Оскільки в цьому році відзначатиметься 65-та річниця закінчення Другої
світової війни, то знову актуалізуються питання про її витоки та
ініціаторів. А це означає, що ніяк не обминути як натхненників
Мюнхенської змови 1938 року — Англію і Францію, що віддали Гітлеру на
поталу демократичну Чехословаччину, так і СРСР, що пактом
Молотова–Ріббентропа віддав на поталу решту Європи і дав сигнал до
початку світової війни у вересні 1939 року. Однак радянсько-німецька
співпраця почалася звісно не в 1939-му, а значно раніше, на початку 20-х
років ХХ століття, коли Німеччина, що зазнала поразки в Першій світовій
війні, наполегливо шукала шляхів відновлення своєї військової
могутності. Назустріч цим планам Німеччини пішла Радянська Росія, що в
1922 році в Рапалло розпочала новий курс щодо німецької держави,
прагнучи використати її у власних інтересах, точніше в інтересах
поширення "світової революції”, а ще точніше – тотальної дестабілізації
Європи, а за можливості – цілого світу, адже пролетарська революція в
умовах стабільної економіки і політики є річчю неможливою. Найкращі
союзники комуністичної революції – хаос, анархія, війна. Тому
комуністичні лідери в Кремлі вбачали в Німеччині, ображеній справді
принизливими статтями Версальського миру, потенційний детонатор
революційного всеєвропейського вибуху. Але сама по собі революційна
ситуація може не спрацювати, тому її треба підштовхувати зусиллями
"штабу світової революції” – Комінтерну, що був кишеньковою структурою
ЦК ВКП(б), а значить — особисто Сталіна. СРСР почав методично сприяти
відновленню німецького мілітаризму, водночас політично ізолюючи
Комуністичну партію Німеччини від німецьких соціал-демократів, що
автоматично підсилювало нацистів. За союзу комуністів і
соціал-демократів нацисти в Німеччині не мали жодних шансів прийти до
влади, принаймні парламентським шляхом. Але в 1928 році відбувся VI
конгрес Комінтерну, де було проголошено, що головним ворогом
міжнародного комуністичного руху є не нацисти, не фашисти, а
соціал-демократи. Оскільки Комінтерн (а значить СРСР, а значить
Сталін) заборонив німецьким комуністам створювати виборчі блоки із
соціал-демократами, на виборах у Рейхстаг у 1932 році нацисти перемогли.
На цей час стараннями СРСР німецький військовий потенціал був уже
значною мірою відновлений. Ось як пише про це доцент Російського
державного гуманітарного університету Юрій Цурганов: "Согласно
Версальскому договору 1919 года вооруженные силы Германии – рейхсвер –
были ограничены 100 тысячами человек в составе 10 дивизий: 3
кавалерийских и 7 пехотных. Германской армии было запрещено иметь
подводный флот, крупные бронированные корабли, самолеты, дирижабли,
танки, броневики, химическое оружие. А в 1922 году в Рапалло советские и
германские представители подписали договор о сотрудничестве, который
военных статей не имел, однако его важнейшим результатом стало
взаимодействие именно в области вооружений. Рейхсвер получил право
создать на советской территории, втайне от всего мира, военные объекты.
Они предназначались для проведения испытаний военной техники, накопления
тактического опыта, обучения личного состава тех родов войск, которые
Германии было запрещено иметь. В 1923 г. было подписано несколько
договоров, в частности с фирмой "Юнкерс”, о постройке на территории СССР
авиазавода. В 1924-м советская промышленность приняла от рейхсвера
заказ на производство 400 000 снарядов. Сложились три основных
центра сотрудничества РККА с немцами: высшая школа летчиков в Липецке –
"Липецк”, танковая школа в Казани – "Кама” и школа химической войны в
Подосинках – "Томка”. В 1931 году в Москве проходили подготовку: В.
Модель, В. Браухич, В. Кейтель, Э. Манштейн и другие будущие полководцы
Второй мировой войны. В 1933-м сотрудничество сошло на нет (до 1939-го,
коли знову відновилося в надзвичайно активній формі. – Авт.), однако
мощь германской армии к этому времени была уже во многом воссоздана. В
любом случае имеющиеся факты свидетельствуют о вполне определенных
намерениях советской стороны – намерениях помочь Германии поддерживать
на современном уровне военную сферу”. Отже, найкращі представники
німецького генералітету на початку 30-х років ХХ ст. пройшли стажування у
військово-навчальних закладах СРСР. Це, звісно, чимало посприяло
їхнім воєнним успіхам після 22 червня 1941 року… Аж до початку
"перебудови” в Радянському Союзі всі ці факти ретельно приховувалися.
