Цей текст нині покійний Юрко Покальчук переслав  років п’ять тому, бо у нас була ідея зробити разом передачу про незнаного Булгакова на Радіо "Свобода". Але мою програму закрили, й ідея залишилася нереалізованою. Сам цей текст – це основа виступу Покальчука на якихось із Булгаковських читань. Виступ був зустрінутий неоднозначно (зважаючи на специфічну публіку, яка збирається на цих читаннях), але "червона гвардія" опинилася у меншості – і фактом стало віншування Покальчука однієї з трьох традиційних шапочок Майстра...
Читаючи цей текст, що чомусь нецікавий різноманітним виданням (я його пропонував не в одне), треба зважати: перед нами фактично чернетка. Начерк статті, який так і не став статтею у силу різних обставин. Але ракурс бачення творчості Булгакова Покальчуком заслуговує на увагу і повагу.


Юрко Покальчук

БУЛГАКОВ-КИЇВ

Як багатоярусні стільники, диміло і шуміло і жило Місто. Прекрасне і в морозі і в тумані на горах, над Дніпром. Цілими днями гвинтами йшов з численних труб дим до неба. Вулиці палали серпанком, і скрипів збитий велетенський сніг. Сади стояли безмовні і спокійні, загострені білим, незайманим снігом. І було садів у Місті так багато, як жодному місті світу. Вони розкидалися всюди величезними плямами, з алеями, каштанами, ярами, кленами і липами. Сади красувалися на прекрасних горах, навислих над Дніпром, і, уступами підіймаючись, розширяючись, часом пістрявивши мільйонами сонячних плям, часом в ніжних сутінках царював вічний Царський сад. Старі згнилі чорні балки парапету не перегороджували дороги прямо до урвищ на страшенній висоті. Прямовисні стіни, заметені завірюхою, падали на нижні далекі тераси, а ті розходилися все далі і ширше, переходили в берегові гаї, над шосе, в'юнким по берегу великої річки, і темна, скута стрічка вела туди, в серпанок, куди навіть з міських висот не сягає людське око , де сиві пороги, Запорізька Січ, і Херсонес, і дальнє море.

З першого свого читання "Білої гвардії" я захоплювався блискучою булгаківською образністю, тонкою стилістикою, глибокою закоханістю в Київ і водночас мені просто боліло раптове стилістично цілком чуже тонкоплетеній тканині роману фанфаронне, буфонадне і фейлетонне антипетлюрівство, яке аж ніяк не вписувалось в тканину роману, і так саме карикатурно абсурдний епізод про антисемітизм петлюрівців, який звучав особливо сумно, якщо враховувати, що в уряді Петлюрі були міністри євреї й один із них, Арнольд Марголін, був міністром закордонних справ і вижив лише тому, що втрапив послом УНР у Британію, тієї годину як УНР знищила російська армія Троцького.
Петлюру убив агент ЧеКа Шварцбард (заразом це вже доведено докуиментовано), і з цього більшовицькою агентурою було створено міф про помсту евреїв Петлюрі за погроми.
Міф треба було виправдовувати.
Булгаков з дружиною зібрались за кордон. Усе було готове. Вони прийшли за вже готовими паспортами, не приховуючи своєї радості .Їм сказали прийти завтра, а потім відмовили взагалі.

Булгаков став заручником Сталіна.

- Стій! - Шервінській встав. - Стривай. Я повинен сказати в захист гетьмана. Правда, помилки були допущені, але план у гетьмана був правильний. О, він дипломат. Край український...

Так виглядає цитоване з видання "Білої гвардії” в Росії аж до 2002 року.
А ось у видання 2002 року - продовження цієї фрази

…Край український, тут є елементи, які хочуть балакати цією мовою своєю, то й нехай!
- Але ж у Місті таких десь п'ять відсотків, а решта дев'яносто п'ять - російських!
-Вірно. Але вони зіграли б роль е...е вічного бродила, як говорить князь. Ось і треба було їх втихомирити.

