Про секрети дитинства Григорія Петровського вже розповідалося на сторінках «Cурми". Але й зріле життя відомого більшовика огорнуте таємничим флером. Трохи піднімає завісу над таємницями Григорія Івановича книга Зеньковича «Самые секретные родственники». За офіційною версією мав більшовик трьох дітей, а в книзі подано, що чотирьох. Мовчанкою оточена друга дитина – дівчинка, ім’я котрої залишається невідомим. Зазначено лише, що вона була дружиною Юрія Коцюбинського, сина видатного українського письменника. У чому причина сімейного табу?

Не обминути тут ролі молодшого брата Андрія в життєвому перебігу Григорія. Цей випускник Єлисаветградського кавалерійського училища увібрав у себе всі достоїнства й вади російського офіцерства, де вади переважали достоїнства. Чоловічі забави: випивка, карти, цигани, флірт увійшли в повсякдення Андрія.

Коли розпочалися воєнні дії на Далекому Сході, рвався з однокашниками за чинами й нагородами. Дуже побивався, що кращий друг-однокашник Іван Омелянович-Павленко обскаче його у званні. Ганні Михайлівні, виділивши презент якомусь тузові, вдалося перекрити молодикові шлях на японську війну, де, як відомо, всяке трапляється. Попри те, що сам цар-батюшка погрожував вузькооке воїнство шапками закидати.

Аж тут в Андрія прорізався талант картяра, що виліз йому боком. Кодекс офіцерської честі вимагав віддачі нароблених у грі боргів, а в разі не підйомної суми, той, від кого відвернулася фортуна, мусить застрелитися. Кавалерист програвся і ходив сам не свій. З відчаю зізнався невістці – дружині брата Григорія. Домініка повідала про біду Ганні Михайлівні, а та. виклала кругленьку суму готівкою, аби врятувати бравого вояка.

Після цього невгамовний екстраверт раптом уподобав щиросерду й добру молоду родичку, котру почав зваблювати, користуючись тим, що брат сидів у в’язниці.

Лаври гусарів минулих літ не давали йому спокою. Скажемо, що перед Світовою війною він осягнув високу інспекторську посаду в Закавказькому ВО. А в післяреволюційних змаганнях, дослужившись до полковника у Скоропадського, примкнув до Денікіна, а потім до Врангеля. У складі групи генерала Слащова, у котрого був офіцером для особливих доручень, промарширував 1919-го бруківкою Єлисаветграда туди й назад. Подався в еміграцію і вповні знайшов втілення в образі генерала Чорноти з фільму «Біг» за однойменною п’єсою та романом Михайла Булгакова «Біла гвардія». Образ створений з розповідей Віктора Шкловського, котрий добре знав старий Єлисаветград, і сам також став персонажем роману під іменем прапорщика-авантюриста  Шполянського. Молода емігрантка, якою всі у фільмі опікуються, списана із згаданої безіменно-загадкової доньки Григорія Івановича, яка, всупереч кінокартині, з еміграції не повернулася.

Між Григорієм Івановичем та Андрієм через залицяння останнього до своячениці виникла ворожнеча, що тривала понад два десятиріччя. Зійшла нанівець лише восени 1922 року після відвідин Домною Федотівною злиденного притулку Андрія та рідної дочки в Парижі. Було кілька причин помиритися. Найголовніша – така. Григорій Петровський, розбираючи на посту Народного комісара внутрішніх справ червоної Росії матеріали депутата IV Держдуми провокатора Вацлава Маліновського, знайшов у 1918 році надзвичайно серйозний компромат на найвище державно-партійне керівництво. Ту справу Г.І. вважав одночасно і вкрай потрібною йому особисто, і дуже небезпечною. Тому й шукав надійного сховку для документів. А що може бути надійнішим за розміщення їх у сейфі якогось західного банку? Отож Домна Федотівна й повезла важливу теку «за бугор».

