Незадовго до переломної у війні битви під Сталінградом німці виявили масове захоронення в Катинському лісі під Смоленськом, близько 10 000 польських офіцерів, яке вони вирішили використати у пропагандистській війні проти Радянського Союзу. Лоренс Різ пише: "Німці надали їм [судмедекспертам] доступ до судово-медичних матеріальних доказів і до очевидців. Без сумніву, німці, які точно знали, що це не їхній злочин, виходили з того, що це був один з тих рідкісних випадків воєнного злочину на Східному фронті, де їм не було чого приховувати". Натомість у них був свій скелет у шафі (знищення представників нижчих рас), про який стане відомо світовій громадськості значно швидше, аніж про військові злочини радянського режиму. Це та обставина, яка виступає підгрунтям таких цинічних "аксіом" як "ПЕРЕМОЖЦІВ НЕ СУДЯТЬ" та "ІСТОРІЮ ПИШУТЬ ПЕРЕМОЖЦІ".  

"24 травня 1943 року сер О'Меллі надіслав довгий звіт міністру закордонних справ Ентоні Ідену про катинську справу. Звіт слідував за донесенням 29 квітня, в якому він виклав обставини, що передували зникненню польських офіцерів. Його другий звіт є одним з найбільш незвичайних документів у воєнній історії англо-радянських відносин ...

У звіті О'Меллі проаналізував наявні докази, намагаючись сформулювати бодай попередній погляд щодо того, хто ж вчинив злочин. Його висновок був нищівним: "Але хоча жодних позитивних вказівок стосовно того, що трапилося згодом з 10 000 офіцерів, до відкриття могил у Катині не було, тепер є велика кількість негативних доказів, сукупний ефект яких кидає серйозний сумнів на відмову радянського керівництва від відповідальності за це масове вбивство". О'Меллі явно не сприйняв радянської заяви про те, що вони відтранспортували польських офіцерів до Катині для роботи в трудових таборах, і що всіх цих полонених згодом убили німці влітку 1941 року. Цьому поясненню бракувало вірогідності - не в останню чергу тому, що радянська влада не згадала про це, коли польський уряд в екзилі вперше цікавився долею офіцерів. Якщо це було справжньою причиною зникнення поляків, для чого виходити з безглуздими заявами про "втечу до Манджурії"? Особливо з огляду на те, що, як зазначив О'Меллі, "загальновідомо, що НКВД збирає та зберігає дані про переміщення осіб з надзвичайно скрупульозністю".

... О'Меллі писав: "Стосовно публічного трактування катинської справи ми були обмежені крайньою необхідністю теплих відносин з радянським урядом і тому продемонстрували оцінку цих свідчень з більшим ваганням і терпимістю, ніж ми робили б це на основі загальних принципів, роблячи судження про події, які відбулися у звичайний час або при звичайному перебігу нашого приватного життя; ми були зобовязані показати спотворення нормального і здорового функціонування наших інтелектуальних та моральних суджень; ми були зобовязані надати невідповідної додаткової виразності нетактовності та імпульсивності поляків, обмежити можливість поляків чітко викласти цю справу перед громадськістю, відрадити громадськість і пресу від спроб дослідити цю брудну історію до самого дна. Взагалі, ми були зобовязані відвернути увагу від можливостей, які за інших обставин були б продемонстровані знайомим у становищі, в якому зараз перебувають поляки. Ми фактично вимушено скористалися добрим іменем Англії  подібно до того, як убивці скористалися маленькими хвойними деревами для того, щоб приховати сліди  звірств; і з огляду на колосальну необхідність зробити такий вигляд, а також на героїчний опір Радянського Союзу супроти німців, мало хто подумав, що будь-який інший розвиток подій був би мудрим або правильним".