Дали я пішов по тексту і виявилось, що булгаківский текст "Білої гвардії був купюрований, цензурований, і з нього було вже по смерті автора у всіх виданнях викинуто багато найпозитивніших відгуків про Україну, українську мову й українську незалежницьку ідею.
Хоч чимало й лишилось. Із пісні всіх слів не викинеш.

Сотні тисяч гвинтівок, закопаних в землю, захованих в клунях і коморах і не зданих, не дивлячись на швидкі на руку військово-польові німецькі суди, прочуханки шомполами і стрільбу шрапнеллю, мільйони патронів в тій же землі і тридюймові знаряддя в кожному п'ятому селі і кулемети в кожній другій, у всякому містечку склади снарядів, цейхгаузи з шинелями і папахами. І в цих же містечках народні вчителі, фельдшери, однодворці, українські семінаристи, волею доль що стали прапорщиками, здоровенні сини бджолярів, штабс-капітани з українськими прізвищами... всі говорять на українській мові, всі люблять Україну чарівну, уявну, без панів, без офіцерів-москалів, - і тисячі колишніх полонених українців, що повернулися з Галичини.

От так от писав Міхаїл Булгаков про українські справи! Дуже навіть добре і порядно!

Це в додаточок до десятків тисяч мужиків?.. О-го-го! Ось це було. А в'язень... гітара... Чутки грізні, жахливі... Наступають на нас... Дзинь... трень... ех, ех, Ніколка. Турок, земгусар, Симон. Та не було його. Не було. Так, нісенітниця, легенда, міраж.

І – викинуте продовження цих речень - грізне й історично точне!

Просто слово, в якому злилися і затуплена лють, і жадання мужицької помсти, і сподівання тих вірних синів своєї соняшникової, гарячої України, які ненавиділи Москву, яка б вона ні була – чи більшовицька, чи царська чи ще якась.

Треба було вибирати. Або йти вслід за Мандельштамом і Замятіним у сталінські табори і згинути там, або бути розстріляним в тридцять третьому чи тридцять сьомому.
Або ж треба було нагнутись і служити більшовикам.

Горький нагинався і доволі низько, але його однаково отруїли.
Цветаєва з розпуки повісилась у вигнанні, Ахматова і Пастернак займались перекладами і сиділи тихо до пори до часу.

А величезна Спілка письменників на чолі з Алєксєєм Толстим радісно і уклінно писала панегірики більшовицькій владі і товаріщу Сталіну.
В Україні була ще гірше. Коли в Москві стрижуть нігті, в Києві рубають пальці – така тоді народилася приказка...
Куліш і Курбас, Йогансен і Cеменко, Хвильовий і Підмогильний – загинули.
А ті, хто не хотів умирати написали, зігнувшись:

Один -
Із-за гір та з-за високих
сизокрил орел летить.
Не зламати крил широких
Того лету не спинить

Другий –
Людина стоїть в зореноснім Кремлі,
людина у сірій військовій шинелі.
цей погляд знайомий у кожній оселі,
у кожній хатині на нашій землі.

А третій просто і тупо написав -
Партія веде.

Це були винятково талановиті, одні з кращих українських поетів, може й щастя, що вони не загинули, а допомогли потім встати на ноги шістдесятникам, а ті іншим.

Але мій тато сидів в одній тюрмі на Лук’янівці з тим, хто написав – із-за гір та з-за високих.
Того випустили, а мій тато, аспірант Миколи Зерова, відсидів там три роки, також пощастило, що випустили за недоведеністю провини, бо рано посадили, але життя було змарноване.

Так от, Булгаков.

Якби не дописав до ”Білої гвардії” оті антипетлюрівські карикатурні пасажі, скінчив би як Мандельштам.
Але ж Мандельштам написав геніально і просто гуманно
„Мне на плечи бросается век-волкодав, но не волк я по крови своїй..” і потім - з заслання до Воронежа –
Воронеж - вор. Воронеж. Ворон. Нож.
А потім був уже совєтський концтабір.
І він загинув.

У Булгакова попри все позитивні слова про Петлюру раз по раз просочувались в оригінальному тексті "Білої гвардії”, по-сталінськи поправленої в антиукраїнському дусі

- Зрозумій (шепіт), німці залишають гетьмана напризволяще, і дуже, дуже може бути, що Петлюра ввійде... а це, чи знаєш...

