У січні 1660 року виправа польських військ зазнала невдачі під Могилевом. Але Річ Посполита не залишила планів відвоювати Україну. Уклавши в травні мирний договір із Швецією та заручившись підтримкою Криму, польський уряд зірвав переговори з Росією^[1] і розпочав підготовку до нового наступу на теренах Білорусії й України. Польща стягала військо з шведського фронту, де сталося замирення в Оливі, й виставила дуже добру 32.000 армію під проводом коронного гетьмана Станіслава Потоцького; але душею кампанії став маршалок коронний, польний гетьман, обдарований полководець Єжи Любомирський, бо коронний гетьман С.Потоцький був настільки хворим, що не міг сидіти на коні і його носили на ношах. З польською армією йшов і колишній гетьман України Іван Виговський з своїми прихильниками, маючи свій 2-тисячний відділ. На поміч польській армії прийшла з Криму 30-тисячна орда.

Московський уряд вислав 20-тисячну, дуже добре узброєну й вимуштровану чужоземними офіцерами армію під проводом Василя Шерєметєва. До неї був прилучений 20.000 український корпус Тимоша Цюцюри. Призначений головнокомандувачем російсько-української армії київський воєвода В.Шеремєтьєв на скликаній 17 липня на околиці Василькова з участю гетьмана й старшини військовій раді запропонував ризикований план кампанії: росіянам разом із лівобережними козацькими полками під проводом наказного гетьмана Т.Цицюри виступти проти поляків, а Ю.Хмельницькому з правобережними полками залишитися для боротьби з татарами, щоб не допустити їх об'єднання з поляками. Впадає в око територіальний принцип розподілу української армії, що свідчить про існування незлагоди між старшинами обох частин козацької України та і недовіри московського командування до правобережного козацтва.

Сполучені сили рушили з Києва на Волинь, а по дорозі мав прилучитися до них гетьман Юрій Хмельницький із 30 000 військом. Нерадо йшов молодий гетьман у похід і не поспішав: гордий московський боярин ставився до нього зневажливо, та й взагалі між українським головним штабом і московським не було взаємного довіря. Затримка походу й нескоординованість дій обох частин армії відразу ж поставили на межу зриву долю всієї кампанії.

Вирушивши наприкінці серпня зпід Тернополя, польське військо пройшло повз Авратин і 6 вересня зупинилося під Старокостянтиновом, де об'єдналося з Кримською ордою нурадин-султана.

Шереметев, маючи під своїм проводом близько 15-19 тис. росіяні 20 тис. козаків, дійшов до містечка Любару й тут, зовсім несподівано для себе, наткнувся на великі ворожі сили. Він був оточений на дуже незручній для себе позиції й після кількаденних боїв мусів відступити назад, увесь час видержуючи ворожі атаки. Він станув 27 вересня під містечком Чудновом і знову був із усіх боків оточений. Всі надії були тепер на поміч Юрія Хмельницького.

Єжи Любомирський, залишивши половину війська тримати Шереметєва й Цюцюру в облозі, з другого боку скорим маршем рушив на Хмельницького і вдарив на нього під Слободищами. Перед світанком 7 жовтня 9 тис. добірних вершників, 500 драгунів, 1200 піхотинців та 10 гармат Є. Любомирського, а також 20 тис. татар нурадин-султана виступили проти українців. їхній табір розташувався у вигідному місці на пагорбі й прикривався з лівого боку болотом, з правого — долиною, позаду — лісом. Навколо табору було вирито шанці й пороблено завали із зрубаних дерев. Наблизившись до нього, польний гетьман у центрі розташував німецьку й польську піхоту та драгунів, а на флангах — кінноту. Сам вирішив командувати правим крилом, керування лівим доручив Яну Собеському. Основні сили татар мали атакувати українців з тилу. Першими в наступ пішли підрозділи драгунів і піхоти, яких зустрів вогонь 20 гармат. Зазнавши відчутних втрат, нападники змістили напрям удару. Віднайшовши неукріплене окопами місце (його захищали тільки вози), вони зламали спротив козаків й увірвалися до табору. Значна частина українців у паніці розпочала втечу до лісу, а решта, очолювана І.Богуном, Г.Гуляницьким, Т.Носачем, П.Дорошенком та іншими полковниками, відчайдушно захищалася, даючи, за словами В. Коховського, "густого вогню з' самопалів, випадаючи зза возів косами й сокирами відрубували коням ноги", Впевнені в тому, що перемогу вже здобуто, чимало поляків кинулися по здобич до наметів. Тим часом із лісу з'явилися татари, котрі напали на втікачів. Останні, прийшовши до тями, розвернулися й стрімко помчали в щойно залишений табір. Цей вимушений маневр став переломним. Увірвавшись до табору, українці блискавично зайняли окопи й вал, вийшли в тил жовнірам і завдали потужного удару. Захоплені зненацька, ті розпочали панічну втечу. Вибивши їх до решти з табору, українці, розвиваючи успіх, обрушилися на польську кінноту, що саме в цей час підійшла до нього з обох боків,відкинули її. Є.Любомирський не хотів повірити в те, що перемога вислизнула з його рук, тому провів ще два потужні приступи табору, але безуспішно. Великі втрати (лише поляків було вбито й поранено близько 1 тис.осіб) змусили його відмовитися від свого наміру.

