Якось в одній з телепередач після
певного обгрунтування прозвучало щось на зразок: «після відвідин музею
українського націоналізму пропадає будь-яке бажання бути українським
націоналістом». Ця думка мені близька. Адже, прочитавши у газеті однієї
ніби дуже націоналістичної партії, що впевнено набирає прихильників,
статтю про подвиги упівського героя-лікаря, ілюстровану фотографією
трупів цього лікаря та його дружини, над якими стоять браві хлопці з
НКВД, зрозумів: гебе не зникло.
То хто ж висловив таку цікаву думку?
Виявилось – це одіозний Олесь Бузина. Тому коли в інтернеті натрапив на
його книжку «Тайная история Украины-Руси», з цікавістю прочитав. У
книжці багато маловідомої реальної історії, яка у спільний
російсько-український підручник з історії із зрозумілих причин не
увійде. Одне погано: вкраплюючи у текст негативну інформацію про
українців та їх предків слід, було б автору паралельно збагатити свій
твір прикладами з історії інших народів. Та й історичні події варто було
б подавати більш компетентно, а мовну тему можна було б і уникнути.
Так поруч із віршем Пантелеймона Куліша про українців можна було б
процитувати думку, приміром, про рускіх Пушкіна, Достоєвського,
Салтикова, Горького, Чаадаєва … Чим поганий, наприклад, вислів Буніна:
«Народ русскій – глубоко сквєрний, грубий і главноє лжівий дікарь»?
Описуючи розкомплексованість печенігів та половців, які справляли
фізіологічні потреби поруч з присутніми, автор книги міг би згадати
звички цивілізованої Європи. Там ще у 17-му столітті французькі королі
справляли нужду у присутності співрозмовників. А їхні підлеглі –
мушкетери та міледі – дружно разом з гостями Лувра справляли ті ж самі
потреби з підвіконь, які для зручності спеціально робили широкими.
Пишучи про нечистоплотність половецьких «красних дєвок» та цитуючи
арабського посла у Булгарі, який описує гігієнічні звички
купців-работоргівців з Русі, пан Бузина міг би навести цитату з указу
Пьотра: «жонам і дєвкам баярскім в баню хадіть даби смраду ат ніх в
Асамблєє нєбило». Це не 8-12 сторіччя і не кочівники. Це уже 18 століття
і еліта молодої амбітної нації. А відсутність гігієнічних звичок
однакова.
Намагаючись вигнати пращурів українців з території нинішньої
України, пан Бузина відводить їм лише Полісся: «І тільки на півночі
зрозумілі слова – Прип’ять, Стохід, Горинь … Виходить, на півдні й
заході України колись до нас жили неслов’янські народи?». Що він вбачає у
зазначених назвах зрозумілого у книзі не пояснюється. Пояснення дають
учені-філологи. Так Горинь – це звичайнісіньке іллірійське «джерело», яке має ще десяток похідних в Україні й аналоги в Македонії та Апулії.
Противники такого походження назви цієї української річки можуть
небезпідставно виводити цю назву від імені аббасидського халіфа Гарун
аль-Рашида. Тай згадка про те, що в деревлянах розчинилося кельтське
плем’я неврів, які поселилися на Поліссі ще до н.е. і їздили воювати з
античним світом на вкритих бронею конях, була б тут також доречною.
Сполучити мову з топонімією міг упродовж віків тільки один народ.
І хоча назва його змінювалася не раз, - це все ті самі наддніпрянці й
наддністерці, предками яких були місцеві групи слов’янських
індоєвропейців - весь час тутешніх людей.
У досить розлогому розділі про скіфів та сарматів пан Бузина міг би
знайти місце доведеному вченими факту: українське фарингальне «г»
(гекання) – це спадщина цих "іранців".
Згадуючи присутність в Україні готів, міг би порадувати українців:
суфікс масового вжитку –енко у найпоширенішому типі українських прізвищ –
це прадавня "германська" мовна спадщина мільйонів українців. Те саме
стосується суфіксів –инк-/-інк-/ен(ь)к- у назвах річок і в 700 назвах
населених пунктів України.
Тож на території всієї України упродовж тисячоліть проживали різні
етноси: балканці, іранці, кельти, германці, алтайці … Вони сюди
приходили як окупанти, але ставали сусідами, а згодом родичами. І
зробила їх українцями українська мова. Як і лексичні системи всякої
іншої мови, сучасний український словник сягає яких завгодно часових
глибин: це наукове положення є бездоганно коректним. Справді, словник української мови досі несе в собі все набуте за цілу мовну історію українців включно з їхніми мовними предками.
Недомовок, що подають наших предків у недолугому вигляді або
спотворюють нашу історію, у цій книжці багато. Я зупинюсь ще на одній
темі: походження назви Україна. Пан Бузина відносить появу назви Україна
до часів Богдана Хмельницького. При цьому свідомо замовчує чисельні загальновідомі літописні згадки 12-13 століть починаючи з 1187 року.
Пов’язуючи назву Русь з германськими скандинавами, автор книги міг би згадати, що ще у 8 столітті Папа надіслав на Наддніпрянщину лист з назвою «До кліриків Русі».
Як відомо, у цей час скандинавські веслярі-русь лише починали
майструвати свої весла. Тож, можливо, це слід згаданих гото-аланським
істориком Йорданом германців-росоманів. Особисто мені, як українцю,
байдуже де і коли взялась та, що означає самоназва моєї нації. Для мене є
важливим, що ми, українці, зробили те, чого досі не спромоглися
зробити французи, болгари, рускіє та ще деякі нації: позбавились назви
чергових окупантів.