А далі – викинуте совєтською цензурою продовження:

По суті у Петлюри є здорові корені, на його стороні мужицька маса а це знаєш бо..

Такі купюри скрізь по тексту.

Сумній зацькований самотній Булгаков, хворий видатний письменник, усе ж таки хотів вижити. І здавався. І у всіх його творах домінує зажура й печаль, й образа на життя, попри гумор і сарказм. І завжди тонке бездоганне відчуття слова.

Чи знаєте, професоре, - заговорила дівчина, важко зітхнувши, - якщо би ви не були європейським світилом, і за вас не вступалися б найобурливішим чином (блондин смикнув її за край куртки, але вона відмахнулася) деякі персони, щодо яких, я упевнена, ми ще все з’ясуємо, вас слід було би заарештувати.
- А за що? - з цікавістю запитав Филип Филипович.
- Ви ненависник пролетаріату! - гордо сказала жінка.
- Так, я не люблю пролетаріат, - сумно погодився Филип Филипович і натиснув кнопку.

І такого у „Собачому серці„ чимало..

Але за тим слідувала вже відверто пробільшовицька, сумна майже карикатура на "Білу гвардію”, п’єса "Дні Турбіних”, театрально, як це не сумно відзначати, дуже майстерно виконана. Але там дуже небагато знаків тієї виразної любові до України, до Києва, які є в повісті, там є лиш "біла гвардія” –яка у п’єсі тепер зі всіх сил хоче стати „червоною”.
Бувало й таке. Деякі так звані „воєнспеци” з колишніх білих офіцерів в Червоній армії протримались певний час. Але потім їх усіх прибрали.
Але "Дні Турбіних "Сталіну сподобалась і він ходив дивитись цю п’єсу багато разів.

Правдиве ставлення до Росії у Булгакова проривається в „Білій гвардії” у таких словах:


- Голим профілем на їжака не сядеш?.. Свята Русь - країна дерев'яна, убога і... небезпечна, а російській людині честь - тільки зайвий тягар.

Булгакова не зачепили і він десять років писав свій великий роман "Майстер і Маргарита” і вже не міг бути іншим – геть як герой Орвелівського "1984-го", що в останній хвилині життя після всіх катувань вдивляється в портрет Великого Брата – і відчуває, що любить його. І це пер6емога тих, хто катував героя роману, намагаючись упокорити його, а от тепер і його можна вбити.
Прокуратор Іудеї власноручно вбиває Юду.
Бо справедливий.
Як Сталін, який знищив Єжова та інших, хто вбивав за його ж вказівками перед тим.
Але все ж пробивається у «Білій гвардії», попри всю білогвардійську тугу і ностальгію за царською Росією, раптом живий і поетично піднесений опис українського війська.

Не журись, хлопці, - схвально сказав Козир. І завився гвинтом соловей по засніжених українських полях.
Пройшли Білий Гай, розсмикнулася завіса туману, і по всіх дорогах зачорніло, заворушилося, захрумтіло. Біля Гаю на схрещенні доріг пропустили вперед себе тисячі з півтора людей в рядах піхоти. Були ці люди одягнені в передніх шеренгах в сині однакові жупани добротного німецького сукна, були тонші на обличчя, рухливіші, вміло несли гвинтівки - галичани.
А в задніх рядах йшли вояки, одягнені в довгі до п'ят жупани, схожі на лікарняні халати, підперезані жовтими сиром'ятними ременями. І на головах у всіх колисалися німецькі розхристані шоломи поверх папах. Ковані черевики вминали сніг.
Від сили почали чорніти білі шляхи до Міста.
- Слава! - кричала мимохідня піхота жовто-блакитному прапору.
- Слава! - гукав Гай перелісками.