Брати узгодили спосіб розрахунку за послугу. Річ у тім, що кілька місяців до цього в українських урядових колах в секретному режимі обговорювалося повернення в Україну знаменитої спадщини гетьмана Павла Полуботка. Англійський банк, де вона зберігалася, не уникав переговорів, які проводив з послом України у Відні (тоді ще існували українські представництва за кордоном) Юрієм Коцюбинським. Складна приватна фінансова операція частково вдалася: спадкоємець Остап Полуботок, котрий увійшов у контакт з Коцюбинським, Андрій Петровський та його племінниця одержали мікроскопічний відсоток від величезної суми на безбідне проживання в Парижі, а основна маса грошей, що заповідалася незалежній Україні, залишилася в банківських сховищах до кращих часів. Таким чином англійські фінансисти закрили рота українським претендентам. Отже, епізод у фільмі «Біг» з виграшем Чорнотою казкових коштів мав під собою фактологічне підгрунтя.

А викривальні папери Маліновського дуже допомогли Григорію Івановичу, коли Сталін заніс над ним караючий меч. Петровський переказав вождеві факти, які той приховував з особливою дбайливістю, і заявив, якщо з ним що-небудь трапиться, то вони будуть оприлюднені. Тому й тримав генсек соратника у напівпідвішеному стані, не арештовуючи самого й не відпускаючи з-за грат дітей. Коли ж розпочалася війна, Сталін вже не зважав на міжнародну громадську думку, а Петровський випав зі сфери його інтересів.

У біографії Григорія Івановича є ще одна надзвичайно інтригуюча сторінка.

На кінець ХІХ століття достатки втекли з харківської оселі Григорієвої матері. Сім’я зривається з непривітного місця і подається на Поділля – батьківщину вітчима. Але кому потрібні зайві роти, та ще один з яких «дірявий»? В останньому пориві відчаю мати поплакалася Григорію, а той не придумав нічого ліпшого, ніж звернутися до звичної «палочки-виручалочки» в особі Ганни Дмитрян. Отож він в кінці дев’яностих уклінно просив тітку забезпечити нужденних засобами для існування. Після довгих обмірковувань зійшлися на придбанні хутірця неподалік Єлисаветграда, де родина напівжебраків могла б себе якось прогодувати. Нагледіли такий в Олександрійському повіті біля володінь колишнього секунд-майора Пантазія, доброго приятеля старого Мартакі, нащадки котрого не поривали стосунків з одноплемінниками Дмитрянами. Та й купили. Звичайно ж, за кошти тітоньки. Григорій вважав, що виконав перед матір’ю синівський обов’язок.

Наші харків’яни Марія та Олександр перебралися з дітьми в приінгульські степи, ближче до природи та натуральних продуктів. Життя потроху почало налагоджуватися, бо вітчим, хоч і заглядав у чарку, але й до важкої сільської роботи був скажений. Діти – усі троє – мали змогу одержати таку-сяку освіту.

Старший Ничипір, що народився від цього шлюбу 1884 року, на початок російсько-японської війни досяг призовного віку і був мобілізований на фронт. Звідти повернувся з «Георгієм», чином прапорщика та пораненням, яке заліковував у Єлисаветградській лікарні Святої Анни. Опісля лікування поїхав на хутір.

Куди йдуть після армії сьогоднішні «дембеля»? У міліцію або охоронники. Але й тодішні «герої сопок Маньчжурії» не відрізнялися оригінальністю. Ничипір влаштовується в поліцію, одружується, зводить чи купує власний будинок в Олександрії, аж доки Перша світова війна не забирає тридцятирічного поліціянта в окопи.

Шляхи харківського державного діяча час від часу перетиналися з дорогами олександрійського отамана Григор’єва. Зокрема в Харкові 18 лютого 1919 року, коли проводилася нарада членів більшовицького уряду з керівниками промосковського повстанського руху. В інших випадках доходило навіть до курйозів, як, наприклад, 13 липня того ж року. Вони, за матеріалами книги «Годы борьбы», ледь не зіткнулися у Єлисаветграді. Тоді Григор’єв із загоном спускався в місто від залізничного вокзалу мимо духовного училища (нині школа №14), Петровський з почтом поспішав від особняка Дмитрян, де зупинявся, до того ж таки вокзалу. На якийсь час причаївся в лікарні, збудованій тіткою, бо більшовицький агент (олександрієць Григорій Заярний), який проник в оточення отамана, попередив про крайнє озлоблення Григор’єва. Отаман, мовляв, лютує. Йому, затиснутому в безвихідь, залишався місяць життя – у серпні в селі Сентовому (Родниківка теперішнього Олександрівського району) він впаде від кулі Нестора Махна.   