... Це був демонстративно пристрасний звіт, але важливо повторити, що, незважаючи на чітке моральне усвідомлення, яким пронизано звіт, О'Меллі усвідомлював, що політиці, яку уряд [британський] вже проводив, життєздатної альтернативи не було. За таких обставин легко уявити, які ті, хто був наділений правом приймати політичні рішення щодо реакції союзників на Катинь, з-поміж них і деякі колеги О'Меллі, мали підстаави вважати його записку дещо образливою, сприймаючи її як марну спробу шукати високе моральне підгрунття, одночасно приймаючи існуючий курс, що являє собою зразок майже цинічного прагматизму" - пише Лоренс Різ.

З такою ж цинічністю пізніше ці ж самі союзники, після закінчення війни, визнають західні кордони Радянського Союзу станом на 1941 рік, які були розширені за рахунок Фінляндії, Латвії, Литви, Естонії, Західної Білорусі та Західної України.

Пакт Ріббентропа - Молотова, 1939

Ялта, 1945: Черчілль, Рузвельт і Сталін

Коли ж «22 червня 1941 року, відразу після четвертої години ранку, німецький посол у Москві граф Шуленберг прибув до кабінету Молотова в Кремлі, щоб оголосити новину, якої радянське керівництво жахалося і на початках відмовлялося повірити – німецькі війська перейшли радянський кордон у зв’язку з концентрацією радянських військ на кордоні – Молотов не спромігся ні на що більше, як сумно запитати Шулемберга: «А хіба ми заслужили цього?». Він назвав німецька акцію безпрецедентним віроломством в історії. Німеччина без жодної на те причини напала на країну, з якою мала укладений пакт про ненапад». (Молотов геть забув, що насправді історичний прецедент німецької акції був – менш ніж за два роки до того, у вересні 1939 року, коли Радянський Союз вторгся у Польщу, з якою він підписав пакт про ненапад у липні 1932 року)» – пише Лоренс Різ.  

І таких прикладів «цинічної прагматичності» англо-радянських, німецько-радянських, радянсько-американських відносин достатньо багато. Натомість суспільство годують "чорно-білою" історію подій Другої світової війни, коли кожна держава подає її у вигідному для неї світлі, творячи міфологеми. На пострадянському просторі звикли демонізувати Гітлера та його поплічників, серед людей розумних та думаючих таке розуміння поширюється також і на Сталіна, та практично не ставляться під сумнів постаті Черчілля та Рузвельта на тій підставі, що вони були лідерами своїх націй, які просто рятували її від загарбників. Але під таким аргументом без докорів сумління (якщо у них воно було) могли б підписатися і Сталін з Гітлером. Єдина та основна відмінність останніх двох від попередніх двох полягає в тому, що вони затіяли та розпочали Другу світову війну, от тільки тріумфально виграв її тільки один - той, який так і не оголошував нікому війни, а лише "оборонявся" - товариш Сталін.     

Цим самим закінчивши одну, Другу світову війну, союзники розпочали іншу, "холодну війну", яка, після нищівної поразки Третього Рейху, заклала основу біполярного протистояння західного капіталістичного світу та країн соціалістичного табору.    

P.S.Надзвичайно влучна цинічна фабула, якою розпочинається стаття, щодо неможливості розвязання моральних дилем (double bind), що виникають у політичній діяльності, коли прагматизм та тверезий розрахунок у прийняті політичних рішень (те, що звикли називати політичним реалізмом) йде в розріз з моральним обовязком (категоричним імперативом), що породжує подвійні стандарти в оцінці політичної ситуації.

P.S.S.Переконаний, Ніколло Макіавелі гордився б Вінстоном Черччілем. Та й, зрештою, Сталіном, Гітлером та Рузвельтом, безсумнівно, також.

 Тарас Радь

Матеріал написаний та сублімований під час прочитання автором книжки Лоренса Різа "Друга світова війна за зачиненими дверима", особливо підрозділу "Західні союзники, другий фронт і Катинь".

http://h.ua/story/343560/