Визвольні Змагання українського народу 1917–21 рр. закінчилися для нього невдатно. Після 1920 р. значна частина учасників українських армій опинилася в та­борах для інтернованих у Польщі, в ЧСР. Українські політичні діячі, головно із Східноукраїнських Земель, які брали активну участь у відновленні української самостійної держави і в боротьбі за неї, переважно емігрували. Українські Землі роздерто між СССР, Польщу, Румунію та ЧСР. Український народ знов опинився під пануванням чужинців.

 

Визвольну боротьбу українського народу 1917–21 рр. репрезентували два Уряди — Уряд Української Народньої Республіки (УНР) та Уряд Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). В 1918 р. це було зумовлене окремим розвитком визвольної боротьби українського народу в межах царської Росії й окремим — в межах австрійської монархії. Об'єднання усіх українських земель в одній Українській Народ­ній Республіці, що його святочно проголошено істо­ричним Універсалом 22 січня 1919 р. в Києві, лише на короткий час припинило існування двох окремих уря­дів. З уваги на специфічні, головним чином зовнішньо­політичні, умови, що в них проходила визвольна бо­ротьба українського народу в 1919–21 рр., обидва уря­ди далі продовжували існувати й діяти окремо.

 

Після 1920 р. були примушені емігрувати й обидва уряди. На емі’рації уряд ЗУНР, як представництво Західньої України, проіснував до остаточного вирішен­ня справи Галичини Радою амбасадорів 15. III. 1923 р. Уряд УНР продовжував існувати далі, хоч після лі­квідації Спілки Визволення України (СВУ), тобто піс­ля 1930 р., його впливи на Українських Землях були дуже малі. Тут, на українських землях, в 1921–39 рр. в обстановці, з одного боку, посиленого наступу оку­пантів на український народ, зокрема в обстановці
скрайньо ворожої українському народові політики московсько-большевицьких окупантів, і, з другого боку, в обстановці постійного росту визвольної революційної боротьби українського народу за національне виз­волення, створювався новий стан національно-політич­них відносин. Уряд УНР, який продовжував стояти на політичних позиціях 1918–21 рр. ні своїм особовим складом, ані своїми поглядами ніякою мірою не від­бивав тих глибоких перемін, що доконувалися у на­ціонально-політичному житті українського народу на Українських Землях, — і через це вже не міг уважатися представником цього нового стану національно-політичних відносин в Україні.

 

Після 1920 р. український народ, насильно загнаний в окупантське ярмо, своєї визвольної боротьби не при­пинив. Він її посилено провадив далі у різних фор­мах і на різних ділянках свого національного життя.

 

Найхарактеристичнішим явищем українського націо­нального життя 1921–39 рр. було виникнення і постій­ний ріст визвольної підпільної, революційної боротьби українського народу за Українську Самостійну Собор­ну Державу. На фронті підпільної боротьби опинився найпатріотичніший, найідейніший, найактивніший ук­раїнський елемент. Щораз ширше вкорінювалися в Україні ідеї українського націоналістичного руху. Скрізь там, де вони доходили, вони неподільно опану­вали українські народні маси, різні українські на­ціональні середовища. Український визвольно-рево­люційний рух став одним із найважливіших факторів українського національного політичного життя.

 

Вибух другої світової війни в 1939 р. дав українсько­му народові нові надії на можливість здійснення його самостійницьких прагнень.

 

Зокрема, провідні українські політичні кола виріши­ли використати для здійснення самостійницьких ідеа­лів українського народу вибух німецько-большевиц-кої війни в 1941 р. З ініціативи українських націоналі­стичних кіл 30 червня 1941 р., тобто зараз же в пер­ших днях німецько-большевицької війни, на Україн­ських Землях утворився незалежний український уряд

— Українське Державне Правління, яке перед усім світом проголосило відновлення Української Самостій­ної Держави.

 

На проголошення самостійности України німці від­повіли виарештуванням членів Українського Держав­ного Правління, багатьох діячів українського підпіль­ного руху та чільних українських патріотів.

 

Терористична, гнобительська політика німецьких окупантів в Україні допровадила, в наслідку, тільки до поглиблення і поширення боротьби українського народу. Український визвольний рух, шукаючи нових шляхів, змагав, як і змагає, все до однієї і тієї самої мети  — до побудови Української Самостійної Соборної Держави.

