22 вересня відповідно до указу Президента «Про заходи з відзначення у 2011 році Дня партизанської слави та 70-ї річниці партизанського руху в Україні у період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років» Україна згадувала тих, хто на боці радянської влади в партизанських лавах воював проти нацистського режиму. Відповідні заходи, як зазначають урядовці, проходять із метою вшанування подвигу учасників боротьби з гітлерівцями, увіковічення світлої пам’яті полеглих, виховання в молодого покоління почуття патріотизму, поваги до учасників війни.

Не перераховуватиму всі заходи, які Віктор Янукович постановив втілити в життя указом, усі охочі можуть ознайомитися з ним на сайті президента. Зауважу тільки, що вони є доволі аргументовані й необхідні.

Сумно тільки, що більшість із них так і залишилася на папері. Власне, це проблема не тільки нинішнього президента й уряду – обіцяти і не виконувати, аналогічні ситуації були й за їх попередників. Іншими словами, наші державні мужі згадують про певні категорії людей тільки напередодні якихось свят та річниць. Ми, українці, вже до цього звикли.

Мене як історика хвилює те, що в питанні партизанського руху влада «професіоналів» знову повертається до радянських міфологем. Скажімо, зазначена в указі 70-а річниця партизанського руху в Україні засвідчує, що «земля під ногами німців горіла» вже з вересня 1941 року, і це незважаючи на те, що у вітчизняній історіографії є ряд досліджень (Кентія, Лозицького, Гогуна, Сергійчука), у яких показано, що партизанський рух на території Україна почав набирати обертів з 1942 року й то не в усіх регіонах. Очевидно, ці дослідження йдуть у розріз із поглядами сучасної влади.

В указі Віктор Федорович наголошує на необхідності забезпечення публікації нових наукових праць, мемуарів цього періоду, проте я не зумів відшукати на книжкових полицях магазинів жодної монографії, написаної істориками та виданої за державний кошт до цієї дати, можливо, це станеться вже після відзначення свята… А незаангажовані дослідження з цієї проблематики вкрай необхідні для українського суспільства, адже більшість і досі сприймає написане про партизан у радянські часи за істину.

Ну, скажімо, в питанні знищення кількості німців партизанами в Україні ми й досі користуємося цифрою – 468 тис., запровадженою радянською історіографією. Вона лише трохи не дотягує до офіційної кількості партизанів – 501 тис. Приблизно виходить по одному вбитому на партизана, і це при тому, що їм нерідко доводилося воювати без зброї. Ще більш підозрілою є кількість втрат партизан, які, за даними Українського штабу партизанського руху (далі – УШПР), становлять 24 тис., тобто на кожного вбитого партизана приходилося 19,5 знищених німців. Цифри, м’яко кажучи, вражають, складається враження, що «народні месники» воювали не проти армії, яка зуміла на той час завоювати ледь не всю Європу, а проти беззбройних дилетантів.

Іноземні історики давно піддали сумніву радянську цифру, однак в Україні вона вперто з року в рік перекочовує з одного підручника історії в інший.

Наведу декілька прикладів. Російський історик Олександр Гогун у своїй книжці «Сталинские коммандос», відзначає, що навіть незначна інформація, наявна в німецьких документах, свідчить проте, що дані УШПР (468 тис.) можна вважати повною фантастикою. У результаті свого пошуку в архівах Німеччини науковець не знайшов жодного документа, де йшлося б про понесені німцями втрати від партизанів близько тисячі людей. Як правило, ішлося про десятки іноді сотні чоловік. Сам російський дослідник вважає, що втрати німців становили від 10 до 15 тис. солдатів і офіцерів Вермахту, поліції і СС, союзників німців і колабораціоністів і приблизно в півтора раза більше було поранено. Він відзначає, що партизани УШПР у своїх звітах перебільшили ефективність партизанської боротьби в 10-20 разів.

