Україна – колиска народів. Хочеться чи не хочеться в
це вірити недоброзичливцям, але це дійсно так. Спробуймо привідкрити
одну із сторінок нашої етнічної історії, яскраві сліди якої, як побачимо
нижче, збереглись до нашого часу, їх правильне тлумачення може стати
для нас і дороговказом на майбутнє!
Праісторія
людства – найтаємничіша і від того найбільш цікава та інтригуючи його
сторінка. Де прабатьківщина сучасного людства? Коли і як люди стали
людьми? Звідки з"являлись і куди зникали цілі народи? Ці питання є
найбільш цікавими для дослідників, але навряд чи колись знайдуться чіткі
й однозначні відповіді на них. Та навіть поблукати лабіринтами історії,
зробити спробу осягнути хитросплетіння родинних відносин та життєвих
доріг прадавніх племен – надзвичайно захопливе заняття. Так склалось, що
наша земля, в цьому плані, дає надзвичайно поживний грунт для
різноманітних гіпотез і роздумів.
Трипільська культура
важлива сторінка нашого минулого та щодо походження тогочасних мешканців
України, на жаль, відсутні письмові джерела. Першим народом, який
історичними джерелами зафіксований на сучасній території України були
кіммерійці, які жили на території Північного Причорномор'я в X – VII
століттях до н.е. Вважається, що вони були індоєвропейцями. Історики
сперечаються чи їхня мова належала до іранської мовної групи чи була
фракійською. Деякі литовські дослідники висловлюються про кімерійців, як
балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське
походження, а саме про походження булгар від них.
Окремі вчені
говорять про походження булгар від кіммерійців (кімерів). На це вказують
записи у античній "Історії монаха Спиридона" й у "Історії Зографа"
(Зографський монастир), кіммерійський цар Колед, мав двох синів: Брема
та Болга. Після війни зі скитами, частина кімерів переселилася на захід,
де Брем захопив західно-європейські землі. Кельти та бритони стали
наступниками Брема. Це підтверджується самоназвою кельтського народу
валлійці Британії – кимри. Інша частина кімерів на чолі з Болгом, за
свідченням цих джерел, переселилися на південь й оселилися на Балканах.
Антична
топоніміка пов'язує з кіммерійцями території Керченського і Таманського
півостровів (Боспор Кіммерійський, Кіммерік, Кіммерійський вал,
кіммерійські переправи тощо). Однак, зважаючи на ту роль, яку кіммерійці
відіграли в історії названих країн Малої і Передньої Азії, є підстави
гадати, що під кіммерійцями слід розглядати могутні об'єднання
пастушо-землеробських племен, які населяли степи від Дністра до Дону.
Та чи таким вже фрагментарним був вплив кіммерійців-кельтів на наших предків?
У
складі багатьох націй є ряд субетносів. У росіян, наприклад, це
донські, уральські, сибірські козаки, архангельські помори, сибірські
кержаки, камчадали тощо. У латишів – латгали і ліви, у грузинів –
хевсури, тушини, пшави, мтіули, свани, мегрели, у сербів – граничари, у
поляків – кашуби і мазури, "шльонзаки", у чехів – моравани і ходи тощо.
Поява кожного такого етнічного формування має свою складну передісторію,
здебільшого є відголоском непростих процесів міжнаціональних стосунків,
вдалих і не дуже завоювань та асиміляцій, зумовлених різноманітними
факторами міграцій, позитивних і не дуже демографічних тенденцій.
Найчастіше такі субетноси виникали на прикордонних територіях розселення
більш стійких в етнічно-національному розумінні спільнот.
Своєрідним
винятком такої тенденції є поява такого загадкового українського
прадавнього племіні як бойки. Якщо всі інші субетноси українців:
поліщуки, литвини, русини, лемки, гуцули, кубанці – продукт контактів
порубіжного українського населення із зовнішнім світом, то бойки з усіх
сторін оточені представниками нашого ж народу (територія Бойківщини
межує із півдня із Гуцульщиною, із заходу – лемки та закарпатські
русини, а на півночі та сході пролягають межі основної української
етнічної території).