Адже сталінське керівництво розраховувало, що Гітлер кинеться на західні
держави. Такі очікування збулися, але фюрер кинувся й на свого друга і
союзника в Кремлі, що Сталіним не передбачалося. Між іншим, у старих
радянських газетах можна знайти багато цікавого, саме тому в ті часи їх
не давали читати в бібліотеках, якщо йшлося про газети більш ніж
п‘ятирічної давності. Відомо, що Москва в 1938 – 1939 рр. намагалася
подавати сигнали Берліну щодо можливого поліпшення взаємин двох
режимів. Спочатку з посади наркома закордонних справ було знято єврея М.
Литвинова, з яким Гітлер і Ріббентроп не стали б спілкуватися за жодних
обставин. Тим Кремль усунув одну з найбільших перешкод на шляху до
відомого пакту. Крім свого походження, Литвинов був відомий своїми
непримиренно антинацистськими переконаннями. Але була ще одна перешкода,
ще одна суперечність між СРСР і нацистською Німеччиною – війна в
Іспанії. Проте і тут пішли назустріч потенційним союзникам. Як пише
дослідник Кейстут Закорецький: "…Прощальний парад интербригад состоялся в
Барселоне 15 ноября 1938 г. К покидающим Испанскую Республику бойцам с
пламенной речью обратилась Долорес Ибаррури. Но чтобы этот парад
состоялся, надо было провести определенную предварительную работу. В
частности, надо было придумать саму идею плана вывода иностранных
волонтеров из Испании. А потом его согласовать. Так вот, он был
разработан международным Комитетом по невмешательству. Советским
представителем в нем был Иван Михайлович Майский. Он согласился с планом
вывода добровольцев 27 мая 1938-го. И нарком Литвинов объявил, что
СССР будет только рад уйти из Испании на условии "Испания для испанцев”.
А 17 июня 1938-го в "Правде” Илья Эренбург предложил протянуть "руку
примирения” фалангистам, которых он назвал "испанскими патриотами”… Все
ж таки дивна річ ця гнучка комуністична пропаганда, коли треба – то
фалангісти є "іспанськими фашистами”, а коли не треба – вони негайно
стають "іспанськими патріотами”; коли треба — Йосип Броз-Тіто герой
антифашистського Опору, а коли не треба — "фашист”. Тож до комуністичної
пропаганди та пропаганди їхніх наступників варто ставитися доволі
скептично. Сталінський режим був таким же самим імперіалістичним
хижаком, як інші. Він використовував пакт Молотова—Ріббентропа для
захоплень різних країн і територій. Спроба з Фінляндією виявилась
невдалою. Але в Естонії, Латвії, Литві справи пішли краще. Ще легше було
розв’язати територіальний спір із Румунією. Все це призвело до
"запаморочення від успіхів”. З’явилося бажання щодо зміни кордонів
на Балканах за рахунок Туреччини. Як пише азербайджанський історик
Джаміль Гасанли: "В Берлине Молотов твердо потребовал у немцев
поддержать интересы СССР в Турции. В первую очередь это было связано с
Проливами, но не только. Из дополнительных инструкций Сталина видно, что
Молотову давались полномочия обсуждать и раздел Турции. Нетрудно
догадаться, что имелся в виду раздел Турции между СССР и Болгарией. И.