Ну а до чого тут «Українська правда»? Власне те про що буде йти
нижче, стосується багатьох ЗМІ України, але, на мій погляд, до
«Української правди» вимоги особливі.
Я не мав доступу в Інтернет у період роботи в «Українській правді»
Георгія Гонгадзе. Тож тогочасний рівень публікацій мені невідомий.
Активним користувачем Інтернету я став після того, як у квітні 2010 року
створив свій сайт (www.slovoidilo.com), присвячений здебільшого мовній
тематиці. У силу певних обставин мені доводиться, з метою наповнення
сайту, постійно вишукувати інформацію відповідного напрямку.
Одним із перших сайтів, де я почав пошуки, була «Українська правда».
Цікавих статей безліч. Є і статті потрібної мені тематики. Та
систематично зустрічалися статті з гарними назвами, які викликали у мене
настороженість. Почну з актуальної зараз мовної теми.
Міжнародні організації оперують поняттям нації як групи людей,
об’єднаних історією, звичаями, дотриманням певних законів і мовою. В
українців украли історію, заборонили звичаї, закони змінили на "панятія"
– а нація існує, бо основним націєутворюючим чинником є мова.
Саме тому сучасні окупанти та їхні холуї докладають так багато зусиль
для знищення української мови, а відтак і української нації.
Саме тому в Рамковій конвенції "Про захист національних меншин” найчіткіше і широко виписані саме мовні права.
У цій Рамковій конвенції, як і у Конвенції "Про захист прав і основних
свобод людини 1950 року”, містяться надзвичайно важливі для протидії
намірам російських шовіністів норми міжнародного права. Приміром, стаття
10 передбачає, що нацменам можуть бути забезпечені умови спілкуватись
між собою своєю мовою якщо ті про це попрохають. Хтось прохав? Чи
спілкується лише між собою? А стаття 14 надає право нацменам вивчати
свою мову лише у випадку якщо це не перешкоджатиме вивченню офіційної
мови. Правда цікавий захист національних меншин?
Тому й накладено табу на ці давно ратифіковані Україною документи.
Натомість надзвичайно активно мусолиться європейська хартія якої нема у
Європі. Зрозуміло ким і для чого. Не зрозуміло чому до цього процесу
долучилась «Українська правда» та Максим Стріха. У загалом досить
пізнавальній статті («Вбити мову» 13.09.2010) є ще, щонайменше, два
вкраплення (про ринкові реалії та російськомовних українців) які без
урахування зазначеного у наступному абзаці навішують читачу потрібну
окупантам локшину.
На початку цього тисячоліття Інститутом психології АПН спільно з
Інститутом соціальної та політичної психології АПН було проведено
соціологічне дослідження, яке виявило, що 15 % мешканців України проти незалежності держави, зневажають українців та гидують українською мовою.
Результати цього дослідження маловідомі й є цікавими лише тим
українцям, які намагались упродовж усього періоду так званої
нєзалєжності зрозуміти що відбувається. Без застосування результатів
цього дослідження будь-яка публікація на політичну, соціальну,
економічну, культурну чи мовну тему є некомпетентною або такою, що
свідомо містить елемент антиукраїнськості.
Михайло Нічога у статті «Діагноз: криза ідентичності» ставить діагноз хворобливого становища нашої держави. Процес банального зросійщення (перетворення українця в холуя, а холуя в руского) названо кризою ідентичності.
Нехай так. Але про яку кризу ідентичності українців можна серйозно
говорити без урахування наявності в Україні потужної колони окупантів та
їх холуїв? Українців підміняють їх ворогами і нав’язують думку, що
це вони, українці, не можуть визначитися з Європейським вибором, НАТО,
мовою, УПА і т.д.
Слушне нагадування про те, що незалежність здобувається у
національно-визвольних війнах після згадки про нещодавні події у
Киргизії є звичайним залякуванням: мовляв, погана окупація краще хорошої
національно-визвольної війни. Спасибі автору, що хоч не назвав майбутню
війну громадянською. От щоб ще згадав 5 мільйонів знищених за роки
нєзалєжності …
На довколомовну тематику може писати і «несвідомий громадянин, що не
надає мові сакрального значення» (Михайло Дубинянський «Битва за
мову»). От тільки звинувачення помаранчевих лідерів у неіснуючих кроках
по адміністративному впровадженню української мови нагадує заяложені
тези свідомих українофобів про якусь українізацію. Я маю конкретну письмову відповідь на лист президенту Ющенку, що він ніякого відношення до захисту мовних прав українців не має.
А у відповідь на звернення до прем’єр-міністра Тимошенко надійшла
типова українофобська відписка, що російській мові гарантується вільний
розвиток.
І констатація наявності серед прихильників язика відвертих шовіністів – то лише добре засвоєні методи навішування локшини.
Хоча автор можливо і правий: відстоювати своє право на інформацію
про товар українською мовою або відстоювати право чути від посадовця
українську мову потрібно не з нормативним документом у руці.
Наявність на УП текстів такого штибу та статей відвертих
українофобів свідчить, що УП виконує роль Бузини в середовищі
інтернет-видань.
Інакше для чого «Українській правді» розміщувати матеріали у яких є антиукраїнська бузина?
© Володимир Богайчук
http://sd.org.ua/news.php?id=19078
|