Очевидно, обом, Петровському й Григор’єву, було що сказати один одному. В отамана також малися свої таємниці, про які він не волів би казати зайве. Починаючи хоча б з тієї, що справжнє прізвище його – Серветник. За тим ховається ціла низка нових загадок. Наприклад, звідки дізнався мешканець малесенького сільця Григорівки біля Нової Праги на Олександрійщині про фінансові секрети Дмитрян? Не в лікарні ж Святої Анни, де реабілітувався після поранення в російсько-японській кампанії. Чому так вперто добивався дмитрянівських коштів у Херсонському Земельному банку, переслідуючи його авуари вздовж чорноморського узбережжя, коли гриміла братовбивча війна? Цікаво, що й Голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Григорій Іванович Петровський мав певні види на херсонську губернську філію Земельного банку, оскільки числився у спадкоємцях Ганни Дмитрян, котра померла у передвоєнному та передреволюційному 1913 році.

Якщо припустити, що прізвище вітчима Григорія Івановича було Серветник, то все стає на свої місця. Адже співпадає його ім’я з іменем батька отамана – Олександр. Та й імена дітей від шлюбу матері Петровського із Серветником тотожні: Ничипір, Олександр, Ганна.

Стовідсотково узгоджуються факти й деталі життя обох діячів. Можна твердити, що й діяли вони в суголоссі у багатьох моментах. Узяти хоча б співпрацю обох з лівими українськими есерами – боротьбистами. Тут і паралельна робота з Василем Елланом-Блакитним, з Юрком Тютюнником, чи порозуміння Голови ВУЦВК з таврійським повстанцем за посередництвом емісара Шафранськиого. Після проголошення Універсалу Григор’єв круто повівся з присланими політпрацівниками-комуністами, розстрілявши їх. А з Шафранським після тривалого спілкування розстався мирно. Навіть виділив спецпотяг для від’їзду. Яку розмову вони вели, не знав ніхто, оскільки пройшла вона між чотирьох очей. Виходить, що Григор’єв з Петровським виношували якісь свої плани, що на перший погляд видається неможливим. 

З олександрійським отаманом тримали постійний зв’язок й інші брати Петровські: до 1918 року найстарший Сергій контактував через вільне козацтво, доки не загинув, а наймолодший Андрій, пробирався у Єлисаветград, щонайменше двічі, для розвідки та налагодження воєнного співробітництва  між Григор’євим і білим генералом Слащовим, при якому був офіцером для особливих доручень. У Григор’єва служив син Сергія Петровського Іван. Через своє минуле в загоні отамана змушений змінити прізвище на Григоренка, пов’язавши наступну кар’єру з вирощуванням кінного резерву для Червоної армії на Кубані і в Монголії. Додому не повернувся. Дослужився до полковника на генеральській посаді і помер уже в брежнєвські часи.

Історія купівлі Ганною Дмитрян землі у нащадків секунд-майора Пантазія для сім’ї Григорієвої та Андрієвої матері Марії ніби під копірку скалькована з перепетій переселення Серветників на хутір Григорівку біля Нової Праги. Та ще така дивна заміна прізвища майбутнього отамана на Григор’єва і сина Сергія Петровського на Григоренка.

Однак Григорій Іванович Петровський був не настільки однобокою людиною, аби зосередитись лише на особистих таємницях. Мав їх і на партійному обширі.

До підпільного соціал-демократичного гуртка на Брянському заводі, учасником якого Григорій став у юначому віці, належали крім засланих Івана Бабушкіна та Петра Морозова ще Філімонов, Меркулов, з таких самих. Входили й місцеві: Мазанов, Числов, Лавренов, брати Овчинкіни. Ця первинна організація РСДРП(б), як і багато інших, виникла на основі старовірських принципів облаштування підпілля. Усі перераховані тут люди походили з родин старовірів. Достатньо освічені, непитущі, охайні та обережні у виборі товаришів, вони імпонували молодому Петровському. Крім того дуже сподобалися й Ганні Михайлівні, коли вона зненацька нагодилася до племінника і побачила, які це серйозні цілеспрямовані молоді люди. Своїм рівнем вони дуже відрізнялися від фабрично-заводського робітничого загалу.

