Це було в кінці восьмидесятих.  І це була  перша міжнародна пригода. Я був студентом журфаку Київського університету і позаштатним кореспондентом популярної в часи перебудови газети «Комсомольское знамя». Нещодавно повернувся з армії. Газета була дуже масовою. Наш тираж сягав під півтора мільйони примірників… Ще був Радянський Союз. Діяло КГБ УССР, яке тоді очолював генерал Голушко, який приходив до нас в редакцію на зустріч, а через двадцять років випадково втягне мене до розслідування таємниць Третього Рейху… Цікавий був час…

У той день я випадково зайшов до редакції. Зателефонував хтось з офіцерів Внутрішніх військ і повідомив, що десь під Биківнею почалися розкопки на місцях розстрілів часів репресій. Штатним класикам було ліньки перти на околицю. Тож довелося поїхати мені з фотокором Олегом Маркевичем.

На той час то було не таке уже і погане завдання. У ті роки стали модними захоплення зеками заручників у колоніях. Теж вимагали кореспондента на переговори. Хлопці теж, забігали на пару хвилин до редакції, а через годину опинялися із заручниками у зоні…

Висадилися на кінцевій метро. Тоді вона називалася «Піонерська». Сіли на рипучий броварський Ікарус. За постом ДАІ заглибилися до лісу.

Виявилося, що пресу ніхто особливо не чекав. Як і нині. Добрячий квадрат лісу оточили солдати ВВ. По периметру зробили коридор для кількох спеціально натасканих вівчарок.

Начальство і говорити не хотіло про те, аби пустити журналістів до розкопів.

Але, пощастило. Виявилося, що у секретній зоні копають пошуковці Володимира Дорофєєва, про яких я писав, буваючи з ними на розкопках.

Вони тихо показали куди пройти.

План розробили простий. Дочекатися, коли відійдуть патрулі. Відбіжать пси. Рвонути крізь периметр і впасти у розкоп, який найближче.

Що ми з Олегом вдало і здійснили. Впали до ями, заповненої людськими кістками. Заховали фотоапарат, взялися за лопати. Нишком вивчаючи ситуацію.

Вся територія довкола нинішнього меморіалу була в розкопах.

Працював старенький бульдозер.

Знайдені кістки солдати і пошуковці викладали на бруствер, звідки їх переносили на поліетилен київських судмедекспертів.

Траплялося чимало особистих речей.

Практично всі черепа були прострілені.

Або в потилицю, або у скроню, або в лоба…

Я бачив кілька маленьких жіночих черепів, буквально рознесених кулями. Мабуть стріляли в екстазі, випускаючи бойму. Чи барабан нагану…

В одній з ям, і я копав там особисто, знайшли останки польських офіцерів. Напівзотлілу конфедератку. Одеколони. Ложки. Зубні щітки з написом «Полонія», ґудзики… Потім ще. Я не можу сказати напевне, яка кількість поляків там лежала. Досить багато. Я ж бачив не все…

Наступного дня приїхали з пошуковцем Валентином Адамовичем Згурським.

Взяли кілька польських речей з собою.

Я написав великий матеріал, що мав певний резонанс.

Правда, цензура, і кагебешна, і військова всі згадки про поляків старанно вирізала.

Про Катинь, з московських ЗМІ, ми вже знали…

Я вирішив сходити до Консульства Польщі в Києві, віднести докази і розповісти  про бійців.

Валентин Адамович, у якого було два сини приблизно мого віку, уважно подивився на мене і заборонив.

-Ти ще молодий. Лише починаєш жити. А мені вже нічого втрачати. Піду я!

Пішов. Його провели до якогось дипломата. Той вислухав, забрав докази. І все. Як виявилося, був сталіністом-кагебістом.

Місія провалилася.

Десь за рік, ми вперше виїхали за кордон. До Польщі. Потім ще.

Деяка частина польських речей з розкопу, зберігалася у схованці.

Одного разу ми взяли їх з собою і поїхали прямо до Варшави. Розпитали людей, місцевих журналістів.

Сталінськими репресіями займається спеціальний відділ Міністерства справедливості. Пішли туди.

Як виявилося, колишні офіцери спецслужб. І саме вони займалися Катинню. Випили кави. Ми з цікавістю розглядали гігантську карту у їх державному кабінеті – Велика Польща, у складі якої перебувала чи не вся Україна…

Поцікавилися, чи передавали їм щось з консульства. Виявилося, що ні. І той співробітник і не зробив би того, через ідейні переконання…

Я залишив кілька фото, речові докази.

Вони пообіцяли провести міжнародне розслідування. Що було далі – не знаю…

Розпався Союз. Я звільнився з газети, створивши власну.

Вже у незалежні часи, написав кілька матеріалів про розстріляних польських офіцерів у Биківні.

Скоріш за все, цей факт колишня комуністична влада приховала. А поляки так і не наполягли…

У поминальну суботу, я часто їду до Биківні. Тепер тут Національний заповідник.

Цього року зняв відео для Ютубе. Чомусь згадалась та давня історія.

Можливо, наштовхнули кілька біло-червоних стрічок? Чи табличка польською мовою?

Вже увечері, почув, що розбився Президент Польщі  з усією державною делегацією під Смоленськом. Прямували на ювілейний молебен до Катині…

Якось так дивно все співпало…

Здалося, що те страшне минуле продовжує збирати жертви…

Сумно…

Віктор Тригуб, редактор журналу «Музеї України»

Такими платформами возили тіла...

Віктор Тригуб