Патрик Ґордон, що тоді перебував на польській службі, так писав про цю битву у своєму щоденнику:

"Кінні полки, що далеко зайшли по обидва боки від табору, стояли міцно і опинилися у великій скруті, особливо лейб-гвардія гетьмана з копійників під командою Сокольницького та його рейтарський полк під командою барона де Едта. Попавши в тіснину між табором і драговиною, вони утримували вельми невигідну позицію на схилі пагорба навіть після того, як піхота була вибита з табору. Нарешті під натиском всіх козачих сил вони були загнані в болото, де багатьом довелося зіскочити з коней і рятуватися пішки. Було безліч поранених і вбитих, серед яких полковник барон де Едт, ротмістри Маутнер, Фелькерзам, Деброн (обоє [останніх] отримали смертельні рани) і багато інших з того ж полку. Лейтенант Сокольницький ледве врятувався пішки.Корнет Хинек з тієї ж роти гусар, або копійщиків, втративши прапор, попав в полон, а підполковник Ланський був поранений стрілою." ^[3]

Становище українського війська було далеко не безнадійним, оскільки польний гетьман не мав ні сил, ні можливостей (російсько-українські полки під Чудновом могли будьколи розпочати прорив) тримати його в облозі. Інше питання, що група впливових старшин (Т.Носач, П.Тетеря, Г.Лісницький та інші) явно схилялася до порозуміння з поляками, а приголомшений бурхливим розвитком подій юний гетьман розгубився й самоусунувся від виконання своїх обов'язків (окремі джерела навіть стверджують, що він начебто дав обітницю стати ченцем). Рада ухвалила розпочати переговори з нурадинсултаном, запропонувавши йому за велику суму грошей залишити поляків. Останній відмовився, хоча й погодився виступити посередником для досягнення українськопольського замирення. За даними В.Коховського, українськое посольство зустрічалося з Є.Любомирським. Під час цієї зустрічі П.Дорошенко застеріг польского головнокомандувача: "...коли продовжуватимете наступати, то маємо шаблі при боцісамопали в руках". Найвірогідніше, вдалося лише досягти згоди про продовження переговорів.

11 жовтня Є.Любомирський із польськими підрозділами й частиною татар повернувся під Чуднів. Українське командування отримало можливість перейти в наступ. Певно, серед старшиндалі точилася вперта боротьба прихильниківпротивників перемир'я з Польщею, тому що остаточне рішення прийняти не вдалося. Якби 14 жовтня українці вдарили на поляків, здійснюваний В.ШеремєтьєвимТ.Цицюрою прорив безумовно завершився б успіхом.

Маємо щире визнання польського анонімного автора "Щоденника війни з Шереметом...", що Ю.Хмельницький "зміг би прорватися до Шеремета, коли б хотів, бо в нас вже в тій битві (14 жовтня з обложеними — авт.) дуже поріділи лави корогв, артилерія також була у важкому становищі, коней під гарматами не було...