 

1942 рік в Україні, і особливо друга його половина, позначився посиленим наступом гітлерівських загарб­ників на український народ. Особливо жорстокого гноблення зазнавало українське населення у т. зв. «Райхскомісаріяті Україна». Німці силоміць вивозили все працездатне населення на каторжні роботи в Ні­меччину, немилосердно грабили його з останніх хар­чових запасів, за найдрібніший спротив їхнім драконським зарядженням палили цілі села та вимордовували сотні ні в чому невинних мешканців, в тому чис­лі завжди дуже багато жінок і дітей, масово арешту­вали українських самостійників, усіх українських патріотів.

 

Крім гітлерівських окупантів, українські народні ма­си, зокрема селян, тероризували і грабували банди большевицьких партизанів. Ці банди, посуваючись з Білорусі, почали опановувати північні і північно-за­хідні лісові терени України. Вся «протинімецька бо­ротьба» большевицьких партизанів зводилася до гра­бування в українського населення останніх шматків хліба, останнього одягу, до розшуків та розправ над українськими патріотами.

 

Активний, бойовий елемент Полісся та північної Во­лині, зорганізований в рядах ОУН, з метою боронити українські маси перед терором гітлерівців і больше­вицьких партизанів та, прагнучи активно із зброєю в руках боротися за здійснення самостійницьких праг­нень українського народу, осінню 1942 р. почав твори­ти збройні групи. Ці групи були примушені провадити боротьбу відразу на три фронти: проти гітлерівських окупантів, проти насланих Кремлем в Україну большевицьких партизанів та проти польських шовіністів. Ці, мріючи про відновлення польського панування на Українських Землях, організовані й озброювані нім­цями, й собі почали всілякими способами знущатися над українським народом.

 

Збройну, партизанську боротьбу проти ворогів укра­їнського народу українські народні маси привітали з захопленням. До бойових груп почало напливати що­раз більше патріотичного, здебільша молодого боєздат­ного елементу.

 

В лютому 1943 р. внаслідок особливого загострення німецького терору, збройна повстанська боротьба укра­їнського населення проти гітлерівських окупантів ста­ла на Волині і Поліссі масовим явищем.

 

Повстанські відділи, що зформувалися після масо­вого переходу на нелегальне становище тисяч україн­ської молоді, тисяч українських чоловіків і жінок, не могли вже існувати як бойові групи ОУН тому, що в них, крім членів ОУН, опинилися також люди, спів­чуваючі деколи іншим політичним групам, або в ми­нулому деколи до цих груп приналежні, опинилося теж багато безпартійних українських патріотів. З цих то причин прийшло до переорганізування усіх збройних відділів у загальнонаціональну, понадпартійну Україн­ську Повстанську Армію (УПА).

 

В короткий час новозорганізована УПА відбила всі німецько-большевицькі наступи на українське насе­лення Волині та Полісся і обмежила панування німців на цих теренах виключно тільки до більших міст, го­ловних шосейних шляхів та залізничних ліній. Одно­часно УПА також звузила терени, опановані больше-вицькими партизанами, до окремих, невеличких лісо­вих островів.

 

Таким чином під виключною контролею УПА опини­лися значні території Волині та Полісся. УПА вже не могла обмежуватися тільки до бойових дій, але мусіла також занятися впорядкуванням опанованих територій і організуванням на них влади. Негайного втручання і організації вимагали адміністрація терену, шкільниц­тво, земельні справи, господарське життя в цілому. Всі ці справи Командування УПА-Північ упорядкувало відповідними наказами.

 

Літом 1943 р. УПА поширилася на Галичину і вели­ку частину Правобережжя. Широка збройна боротьба проти всіх окупантів України за Українську Самостій­ну Соборну Державу виразно стала загальним виявом самостійницьких прагнень українських народних мас, українського народу в цілому. Починалася нова доба у визвольних змаганнях українського народу, нова доба в історії України.