Важко повірити, що ці рядки могли бути написані людиною цілком ворожою українській ідеї.
Бо ж видатний, таки великий письменник був Міхаїл Булгаков – от якби йому вдалось свого часу виїхати, якою насправді була би написана в Парижі, наприклад, "Біла гвардія”? Та й "Майстер» був би не тільки іншим, але й ще вищим твором.
А попри все те Булгаков божевільно любив Київ.
Бо саме Київ для Булгакова – це і є справжній Єршалим! Вічне місто – це Київ. І на Лисій горі шабаш, куди прилітає Маргарита – це київська Лиса гора, а не якась інша. Іншої немає.
Москва це лиш номінальна назва. Просто вулиці! А любов Булгакова – це вічне місто. Київ.

Глибоко поночі вугільна тьма залягла на терасах кращого місця в світі - Володимирської гори. Цегляні доріжки і алеї були приховані під нескінченним пухким пластом незайманого снігу. Одне всього освітлене місце: стоїть на страшному важкому постаменті вже сто років чавунний чорний Владимир і тримає в руці, сторч, хрест трьохсажній. Кожний вечір, лише обкутають сутінки обвали, скати і тераси, запалюється хрест і горить всю ніч. Але тут освітлює трохи, падає, зачепивши зелено-чорний бік постаменту, бліде електричне світло, вириває з тьми балюстраду і шматок ґрат, що оздоблюють середню терасу Дерева в тьмі, дивні, як люстри в серпанку, стоять в шапках сніги, і замети довкруги по саме горло. Зовсім інша справа в Місті.

Але було й інше.

- Господи, пробач мене і помилуй за те, що я написав ці мерзотні слова.! О господи, забудь про ту мерзотність, яку я написав в нападі безумства, п'яний, під кокаїном.

Ці слова одного з героїв "Білої гвардії”, у проблемах і душевних муках якого вгадуються певні особисті проблеми автора, Булгаков як би відносить і до самого собі.
До того, який 1923-го, написавши один варіант "Білої гвардії”, але не був випущений за кордон. І оскільки Петлюра і в еміграції був символом незалежницької української ідеї і ідеологічною загрозою для большевизації України, Булгакова змусили переробити твір і додати до нього всю антипетлюрівщину й антиукраїнськість. Автор знав, що до певної міри спотворив свій чудовий твір фельєтоном. І каявся, все життя залюблений в Київ і Україну.

О, тільки той, хто сам був переможений, знає, як виглядає це слово! Воно схоже на вечір в будинку, в якому зіпсувало електричне освітлення. Воно схоже на кімнату, в якій по шпалерах повзе зелена цвіль, повна хворобливому життю. Воно схоже на рахітиків демонів хлопців, на пісне масло, що протухнуло, на матерщинну лайку жіночими голосами в темряві. Словом, воно схоже на смерть.

"Біла гвардія” – це "Вишневий сад”, це закінчення одного і наступ іншого, а на початку двадцятого століття – наступ тупої безграмотної агресивної босоти, як писав Ортега-і-Гассет, або "Прийдешнього хама”, як писав Мережковський, або ж Шарікових і Швондерів, як показав сам Булгаков через два роки після "Білої гвардії" у "Собачому серці”. Це кінець однієї епохи і початок іншої, і тут всім багато біди.
"Втомлені сонцем„ комуністи теж пережили щось схоже, але ще й досі не хочуть визнати кінцеву абсурдність своєї ідеї, хоч це вже бачить цілий світ.

Біла гвардія – Червона Гвардія – белиє і красниє - і зовсім не разниє...
Погано щось із "гвардіями« було завжди - на нашій НЕ СВОЇЙ землі.

Фадєєв також, написав спершу свій роман "Молода гвардія” зразу по війні в одному варіанті, а потім під тиском відповідних органів і товаріща Сталіна переписав інакше. Як було треба лінії партії. І важко впивався через власну брехню ціле життя.

Остання ніч розцвіла. В другій половині її вся важка синява завіса бога, світ, що вдягається, покрилася зірками. Схоже було, що на незмірній висоті за цією синьою запоною у царських брам служили всеношну.
У вівтарі запалювали вогники, і вони проступали на завісі цілими хрестами, кущами і квадратами. Над Дніпром з грішної і скривавленої і сніжної землі підіймався в чорну, похмуру височінь опівнічний хрест Владимира. Здалека здавалося, що поперечна щаблина зникла - злилася з вертикаллю, і від цього хрест перетворився на загрожуючий гострий меч.
Але він не страшний. Все пройде. Страждання, муки, кров, голод і мор. Меч зникне, а ось зірки залишаться, коли і тіні наших тіл і справ не залишиться на землі. Немає жодної людини, яка б цього не знав. Та чому ж ми не хочемо обернути свій погляд на них? Чому?


