Однак хозарські мусульмани почали вимагати від кагана, щоб той дозволив помститися русичам за їхні розбійні дії. Мусульмани ж в Хозарії були впливовою силою. Ними, зокрема, була укомплектована гвардія. Тому каган змушений був рахуватися з їхніми вимогами. Він погодився, щоб хозарські мусульмани помстилися русичам, однак повідомив останніх про напад, який готувався. Три дні йшла запекла битва, в якій русичі за­знали нищівної поразки. Лише п'ять тисяч із них прорвалися й пішли вгору по Волзі, але й вони були перебиті буртасами й волзькими булгарами.

Важко сказати, наскільки описане відповідало дійсності. Та варто враховувати, що Ал-Масуді був сучасником тих подій. Ймовірно, русичі, котрі діяли на Каспії, зазнали серйозної поразки. Це і знайшло відображення в зазначеного автора. Не виключено, тоді частина «острівних» русів прийняла іслам.

Знищення їхнього військово-політичного утворення стало причиною того, що напади наших предків на прикаспійські території вже не мали таких масштабів, як раніше. Один із таких нападів відбувся орієнтовно в 944/945 р. Тоді русичі, заручившись підтримкою кавказьких народів, аланів та лезгинів, здійснили похід на Кавказ і Закавказзя. Своєї бази в північному Прикаспії вони вже не мали.

Прийняття ісламу «острівними русами», якщо таке було, виявилося тупиковим варіантом. Будучи затиснутий Хозарією, «острів русів» так і не зміг стати великою державою. Водночас іслам відгородив «острівних» русів від основної частини їхніх одноплемінників, які ще зберігали язичництво, а в політичному й культурному планах маневрували між християнським та мусульманським світами.

Наступна спроба ісламізації Русі спостерігалася за князя Володимира Святославовича й пов'язана з т.зв. «вибором віри». Інформація про цю подію міститься в давньоруських літописах.

Отож, звернемось до літописної розповіді. Під 985 роком в «Повісті минулих літ» читаємо: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом [Волги] привів на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: «Оглядав я колодників, і всі вони в чоботах. Сим данини нам не платити, підемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: «Тоді нехай не буде миру межи нами, коли камінь стане плавати, а хміль — тонути». І вернувся Володимир до Києва».

Петро Кралюк, проректор Національного університету «Острозька академія».

Звичайно, наведена оповідь має легендарний харак­тер. Можна навіть сумніватися, чи взагалі був похід на Волзьку Булгарію. Адже про нього, наскільки нам відомо, ніде не говориться, окрім «Повісті минулих літ». Але впадає в вічі велика коректність літописця щодо волзьких булгар. Булгари не розглядалися як об'єкт насмішки, подібно до інших підкорених народів. Навпаки, про них говориться з повагою: мовляв, це люди, які не будуть платити данини. Тому з ними укладається «вічний мир».

Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських літописців є зрозумілим. Булгарська держава була значною потугою, контролюючи поволзькі шляхи торгівлі.

Як свідчить «Повість минулих літ», у 965 р. князь Святослав розгромив хозарів. Володимир теж ходив на них, про що писав Яків-мніх у творі «Пам'ять та похвала Володимиру». Можливо, саме Володи­миру належала остання крапка в справі ліквідації Хозарського каганату. Він іменувався каганом, як і верховний правитель Хозарії, про що свідчив Іларіон  у «Слові про Закон і Благодать».

Волзькі булгари, які входили до складу Хозарії, теж внесли свою лепту в розклад цієї держави. Вони прийняли іслам, ставши ніби в опозицію до влади хозарських правителів, котрі дотримувалися іудаїзму. Після розпаду Хозарського каганату завершилось формування незалежної Булгарії на Волзі.

Булгари, без сумніву, були зацікавлені в поширенні своєї релігії серед русичів, бо отримали б могутнього союзника. Недаремно в «Повісті минулих літ» після опису походу Володимира на булгар йде розповідь про те, що булгари запропону­вали йому прийняти мусульманство. Саме вони започаткували процес «вибору віри» Володимиром. І саме до них спершу князь посилає «добрих мужів», щоб розвідати, якою є їхня віра. Такий факт «першості» є промовистим. Він свідчив: іслам був цілком реальною альтернативою візантійському християнству. На користь цього говорять й інші моменти літописної легенди про «вибір віри».

Ось як, наприклад, розповідається про приїзд булгар до Володимира: «Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: «Ти князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка є віра ваша?» І вони сказали: «Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, вибере одну красиву, і складе красу всіх на [неї], і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому світі хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим він є тут, то [таким буде] й там». І багато іншої облуди [вони говорили], що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і многоблудство, і вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м'яса, а про пиття — особливо. Він сказав: "Русі веселість — життя, ми не можем без цього бути».

Звісно, дана оповідь має легендарний харктер. Володи­мир у ній виглядає карикатурно-анекдотично. Загалом у «Повісті минулих літ» проглядається негативне ставлення до цього князя. Він засуджується за вчинки, несумісні з християнською мораллю. Літописець і на цей раз зумів вколоти Володимира. Мовляв, князь готовий прийняти іслам, аби чинити «похіть блудну» (хай навіть після смерті). Але він відмовляється від цієї віри, бо треба робити обрізання, а ще іслам забороняє вживати свинину й спиртне. Ці чинники (зокрема, заборона на спиртне, на чому робився наголос) не були серйозною перепоною ­прийняття мусульманства. Наприклад, спиртне вживалося в тодішньому мусульман­ському світі. Пригадайте хоча б поезії Омара Хайяма, у яких звучить гімн вину.