 

Відступ німецьких армій, розвал Німеччини, що за­рисовувався щораз виразніше, передові ідеї волі народів і людини, що їх голосила УПА, притягали в лави УПА багатьох втікачів з німецьких таборів для військовополонених та з різних допоміжних військо­вих формацій організованих німцями з поневолених большевицькою Москвою народів. В лавах УПА опини­лося багато грузинів, азербайджанців, білорусів, татар та інших. Всіх їх зорганізовано при УПА в окремі на­ціональні відділи під їх власним командуванням.

 

З метою дати боротьбі іншонаціонального елементу в лавах УПА відповідну політичну плятформу, скликано з ініціятиви УПА в листопаді 1943 р. на Волині Кон­ференцію Поневолених Народів. На конференції виз­начено спільні цілі і методи боротьби всіх поневолених Москвою народів.

 

Бойові і політичні успіхи УПА зацікавили українсь­кою проблемою сусідів України та інші чужонаціональ­ні політичні кола. До Головного Командування УПА почали нав'язуватися представники урядів других дер­жав, бажаючи провадити переговори з офіційним пред­ставництвом українського народу з метою ре’улювати цілий ряд політичних справ, актуальних зараз чи в майбутньому. Тому, що такого загальнонаціонального представництва українського народу в той час ще не було, — взимі 1943/44 р. ці переговори провадило Го­ловне Командування УПА. До участи в цих перегово­рах Головне Командування запросило також представ­ників інших українських політичних самостійницьких угрупувань.

 

Масове поширення збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, що сталося в наслідок глибокого вкорінення серед якнайширших мас україн­ського народу ідеї українського визвольно-революцій­ного руху; виразно всенаціональний характер цієї бо­ротьби; опанування УПАрмією значних територій Укра­їнських Земель; наближування до кінця війни між оку­пантами України — гітлерівською Німеччиною і большевицькою Москвою, та, у зв'язку з цим, можливість заіснування догідної ситуації для української визволь­ної справи; значний зріст ваги української проблеми в наслідок визвольної боротьби українського народу — всі ці моменти спонукали Головне Командування УПА заініціювати акцію в напрямі утворення загальнонаці­онального, всеукраїнського політичного центру, який взяв би на себе найвище політичне керівництво виз­вольною боротьбою за Українську Самостійну Соборну Державу та репрезентував би цю боротьбу назовні.

 

Треба підкреслити, що тут йшлося про утворення но­вого всеукраїнського, загальнонаціонального центру — такого центру, який віддзеркалював би новий стан на­ціонально-політичних відносин в Україні — стан широкорозгорнутої боротьби та який відповідав би всім по­требам такої широкорозгорнутої боротьби й був би здіб­ний такою боротьбою дійово керувати та належно її ре­презентувати. Таким центром не міг уважатися уряд УНР, що формально продовжував існувати, тому що він, як ми вже про це згадали, від тридцятих років уже нія­кою мірою не віддзеркалював тих глибоких політичних перемін, що доконувалися серед українського народу на Українських Землях, і був цілковито відірваний від тієї визвольно-революційної боротьби, яка саме під час тридцятих років в Україні виникла. Таким центром не могло бути також Українське Державне Правління, утворене на Українських Землях у червні 1941 р., з тієї простої причини, що майже всі члени цього Правління сиділи в цей час у німецьких тюрмах і концтаборах.

 

Для здійснення пляну утворення всеукраїнського, за­гальнонаціонального політичного центру (цей плян зро­дився в колах Головного Командування УПА восені 1943 р.) — весною 1944 р. утворено Ініціативний комі­тет. Цей комітет відразу взявся до інтенсивної праці в цьому напрямі.

Саме в тому часі, тобто в березні 1944 р., на лінії Ко­вель — Броди — Коломия зупинилася велика зимова большевицька офензива. Таким чином Українські Зем­лі, розрізані лінією фронту, перебували під двома оку­паціями: переважна частина Українських Земель була вже під новою московсько-большевицькою окупацією, а невеличка частина Західноукраїнських Земель — під гітлерівською. Програна гітлерівської Німеччини була вже цілком очевидна: німці не капітулювали, на­діючись хіба на чудо.

 

Яке було політичне обличчя Українських Земель, що опинилися під новою російсько-большевицькою окупа­цією, зокрема ж — Східноукраїнських Земель?