Тому вже не відмовляла Ганна Михайлівна Григорію у проханнях про матеріальну допомогу для політичних потреб.

Такому повороту не слід дивуватися: у більшовиків зробили кар’єру, наприклад, «всесоюзний староста» Калінін, члени Політбюро Молотов, молодший соратник Суслов. Старовірами були також і репресовані у 30-ті роки Риков та Рютін.

Але настає період, коли Петровський здружується з колом нових революціонерів: Сонькіним, Жмуркіним, Коопом. Очевидно, методи боротьби цієї групи виявилися ближчими нашому земляку.

У Катеринославі у січні 1900 року налагодилося видання нелегальної газети «Южный рабочий». У ній заправляли «економісти», а навколо редакції зосередилися Ф.М.Гінзбург, Є.Я.Левін, В.М.Розанов, Й.А.Єрманський. Ця група протиставляла себе ленінській «Іскрі», яка з’явилася під кінець цього ж року. Тоді ж у Єлисаветграді створено підпільну друкарню, де видано брошуру «Первое мая – праздник рабочих», надруковані святкові прокламації та листівки. Відбулися страйки на деяких підприємствах міста. Усі ці акції трапилися не без участі Петровського та допомоги коштами від Дмитрян. Про ці перипетії у своїй досить докладній автобіографії Григорій Іванович не згадує ні словом, ні найменшим натяком. У січні 1902 року група «ЮР» скликала у Єлисаветграді з’їзд, на якому обрано ЦК союзу південних організацій. Проводився він в особняку Дмитрян на Бульварній вулиці зовсім поряд з царськими апартаментами та юнкерським училищем. Місце зібрання запропонувала Ганна Михайлівна на прохання племінника при одному з приїздів молодого революціонера до родичів. Нагадаємо, що в ці роки противники царизму ще не оговталися після розгрому Олександром ІІІ руху народників, а потрясіння 1905 року ще були попереду. Тому особливих тривог жандармські чини на місцях поки що не виявляли, хоч і фіксували біжучі події. 

Як бачимо, до заходів «економістів» був причетний Григорій Іванович, котрому вдалося переконати Ганну Дмитрян допомогти коштами. Вона ж фінансувала при катеринославському комітеті РСДРП відділення Червоного Хреста (насправді касу взаємодопомоги сім’ям страйкуючих робітників). Відав касою Григорій Петровський. Він же тоді відповідав і за харчування в робітничих їдальнях. Тобто, став своєрідним фінансовим агентом пролетарських організацій міста. Зрештою, цього не заперечує й книга Ф.Беги та В.Александрова «Петровський».

Більшовик пише: «У 1911 р. приходить пожвавлення, а в 1912 мене обирають робітники депутатом у IV Державну Думу, де я разом з моїми товаришами працював до 1914 року листопада місяця, коли всіх нас арештували. Спочатку наша фракція включала 13 чоловік, потім від меншовиків ми, 6 депутатів-робочих, відкололися й почали називатися Російською соціал-демократичною фракцією IV Думи. Московський депутат Маліновський з нашої фракції виявився провокатором, і нам, 5 робітничим депутатам, довелось обслуговувати за той час майже всю робітничу Росію».

Тут не мовиться нічого про те, як Ганна Михайлівна рекомендувала племінника поважним людям в Маріуполі, куди Петровський перебрався на проживання й роботу в 1906 році після повернення з короткої еміграції. Були ті поважні люди масонами, багатими грецькими негоціантами чи звичайнісінькою регіональною мафією – те залишилося поза полем зору сьогодення. Він тепер не мав клопоту від поліції через партійну діяльність аж до виборів 1912 року. Навіть збройна участь у подіях дев’ятсот п’ятого залишилася без репресивних наслідків. Мабуть не варто сумніватися, що Григорій Іванович ступив на новий рівень, звідки й пішов у велику державну політику, ставши депутатом Державної Думи. Тітка щедро фінансувала його виборчу кампанію, Звичайно ж, він, крім власних агітаційно-пропагандистських заходів мав підтримку й від партійної каси, але його перемога на виборах стала громом серед ясного неба для партійців. Про складнощі виборчих перегонів розповідається у вже згаданій книзі «Петровський», але без зайвих, на думку авторів, подробиць.

Леонід Багацький