То хто ж такі бойки – етнографічна
група українців, що живуть на північних і південних схилах Карпат
("Бойківщина") від річок Лімниця й Тересва на сході до річок Уж і Сян на
заході. В Україні розселені в гірських р-нах Українських Карпат і
Закарпатті. Центром Бойківщини вважається карпатське містечко Турка.
Вперше назву "бойки" ужив священик Йосип Левицький в передмові до
"Граматики" (1831) від вживання в їхній мові частинки "бо є" ("тільки"),
на відміну від лемків, що казали "лем", і "лишаків", що казали "лише",
"лишень". Надалі цю назву розповсюдили А. Торонський, В. Хіляк та інші. У
Словаччині бойків називають "пуйдякамі" (словац. Pujďák), оскільки вони
говорять "пуйдемо" на відміну від лемківського "пійдемо".
На
думку багатьох вчених, перша писемна згадка про бойків зустрічається у
компілятивному творі візантійського імператора Костянтина VII
Багрянородного "De Administrando Imperio" (Про управління імперією)
(глава ХХХІІ): "Хай тобі буде відомо, що серби [ці] походять від
неохрещених сербів, які також називаються "білими", і живуть по ту
сторону Турції, в місцевості, що зветься ними Бойкі. З ними межує
Франгія, а також Велика Хорватія, неохрещена, яку також називають
"Білою". Ось там і живуть спрадавна ці серби."
Походження етноніму "бойки"
залишається однієї із загадок української етимології. Його пробували
виводити із російського "бойкий", діалектної частки "бойє", від форми
звертання до Бога "Богойку", від імені Бой, від волоського слова "боєм"
-віл.
Та все більше прихильників знаходить гіпотеза про
походження бойків від кельтського племені боїв, які в VI ст. заселяли
території сучасник Австрії, Чехії, Словаччини. На користь кельтського
(гальського) сліду в західноукраїнській історії свідчать такі факти як
одна із версія походження назв "Галич", "Галичина", наявність в
ужитковому мистецтві рослинних орнаментів, залишки культу рослин
(наприклад, новобудову вінчають "косицею", використовують її й під час
таких обрядів як весілля, на релійні свята "маять" хати гілками
дерев...). Останніми роками проводився порівняльний аналіз генетичного
матеріалу представників української діаспори у США та Канаді (а це в
основному вихідці саме з Галичини, в т.ч. і з Бойківщини) - дослідники
зійшлися на тому, що є підстави твердити про спільних предків названих
українців та нащадків західноєвропейських кельтів (шотландців,
ірландців...). Топонімами, пов"язаними з боями-кельтами вважають і
чеську "Богемію" і німецьку "Баварію". Є історики, які виводять останню
назву як земля "Боїв-аріїв"...?
Осягнути такі історичні глибини,
відповісти однозначно на всі запитання, наразі, не під силу сучасній
науці, однак, якщо припустити, що бойки, в тій, чи іншій формі,
пов"язані з кімерійцями (кімрами), боями (кельтами), то якими саме були
ці зв"язки? Напрошується кілька схем взаємовпливу: 1) бойки – це залишки
асимільованих слов"янами кельтів, які залишились у Карпатах; 2) бойки –
нащадки слов"янських племен білих хорватів, на яких позначився вплив
потужної на той час кельтської матеріальної і духовної культури.
Водночас,
як видається, має право на існування й ще одна теорія, яку поки-що
ніхто однозначно не довів, але й нема чітких фактів, які б її
спростовували. Кімерійці, насправді, були прямими предками праслов"ян, а
отже і українців, які надалі неодноразово мініли свою назву (у
зовнішніх джерелах): називались то скіфами, то сколотами, то сарматами,
то склавінами, то антами, аж поки світ сприйняв загальне означення союзу
племен – слов"яни. Та було одне із самобутніх слов"янських племен
-"бої", яку пронесли своє ім"я майже без змін до сьогоднішніх днів і
тепер звуться бойками...!?
Відмінності між сучасники гельськими
мовами і нашою пояснюються частковою подальшою асиміляцію західних
галів-кельтів тими племанами, з якими вони зустрічались в процесі свого
просування місць теперішнього проживання.