Активно в систему окупанта включалася цілком не­значна частина східноукраїнського населення: колиш­ні большевицькі партизани, члени большевицької пар­тії, колишні працівники большевицької адміністрації тощо. Тут треба відмітити, що останнім часом в большевицькій партії, в адміністрації опинився найменше вар­тісний, спекулятивний елемент, єдиним життєвим де­візом якого була особиста нажива, особиста кар'єра і більше нічого. Такого елементу не бракує, мабуть, серед ні одного народу в світі, і він завжди заповняє ряди всяких а’ентур; саме цей елемент, щоб здобути собі прихильність нової влади, на кілька місяців, а то і тижнів, перед приходом большевиків в Україну масово йшов у большевицькі партизанські відділи, що больше­вицька пропаганда не поминула широко розрекламу­вати як «масове поширення партизанського руху в Україні».

 

Друга чисельно найбільша, основна частина україн­ського населення Східноукраїнських Земель, будучи формально льояльною супроти нової окупантської влади, — в глибині душ і цих окупантів ненавиділа. 

 

Третя, досить значна, частина національно свідомого і активного східньоукраїнського елементу, побоюючись большевицьких репресій і нехотячи служити большевицьким окупантам, виїжджала на Захід, на емі’рацію.

 

Четверта частина східньоукраїнського населення, охоплена і організована українським визвольно-рево­люційним рухом, залишилась на Рідних Землях під большевицькою окупацією, щоб продовжати тут виз­вольну протибольшевицьку боротьбу. Дехто із східньо-українських революціонерів переходив фронт у Захід­ній Україні, маючи у пляні негайно після переходу фронту вертатися у східні області України. В східньо-українських областях діяли також деякі відділи УПА.

 

Дещо інша була політична ситуація на Західніх і Північнозахідніх Українських Землях.

Поза невеликою частиною українського громадянства, головно інтелі’енції, яка або орієнтувалася на німців, або не чула в собі сили залишитися на Землях для ак­тивної боротьби проти большевицьких окупантів і тому готова була емі’рувати на Захід,-переважна більшість українського населення, наставлена до большевицьких окупантів скрайньо ворожо, була рішена залишитися на Рідних Землях і продовжати активну збройну бо­ротьбу проти московсько-большевицьких загарбників за Українську Самостійну Соборну Державу. Україн­ське населення цієї частини України було цілком під впливами УПА і революційного підпілля.

 

Якщо аналізувати стан і уклад українських політич­них сил на Українських Землях на провесні 1944 р. та абстрагуватися від т. зв. КП(б)У, як виразно неукраїн­ської агентурної політичної сили, то треба ствердити, що єдиною організованою, серйозною і політично-ак­тивною силою була тут тільки Організація Українських Націоналістів (ОУН). ОУН, майже цілком, за винятком хіба тільки деяких середовищ міської інтелігенції, мала за собою народні маси Західніх і Північнозахідніх Українських Земель. Вона проявила найбільшу актив­ність у кождому відношенні. На всіх політичних ак­ціях УПА, що їх вона до цього часу провадила, слідний був дуже сильний вплив ідей ОУН. ОУН посилено готу­валася до боротьби з московсько-большевицькими оку­пантами, залишаючи з цією метою на Українських Зем­лях майже всі свої кадри

.

Коли брати до уваги кількість прихильників, то після ОУН, як чергове політичне середовище на Захід­ноукраїнських Землях треба назвати середовище Українського Центрального Комітету (УЦК), хоч його впливи в порівнянні з впливами ОУН були цілком не­значні. Тут в період німецької окупації опинилося ба­гато колишніх членів і симпатиків Українського На­ціонально-демократичного Об'єднання (УНДО), Фронту Національної Єдности (ФНЄ), переважна частина ком­батантів колишньої Української Галицької Армії, об'єд­наних до 1939 р. в т. зв. Молодій Громаді. Всіх цих лю­дей об'єднували менше-більше однакові, виразно про-німецькі, погляди на завдання і методи української визвольної політики в умовах німецької окупації. Спи­раючись на організаційний апарат УЦК, ці люди про­вадили в дусі своїх поглядів досить широку політичну пропаганду серед галицько-українських мас. Ця група, а особливо її частина складена з комбатантів, душею яких був Д. Паліїв, дуже зактивізувалася у зв'язку з пляном німців утворити з галицьких українців дивізію «Галичина». Комбатанти колишньої УГА задумали в цьому випадку повторити експеримент з першої світо­вої війни і так як тоді через формацію Українських Сі­чових Стрільців так тепер через дивізію «Галичина» дійти до утворення української військової сили, яка при сприятливій політичній обстановці змогла б повести боротьбу за Українську Самостійну Державу. Вся їхня ставка фактично була поставлена на німців. Впливи цісї групи обмежувалися виключно до Галичини і то тільки до частини інтеле’ентських і священичих кіл.