У свою чергу, американський історик Джон Армстронг, також базуючись на німецьких джерелах, каже про 30-45 тис. загиблих солдат Вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР.

Є й інші оцінки іноземних істориків – усі вони відрізняються від радянських. Так, німець Луц Клінкхаммер пише про 18 тис. убитих, його співвітчизник Клаус Арнольд вважає, що втрати німців трохи вищі від згаданих Армстронгом.

Поява радянської цифри стала можливою внаслідок банальних приписок. Ось тільки декілька прикладів. У серпні 1943 року комітет КП(б)У, в особі Хрущова, отримав повідомлення від командира Сумського партизанського з’єднання Ковпака про те, що в результаті рейду на Західну Україну його загін провів 20 запеклих боїв, 11 разів виходив з оточення і втратив у боях із німцями всього 200 бійців, натомість, знищив понад 5 тисяч нацистів. І це незважаючи на те, що в складі партизанських лав було багато людей, які навіть не вміли зброю в руках тримати, не те що влучно стріляти.

Цю проблему партизанського руху відзначав у листі за 1943 рік на ім’я Хрущова уповноважений ЦК КП(б)У.

Колега Ковпака, командир Житомирського з’єднання Сабуров в одному з оперативних звітів (№15, за 17 січня 1943 р.) писав, що на два тижні потрапив у оточення. Уже після виходу з нього виявилося, що в боях сабуровці знищили 290 німців і зрадників батьківщини, 6 автомашин, з них – 4 з живою силою. Власні втрати становили 20 убитими і 28 пораненими. У боях також захопили 2 ручні кулемети і 19 гвинтівок. Саме трофеї партизанів і викликають підозру. Незрозуміло, чому при 290 убитих «народні месники» отримали всього 21 одиницю зброї, хіба інші вбиті воювали без зброї? До того ж солдати Вермахту, як правило, озброювалися не гвинтівками, а автоматичною зброєю. Гвинтівки у своєму розпорядженні мали колабораціоністські формуваннях. Така ж невідповідність із втратами ворога та захопленими трофеями спостерігається в оперативному звіті №58 командира Українських кавалерійських партизанських загонів Наумова від 22 січня 1943 року. Згідно з документом, в результаті 15-денного рейду по Україні наумовці знищили 1500 німців разом з колаборантами, при цьому трофеї становили 350 гвинтівок і 7 кулеметів.

У своїх звітах, затверджених УШПР, партизани часто описували фантастичні історії знищення противника, які чомусь не піддавалися сумніву. Наприклад, «месники» Червоного району Сумської області розповідали про командира одного із загонів на прізвище Хомутиня, який із своєю невеличкою групою зумів знищити 350 гітлерівців, розстрілявши їх із відстані 25-30 метрів. Виходить, що німці після перших пострілів, навіть не намагалися зайняти вогневі позиції чи припасти до землі, як прийнято під час бою. У свою чергу, комсомолець Тахаладзе зі станкового кулемета «Максим» особисто знищив сотню нацистів...

Ці історії з партизанських звітів більше схожі на сюжети американських бойовиків про командос, які нещадно нищать своїх ворогів, зазнаючи при цьому мінімальних втрат. Роботи в цьому напрямку для науковців вистачає, ось тільки чи зацікавлена влада в таких дослідженнях?

Маю сумніви, адже на Першому національному каналі, який є державним, під цю подію виховують патріотизм української молоді радянськими кінофільмами, а хотілося б побачити кілька сучасних незаангажованих документальних фільмів, де б розповідалося не про суцільний героїзм і патріотизм, а й про не зовсім приємні сторони партизанського руху. Зокрема, про відносини партизанів з мирним населенням, конфлікти між партизанськими ватажками та рядовим складом, мародерство, військове протистояння з УПА та його причини… Усе це було, і цуратися цього, обмежуючись радянською кінопропагандою, не розумно.

Володимир Гінда, історик