Про автора тексту:

Юрко ПОКАЛЬЧУК

1941 - 2008
Письменник, перекладач, кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників з 1976 року. З 1994 по 1998 — голова іноземного відділення НСПУ. У 1997-2000 - президент Асоціації українських письменників. Останнім часом займав посаду голови громадської ради при Нацраді з питань телебачення і радіомовлення та працював був редактором зовнішніх програм каналу «1+1».
Багато років опікувався хлопцями з Прилуцької колонії для неповнолітніх.
Перекладач творів Е.Гемінгвея, Х.Л.Борхеса, Х.Кортасара, Ж.Амаду, Маріо Варгаса Льоси, Р.Кіплінга, А.Рембо. Вільно володів польською, англійською, іспанською та французькою мовами. Читав лекції в Англії, США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Португалії, Іспанії, Польщі, Росії.
Народився у Кременці (нині Тернопільська область). Дитинство і юність провів у Луцьку, де закінчив педагогічний інститут.
1965 року закінчив Ленінградський держуніверситет, факультет східних мов.

Наукові праці:
Самотнє покоління (Молодь і теорія відчуження у сучасному романі США). – Київ, 1972.
На шляху до нової свідомості (Тема праці в романі Аргентини й Уругваю) – Київ, 1975.
Сучасна латиноамериканська проза. – Київ, 1976.
Українці у Великій Британії. – Львів, 1999.

Виступи з лекціями в університетах таких країн:
Англія, США, Канада, Аргентина, Бразилія, Португалія, Іспанія, Польща, Росія та ін.

Понад 600 статей у пресі (у тому числі й зарубіжній).

Знання мов:
Українська, російська, польська, англійська, іспанська, французька, португальська, італійська, гінді, індонезійська, чеська, німецька, урду.

Переклади з різних мов. Українською мовою вийшли друком переклади таких авторів: Е.Хемінгуей, Дж.Д.Селінджер, Х.Л.Борхес, Х.Кортасар., Ж.Амаду, М.Варгас Льоса, Р.Кіплінг, А.Рембо, Р.Радіге, Ж.Жене та ін.

Книжки художніх творів:
Хто ти? (оповідання) 1976
І зараз, і завжди (роман) 1980, 1981
Кава з Матагальпи (повісті й оповідання) 1985
Кольорові мелодії (повісті) 1984
Великий і малий (оповідання) 1986
Шабля і стріла (роман) 1990
Химера (поезії) 1992
Те, що на споді (повісті й оповідання) 1998
Двері в… (ліричні есе) 1999
Озерний вітер (роман і повісті) 2000
Інший бік місяця (поезії в прозі) 2000
Інше небо, (поезії) 2001
Одіссей, батько Ікара (повісті й оповідання) 2001
Вони кажуть (поезії) 2002
Час прекрасний (повісті й оповідання) 2002
«Таксі блюз» (2003)
«Окружна дорога» (2004)
«Заборонені ігри» (2005)
«Паморочливий запах джунглів» (2005)
«Хулігани» (2006)
«Кама Сутра» (зібрання творів) (2007)
«Не наступайте на любов» (збірка віршів) (2007)

Твори перекладені: англійською, іспанською, німецькою, польською, угорською та іншими мовами.

Робота в кіно та на телебаченні:
1984 – 1990 молодіжна студія ТБ «ГАРТ»
1986 – автор сценарію і співпостановник телевізійного фільму «Рота імені Шевченка» (режисер Сергій Полховський).
1987 – автор сценарію і співпостановник телефільму про неповнолітніх злочинців «Тому, що люблю».
1998 – науковий консультант і адміністратор групи при зйомках в Україні французького телефільму «Самуель Йозеф Агнон» (Подяка у титрах). Фільм отримав першу премію на фестивалі телефільмів у Палермо 1999 року.