 

Деякі цілком невеликі, впливи серед інтелігенції Га­личини, менше вже на Волиці, як також деякі зв'язки з окремими громадянами Східньої України мала ще ОУН, керована А. Мельником. Ця політична група зма­гала до розв'язки українського питання в рямках німецької системи. Підтвердженням цього є позитивне становище цієї групи до дивізії «Галичина», відставлення туди таких своїх провідних членів як, напр., Коник, відмовлення від будь-якої активної протинімецької бо­ротьби, скрайньо негативне ставлення до УПА тощо. Ра­зом з цим ОУН під проводом А. Мельника дуже песи­містично оцінювала можливості боротьби в умовах большевицької окупації і тому її організовані кадри втікали перед большевиками на Захід.

Всі інші колишні політичні партії та осередки в За­хідній Україні фактично не існували. Щонайвище тут можна було ще брати до уваги окремих людей, в мину­лому часто навіть визначних діячів колишніх політич­них партій і груп, які мали деякі, до речі, дуже слабі зв'язки між собою на Українських Землях і поза ними, а також зв'язки серед деяких закордонних кіл. Сере­довища, що їх репрезентували ці люди, були політично майже цілком неактивні. Ці люди могли допомогти українській визвольній справі щонайвище своїми зв'яз­ками і особистим авторитетом, що його вони ще мали серед деяких українських кіл. До таких середовищ тре­ба було зарахувати групу колишніх політичних діячів УНР, УНДО-ння, гетьманців.

 

Поза перерахованими тут політичними партіями і середовищами жадних інших політичних сил в україн­ському житті в цей час не було. Українське політичне життя не могло вільно розвиватися ні під німецькою, ні під большевицькою окупаціями і тому всі слабші полі­тичні партії, які раніше існували, були цілком зметені з лиця землі, а їхні лідери в більшості випадків відсу­нулися від участі в активному політичному житті.

 

Ініціятивний Комітет вирішив творити представницт­во українського народу на демократичній основі. Демо­кратична плятформа давала можливість включитися до керівництва визвольною боротьбою всім чесним і національно вартісним українським патріотам неза­лежно від їхніх партійних поглядів.

 

Основні пункти політичної плятформи, що мала стати основою формування нового політичного представницт­ва українського народу, були такі: 1) беззастережно визнати ідею Української Самостійної Соборної Держа­ви як найвищу ідею українського народу, 2) визнати революційні методи боротьби за Українську Самостійну Державу також доцільними методами визвольної бо­ротьби, 3) здеклярувати своє вороже становище супроти московських большевиків та німців як окупантів Укра­їни, 4) визнати демократію як устроєвий принцип пред­ставництва. Пункти 2 і 3 Плятформи були зумовлені тією обставиною, що ініціятива творення загальнона­ціонального представницького органу вийшла саме від УПА, яка провадила революційну боротьбу як проти большевицьких, так і проти гітлерівських окупантів, і що цей орган мав очолити і керувати саме такою бо­ротьбою українського народу проти всіх окупантів України

.

Беручи за основу формування загальнонаціональ­ного керівництва українського народу демократичний принцип, Ініціятивний Комітет змагав цим способом якнайкраще, якнайповніше відбити в цьому тимчасо­вому українському парламенті всі, існуючі в цей час в Україні, здорові національно-політичні сили. Особливо багато уваги Ініціятивний Комітет приділяв притягнен­ню до проектованого представництва представників східноукраїнського громадянства, що стояло в опози­ції до большевицького режиму. Тут особливий натиск покладено на притягнення до цього представництва самостійників молодої генерації, вихованих уже в умо­вах большевицької окупації.