Ще інформація для
роздумів: дані філологів, які вичленовують у бойківській говірці
"екзотичні та малозрозумілі" слова, що кореспондуються із словниками
фіно-угорських народів, нещодавно стали підтверджувати і генетики.
Генетики зі США, вказують на далеку, але очевидну спорідненість
бойківського населення із... приуральськими удмуртами. І це лише частина
проблематики контактів бойків та всього Карпатського регіону із
фінськими народами. Вочевидь, вони набагато давніші за контакти з самими
мадярськими племенами, які прийшли на ці терени лише у ІХ столітті по
Р.Х. Отже, терени проживання давніх бойків-кельтів були набагато ширшими
на схід, аніж вважалось досі – вони межували із предками теперішніх
російських фіно-угорських народів.
Скупі на фіно-угорські знання
українські історики розбагатіли на ще одну версію походження назви
народу комі, окремі з них твердять, що його прабатьками були кіммерійці,
а ті у свою чергу – єгиптян. Український історик Віктор Янович виступив
у газеті "День" (N181 від 5.10.2002) з доволі контраверсійним
матеріялом "Скіфи і кіммерійці у лабіринтах Кліо". "Єгиптяни називали
словом "кемет" родючу суміш водоростей та землі, яку приносив на їхні
поля Ніл, а свою країну називали "Кеме". (Чим вам не Комі?) Тому,
можливо, назва кіммерійці (кемерійці) означала – єгиптяни.
Далі –
більше: " Згодом кіммерійців ставало дедалі більше, а народу – все
важче утримувати цю еліту. Порівняно з нею влада скіфів, які самі
займалися потрібною для їхніх підданих роботою (торгівлею), була благом.
Для зменшення гніту над підданими кіммерійці почали вдаватися до
грабіжницьких набігів на сусідні народи, що зафіксовано в історичних
анналах. Але це не усунуло їхнього антагонізму з підданими. І тому, коли
скіфи, які пішли на схід, стали сильніше та вирішили повернутися на
батьківщину, можливо на заклик її населення, то останнє не стало
підтримувати кіммерійців і ті, не чекаючи скіфів, панічно втекли. Значна
їх частина втекла у Західну Європу. Саме до цього часу відноситься
поява в Європі кельтів. Від єгипетських воїнів кельти успадкували
агресивність, від "трипільців" – демократичність, високий статус жінки,
характерний орнамент, яким вони прикрашали свої щити, одяг та тіла.
Древні автори (Посідоній з Апамеї, Стабон, Діодор, Плутарх) ототожнювали
з кіммерійцями кімврів Частина кіммерійців, ймовірно, осіла в Криму, де
залишилося багато пов'язаних з ними топонімів. Можливо, якась їх
частина втекла на північ, де позначила свою присутність такими
топонімами як м. Кемі, ріка Кемійоки, озеро Кеміярві в Фінляндії, м.
Кемері в Латвії, річка і місто Кемь в Карелії, ріка Кема у Вологодській
обл., м. Кімри на Волзі, ріка Кама – притока Волги, назвами народів комі
та череміси (нині марійці) "...
Це були фрагменти історії
далекої, що ж було в ближчі до нас часи? Бойки зберегли багато
старовинних звичаїв і обрядів. Основні галузі традиційного господарства
бойків – гірське скотарство та землеробство, лісові промисли та
солеваріння, ремесла та художні промисли. В сучасних умовах бойки
займаються переважно землеробством і тваринництвом, працюють на лісо- і
нафторозробках, розвинені художні промисли, існує курортна галузь.
Знаменитими бойками вважають Юрія
Дрогобича -середньовічного ректора Болонського університету, Петра
Конашевича-Сагійдачного- козацького гетьмана, Івана Франка -письменника і
вченого, Августина Волошина президента Карпатської України, Степана
Бандеру – провідника ОУН, Петра Яцика- найбагатшого українця-мецената
світу. Мати Тараса Шевченка – Катерина – мала бойківське коріння.
