтям у тiй школi було дуже важко, зате з української вона стала бiлоруською.

Менi також добре вiдомо, як населення Кобринського району, будучи в дiйсностi українським, стало на паперi бiлорусами. Це я хочу показати на прикладi свого рiдного села Повiтi, в котрому я працював учителем 45 рокiв.

Я, як i корiннi жителi села Повiтi, – українець. У 1946 роцi, коли сiльрада заводила господарчi книжки, була чутка, що коли хто запишеться українцем, то його повезуть до Сибiру, як українського нацiоналiста. (Нагадаю, близько 120 мешканцiв села Повiтi зi зброєю в руках були стрiльцями УПА). Секретар сiльради писав проти кожного з тих, кого обминуло страхiття вiйни, – нацiональнiсть: бiлорус. Пояснював коротко: живеш в Бiлорусiї – значить, бiлорус. Так українцi села Повiть стали бiлорусами.(52)

Цього роду практики мали мiсце не лише в перiод т.зв. сталiнiзму, але й у 1960-1970-х роках. Внаслiдок цих манiпуляцiй в 1989 р. на територiї Берестейської областi БССР мало офiцiйно проживати всього 60,6 тис. українцiв, бiльшiсть яких потрапила до цiєї нацiональної рубрики лише тому, що народилася на територiї Української ССР. Було це в згодi зi ще однiєю брехнею совєтської пропаганди яка проголошувала, що пiсля 1945 р. за межами "Радянської України” не залишилися жоднi територiї зеселенi автохтонним українським населенням. Щойно з остаточним крахом совєтьського режиму українцi Берестейщини отримали можливiсть голосно заявити про свою присутнiсть i про свої нацiонально-культурнi потреби. Але "геополiтичнi лабети”, в якi цей регiон потрапив ще в минулих вiках, i досi сильно здушують живчик українського нацiонального пробудження.

(Стаття досі ніде не друкована, підготовлена для спеціяльного "поліського” числа київського журналу "Пам’ятки України”)

Юрiй ГАВРИЛЮК

http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmist6/zmist601