 

Праця Ініціятивного Комітету не йшла легко. Найбіль­ші труднощі були, очевидно, зумовлені потребою дуже суворої конспірації, що її треба було перестерігати при підготовці всієї справи. Обговорювати цю справу можна було виключно з людьми дуже певними та дискретними. Поза акцією мусіли опинитися, очевидно, групи, які одверто співпрацювали з німцями. Також поза акцією мусіли опинитися групи, які були вороже наставлені до УПА і які нерідко, як методу міжпартійної боротьби, стасували денунціацію перед ворогом. Крім представ­ників кіл сутополітичних, Ініціятивний Комітет притяг­нув до Представництва ще декількох визначних громадян, які репрезентували інші, позаполітичні українські громадські кола. В червні 1944 р. праця Ініціятивного Комітету була закінчена.

 

11 липня 1944 р., далеко від непрошеного ока, в Кар­патах, почалися наради нового Українського Револю­ційного Парляменту. Курінь УПА охороняв місце нарад перед можливим наскоком німців чи большевицьких партизанів. Зібралися представники всіх Українських Земель, при чому особливо численно були представлені Східноукраїнські Землі. Зійшлися люди різних полі­тичних поглядів. Були тут такі, які репрезентували активно діючі організовані політичні партії, а були представники й неактивних в даний момент політич­них середовищ, які, однак, могли внести свій вклад у визвольну боротьбу українського народу. Були й пред­ставники позаполітичних українських кіл.

 

Збори святочно проголосили себе Тимчасовим Укра­їнським Парламентом і назвали себе Українською Го­ловною Визвольною Радою (УГВР). На Голову Великого Збору УГВР обрано відомого громадського діяча Волині, Ростислава Волошина.

 

Великий Збір вислухав широку політичну доповідь про міжнародне становище, доповідь про військове становище, що її виголосив Головний Командир УПА, та доповідь про дотеперішні зносини Головного Коман­дування УПА з представниками других держав.

 

Особливо живу дискусію викликала доповідь про міжнародне становище. В дискусії зударилися пред­ставники старшого політичного покоління з молодшим революційним табором. Дуже живу участь у дискусії приймали представники Східніх Українських Земель. Пройнятий ідеєю Української Самостійної Соборної Держави, Великий Збір УГВР зумів узгіднити думки старшого і молодшого політичних поколінь. Не менш живу виміну думок викликав звіт про стосунки Голов­ного Командування УПА з представниками других дер­жав, і, зокрема, звіт про стосунки з польськими виз­вольними силами.

 

В дальшому Великий Збір УГВР приступив до опра­цювання Універсалу та Плятформи УГВР. Соціяль­но-економічна частина Плятформи дала змогу учасни­кам громадянам Східньоукраїнських Земель висловити думку східньоукраїнського громадянства на ці справи. Великий Збір дуже уважно прислухався до цих ду­мок і в суспільно-економічній ділянці цілком прийняв пропозиції «східняків».

 

З черги Великий Збір УГВР опрацював Статут УГВР, що в ньому знайшов реальне відображення демокра­тизм учасників Збору. Устрій УГВР, будучи, з одного боку, сутодемократичним, дає з другого боку, тверду основу для існування і діяльности органів УГВР, так дуже потрібну у важких і змінливих революційних умовах. Взявши до уваги те, що з бігом часу серед українського народу можуть виникнути нові політичні сили, як також те, що можуть змінити своє становище до УПА існуючі політичні групи, Великий Збір УГВР прийняв постанову про можливість кооптувати до УГВР нових членів, які були б виразниками цих сил.

Виходячи з того, що всяке народне представництво доти є справжнім виразником волі народу, доки воно діє серед народу і від нього не відривається, Великий Збір УГВР постановив, що місцем перебування УГВР є Українські Землі, а за кордон виїжджають тільки ок­ремі члени УГВР з окремими дорученнями. Така по­станова забезпечує УГВР перед перетворенням її в емігрантське представництво, як це було, напр., з Уря­дом колишньої УНР, та робить її у політиці цілком не­залежною від будь-яких сторонніх сил.