Із вищенаведеної оповіді Володимир постає як блуд­ник, п'яниця, який до того ж любить поїсти. Це повне заперечення християнського морального ідеа­лу. Але відкинемо карикатурно-анекдотичні моменти, викликані неприязню літописця до Володимира. Важ­ливо інше: літописець визнав, що князь Володимир готовий був стати адептом ісламу. У наступних випадках, коли він приймав німців-католиків та іудеїв, у нього такого бажання не виникало. Принаймні, так випливає з літописних оповідей.

Тому в «Повісті минулих літ» бачимо гостро критичне ставлення до  мусульманської релігії, чого не скажеш про ставлення до інших неправославних конфесій. Уже в розповіді про свою віру, яка ніби звучала з уст булгар, включені моменти, котрі спотворюють вчення мусульман.  Мовляв, мусульмани вірили, що соціальний статус людини на цьому світі буде відповідати його соціальному статусу в потойбічному житті. Таке явно фальсифіковане тверд­ження мало на меті зробити іслам менш привабливим у очах простолюду порівняно з християнством, яке трактувало потойбічне життя людини в іншому (можна сказати — демократичному) плані.

Ще з більшими фальсифікаціями мусульманської віри зустрічаємося в «Промові філософа», котра була виголошена перед Володимиром адептом візантійського християнства: «А потім до Володимира греки  прислали філософа [Кирила], говорячи так: «Чували ми, що приходили болгари, повчаючи тебе прийняти віру свою. Але їхня віра оскверняє небо і землю, бо вони прокляті суть більше од усіх людей, уподобившись Содому і Гоморрі, на яких ото напустив бог каміння розжарене, і потопив їх, і потонули вони. Отак і сих жде день погибелі, коли бог прийде судити на землю і погубить всіх, що чинять беззаконня і скверну діють. Ці ж підмивають зади свої, обливавшись водою, і в рот [її] вживають, і по бороді мажуть [нею], згадуючи Магомета. Так же й жінки їхні чиніть таку саму скверну та інше, ще гірше: чоловічі [викиди] од злягання вони поїдають». Коли почув це Володимир, він плюнув на землю, сказавши: «Нечисте се діло».

Як бачимо, тут йдеться про речі, далекі від дійсності. Цей уривок із «Промови філософа» мав одну мету: будь-яким чином скомпро­метувати іслам. Коли ж «філософ» критикує інші ворожі для нього релігії (західне християнство, іудаїзм), він далекий від подібного компрометації. Зі всього випливає, що для нього мусульманство — ворог номер один.

І ще в одному місці «Повісті минулих літ» бачимо компрометацію мусульманства волзьких булгар. Це стосується розповіді послів, які відвідали різні країни й познайомилися з їхніми вірами. Якщо ці посли не вивчали віру євреїв, а про німців сказали лише, що в їхній вірі не побачили ніякої краси, то засудженню мусульманства відвели чимало місця: «Ходили ми спершу в Болгари і дивилися, як вони по­клоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде [кожен] і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон їхній».

Зрештою, як свідчить літопис, бояри порадили Володимирові прийняти візантійське християнство, що він і зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русі відпала.

Чи була така перспектива реальною? Думаю, наведені вище факти дають підстави для ствердної відповіді. Ми не можемо прийняти тенденційних міркувань, які часто зустрічаються в літературі, що мусульманська віра була абсолютно чужою за своїм духом і традиціями для русичів і слов'ян загалом. Іслам є світовою релігією, яка має великий універсалістський потенціал. Ця релігія зуміла пере­могти в розвинутих країнах, де були свої сильні культурні  традиції. Мусульманство поширилося й серед частини слов'ян­ського населення (боснійців та помаків на Балканах). Зрештою, чимало «побусурманилося» й українців, що знайшло вияв навіть у фольклорі (згадайте хоча б відому думу про Маврусю Богуславку). Загалом же розповсюджувати в X ст. в язичницькій Русі іслам було б не набагато складніше, ніж християнство.

Перемога тут візантійського християнства обумовлювалася не стільки культурними, скільки геополітичними чинниками. Центром Русі став Київ –  важливий пункт на шляху із «варяг у греки», який знаходився  в  орбіті  візантійського геополітичного впливу. Але ж не виключалася мож­ливість виникнення іншого центру Русі. Навіть князь Святослав хотів перенести свою резиденцію з Києва на Дунай. У часи Давньоруської держави серйозними конкурентами Києва виступали Новгород і Чернігів. Тепер уявімо, що один із могутніх чи навіть домінуючих центрів Русі сформувався на «острові русів» у північному Прикаспії, а Волга стала основним шляхом руської торгівлі. У результаті цього у Поволжі сформувалася слов'янська імперія, котра заступила б Хозарський каганат. Це могло відбутися, якби не нищівний погром «острова русів» у 912/913 р. Гіпотетична слов'янська імперія на Поволжі мусила б підтримувати тісні контакти з ісламськими державами і фактично знаходилася в зоні мусульманського геополітичного впливу. Показово, що в період Середньовіччя все таки відбулася ісламізація Поволжя. Хоча Волга водночас виступ