Про
бойків писали: польські етнографи Іван Червінський, Віксентій Поль,
оскар Кольберг, чех Павел Шафарик, українці Іван Вагилевич, Яків
Головацький. Відомий етнограф Хведір Вовк доводив подібність
антропологічних рис бойків з українцями Полтавщини, а також сербами й
хорватами.
Були й спроби самоутвердження бойківської
спільноти у формі державних утворень. БОЙКІВСЬКА РЕСПУБЛІКА була
утворена у серпні 1920р. під час збройного повстання на Прикарпатті.
Повстання готувала Комуністична партія Східної Галичини серед вояків
Української Галицької армії, інтернованих у Чехословаччині (в Німецьким
Яблоннім, Кошицях і на Закарпатті). Його початок КПСГ координувала з
керівництвом Червоної армії та Галицьким революційним комітетом
(Галревкомом). Збройний виступ у Сколівському пов. (нині тер. Львів.
обл.) розпочав загін вояків УГА на чолі з Ф.Бекешем, що прибув із
Закарпаття. До нього приєдналися лісоруби та селяни. 21 серп. верховинці
роззброїли польську прикордонну заставу в с. Опорець. На майдані
Ф.Бекеш зачитав листівку "За що б'ються більшовики" та проголосив
Бойківську радянську республіку. 22 серпня повстанці вигнали польських
прикордонників із с. Лавочне та обрали ревком. 23 серпня залізницею
загін дістався до сіл Тухля і Гребені. Під с. Славське повстанці
розгромили польське військове з'єднання, намагалися оволодіти м. Стрий
та приєднатися до 8-ї кавалерійс. д-зії В.Примакова. У зв'язку з
відступом Червоної армії повстанці повернулися до Бескидського
прикордонного тунелю, перейшли на Закарпаття, де й були інтерновані
чехословацькими властями.
Важливим для самоідентифікації й
популяризації своєрідності бойків було створення суспільно-культурного
товариства "Бойківщина" а згодом і музею "Бойківщина". Починаючи від
1931р., з ініціативи і за кошти інтелігенції, виходить часопис "літопис
Бойківщини". Незабаром священик Юрій Кміт укладає Словник бойківської
говірки.
В енциклопедії Брокгауза і Ефрона (1890-1907)
чисельність бойкі в оцінювалась в 100 тис. чоловік. За підрахунками
української діаспори, перед Другою світовою війною в межах тогочасної
Польщі жило до мільйона бойків.
За часів СРСР товариство
"Бойківщина" не діяло, в 1954 р. було ліквідовано й музей. Майже третина
бойківських земель після депортації українців Польщі вході акції
"Вісла" були позбавлені автохтонного населення. Чимало бойківських сіл
Галичини в 1945-1951 рр. масово вивозились на південь України. У
незалежній Україні проводяться Всесвітні Бойківські фестони, у 2010р. в
м. Турка відбувся Світовий конгрес боків, діють ряд бойківських музеїв.
Та все ж таки в інформаційному полі України найдавніший і найчисленніший карпатський субетнос є, на сьогодні, найменш присутнім.
До того ж бойки ніколи не усвідомлювали себе поза українством.
Наприклад, під час всеукраїнського перепису було зафіксовано 21400 осіб,
які ідентифікували свою національну приналежність як "гуцули", 10183
людини назвались "русинами", а "бойків" було записано тільки 131.
Як
буде розвиватись ситуація надалі прогнозувати складно. Переформування:
відокремлення і злиття народностей може відбуватись під впливом
багатьох, часто, взаємовиключаючих факторів. Котрий із них виявиться
потужнішим на тому, чи іншому історичному етапі – побачимо ми, а більш
ймовірно -наступні покоління. Та з великою долею вірогідності можна
припустити, що в умовах глобалізації, коли стираються відмінності від
великими сучасними націями, з такими ж темпами може кристалізуватись
самобутність менших спільнот. Однією з таких унікальних своєю історією,
культурою територіально-етнічною суспільною формацією є бойківський
субетнос, що і був, і завжди буде "серцевиною" УКРАЇНСТВА.
Тарас Федорів, Угринівський музей імені родини Марчаків