Сталин считал, что мирное решение вопроса о Проливах невозможно без
давления на Турцию в виде советских войск в Болгарии. Очень четко
отражают ход мыслей И. Сталина слова, сказанные им Генеральному
секретарю исполкома Коминтерна Георгию Димитрову 25 ноября 1940 г.: "Мы
турок выгоним в Азию. Какая это Турция? Там два миллиона грузин, полтора
миллиона армян, один миллион курдов и т.д. Турок только 6 – 7
миллионов”. В дневнике Г. Димитрова есть и такая запись: "Сталин: Мы
сегодня делаем болгарам предложение о заключении пакта взаимопомощи… Мы
поддерживаем территориальные претензии Болгарии: линия Мидия-Энос,
область западной Тракии, Дедеагач, Драма и Кавала… В отношении Турции мы
требуем базы, чтобы Проливы не могли быть использованы против нас… Если
такой пакт будет заключен, Турция не решится воевать против Болгарии, и
все положение на Балканах будет выглядеть иначе”. И. Сталин предложил
Г. Димитрову посодействовать, чтобы это предложение дошло до самых
широких кругов болгарского общества”. До речі, після 1945 р. були спроби
тиснути на Туреччину в територіальному питанні, що й спонукало цю
країну приєднатися до НАТО. Є ще один цікавий момент, що мав місце в
період після розгрому Польщі вермахтом. Гітлер тоді розпочав масовану
демагогічну кампанію. Він запропонував Англії і Франції мир, доводячи,
що Німеччина лише покарала поляків за зарозумілість та погане ставлення
до німецького населення, а далі Німеччина ні з ким більше воювати не
збирається. Як пише український історик Анатолій Трубайчук: "В цьому
"мирному наступі” Гітлера цілковито підтримував Сталін, який разом з
Молотовим звинувачував Англію і Францію в агресії, а Німеччину виставляв
їхньою жертвою. Цинізм обох сторін перейшов усі можливі межі”. Але
словами допомога не обмежувалась. Йшлося також про цілком конкретні
акції. Про одну з них написав російський письменник Ігор Буніч. Це акція
щодо проведення в Тихий океан Північним морським шляхом німецького
допоміжного крейсера "Комет”: "18 августа, согласно полученному от
Папанина распоряжению, "Комет” снялся с якоря и направился в Маточкин
Шар, где его ждал ледокол "Ленин”. Историческое плавание
вспомогательного крейсера "Комет” началось! "Ленин” не дождался
немецкого крейсера, поскольку по плану операции параллельно курсу
рейдера шла подводная лодка Щ-423, якобы перегоняемая из Мурманска во
Владивосток, которая должна была, по получении специального
шифрованного сигнала, утопить немецкий рейдер торпедами, если бы того
потребовала изменившаяся обстановка. В Маточкином Шаре на борт "Комета”
поднялись советские лоцманы Сергиевский и Карельский. С этого момента
между крейсером и ушедшими вперед ледоколами поддерживалась постоянная
радиосвязь. 25 августа (1940 року. – Авт.) ледокол "Ленин” под
командованием капитана М.Н. Николаева встал под проводку "Комета” в
районе острова Тыртова и благополучно провел немцев через пролив
Вилькицкого в море Лаптевых. Немцы круглосуточно вели гидрографические
наблюдения и опись. Капитан 1 ранга Эйссен, будущий адмирал и
начальник гидрографической службы ФРГ, записал в своем дневнике: "Это
было восхитительное путешествие через пролив Вилькицкого под голубым
небом, бледной луной и полуночным солнцем. Все было там, за исключением
льда”. В море Лаптевых немцев дальше повел ледокол "Сталин”.
Командовавший им капитан М.П. Белоусов радировал лоцману Сергиевскому:
"Следуйте за мной. Когда встретим лед, я дам сигнал остановиться. Тогда
прошу прибыть на наш корабль. Прошу Сергиевского пригласить к нам
капитана, если тот пожелает. "Ленин” будет от вас по правому борту”.
Эйссен прибыл на борт "Сталина”, где ему в шесть часов утра пришлось
"пить водку и зубровку огромными стаканами”, так как немцы жили по
среднеевропейскому времени, а русские – по местному. 27 августа
ледоколы ушли, и пролив Санникова рейдер преодолел в одиночку. Тем
временем подводная лодка Щ-423, ожидая условленного сигнала,
находилась в Тикси. Положение было трудное: транспорт обеспечения лодки
"А. Серов” повредил винт и не мог продолжать переход. Только 31
августа с новым судном обеспечения лодка вышла из Тикси. В
Восточно-Сибирском море, восточнее Медвежьих островов, немецкий крейсер
был встречен ледоколом "Каганович”, на котором находился начальник штаба
проводок Восточного сектора А.А. Мелехов. Море затягивалось льдом,
крепчал ветер, шел мокрый снег. Местами "Кагановичу” приходилось ломать
девятибалльный лед. В последний день августа прошли всего 60 миль. 1
сентября, встретив разводья, на рейдере вздохнули свободно. Впереди
лежал свободный ото льда Берингов пролив и Тихий океан, полный
безоружных и ничего не подозревающих английских торговых судов.
Символично, что немецкий крейсер, меняя друг друга, вели "Ленин”,
"Сталин” и "Каганович”. Цікаво, що безпосередньо акцією з проведення
нацистського рейдера керував начальник Північного морського шляху наш
земляк Іван Папанін, пам’ятник котрому стоїть на Корабельній стороні
Севастополя. Що ж, реальна історія Другої світової війни вельми
суттєво відрізняється від пропагандистської історії.