 

15 липня 1944 року відбулися вибори Голови Президії УГВР, членів Президії УГВР, Голови Генерального Сєкретаріяту УГВР, Генерального Судді УГВР та Гене­рального Контрольного УГВР.

 

Урочиста тиша запанувала на залі нарад, коли Голо­ва Президії УГВР став перед Головою Великого Збо­ру УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторяти слова присяги… Це присягав Прези­дент України перед усім українським народом…

Цього ж дня Великий Збір УГВР закрився, а делегати роз'їхалися на місця своєї праці. Український Парлямент — Українська Головна Визвольна Рада та Український Уряд — Генеральний Секретаріат УГВР, поча­ли діяти.

 

Не минуло й кілька місяців, як усі Українські Землі опинилися знов під московсько-большевицькою окупа­цією. УГВР зосталася на Українських Землях, — зосталася з народом ділити з ним його долю й недолю, про­вадити його, керувати ним у його святій визвольній боротьбі.

 

На заклик УГВР не скоритися московсько-большевицьким окупантам так, як раніше гітлерівським, укра­їнський народ відповів завзятою, героїчною боротьбою проти большевицьких гнобителів і експлуататорів України. Український народ керований УГВР, свою визвольну боротьбу продовжує й сьогодні, тобто вже впродовж чотирьох років і є рішений продовжувати її далі, аж до її переможного закінчення — до побудови Української Самостійної Держави.

Визвольна боротьба, що її провадить в останні роки український народ під керівництвом УГВР, є найкра­щим підтвердженням того, що ввесь український народ, який бореться проти московсько-большевицьких оку­пантів та їх українських а’ентів, беззастережно визнає Українську Головну Визвольну Раду та її цілком під­тримує.

 

Особливою яскравою і могутньою маніфестацією єдности українського народу на Українських Землях з УГВР є цілковитий бойкот т. зв. виборів у Верховну ра­ду СССР та бойкот таких же виборів у Верховну раду УССР та місцевих рад, що його на заклик УГВР, не зважаючи на найдикіший терор окупанта, перепрова­див український народ в днях 10 лютого 1946 р., 9 лютого і 21 грудня 1947 р. Бойкотуючи на заклик УГВР большевицькі вибори, український народ не тільки здемаскував диктаторський, тоталітарно-терористич­ний, глибоко антидемократичний характер большевицького режиму, але й провів своє публічне масове голо­сування за УГВР та її Генеральний Секретаріят — за свій Парлямент і Уряд.

 

Таємно, непомітно для широкого загалу йде праця УГВР на Українських Землях під московсько-больше­вицькою окупацією. Про неї чує український народ, лише в ряди-годи, читаючи її звернення, заклики, по­станови тощо. Про. неї чують бійці УПА й учасники збройного підпілля, коли в наказах Головного Коман­дування УПА чують слова: «Рішенням УГВР від дня… нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги І-шої кляси…». Про неї знає кожний, хто повторяв слова Присяги УПА, складені на Великому Зборі УГВР. Про неї довідається, врешті, кожний, хто чує, що на полі слави крім рядових бійців УПА загинули також члени УГВР: уроженець Волині Ростислав Волошин — Голо­ва Великого Збору УГВР та уроженець Східніх Укра­їнських Земель Йосип Позичанюк. Решта політичної праці УГВР з конспіративних причин покищо мусить бути закрита для широкої громадськости.

 

Праця Закордонного Представництва УГВР прохо­дить в іншій обстановці. Воно мас можливість висту­пати відкрито і про нього знають широкі політичні і громадські кола у всьому світі.

 

Заступаючи українську визвольну справу на міжнародньому полі, Закордонне Представництво УГВР об'єктивно інформує закордон про становище в Україні. За його посередництвом ввесь світ є поінформований про те, що український народ не склав зброї, не скорився, а активно бореться за своє національне і соціяльне визволення, що не хрущови, не гречухи та коротченки є виразниками справжніх прагнень українського народу, а УГВР та її Генераль­ний Секретаріят.

 

УГВР — всенародне представництво українського на­роду існує і діє. УГВР кермує визвольною боротьбою українського народу, очолює її та репрезентує. УГВР веде український народ через усі труднощі боротьби до остаточної перемоги — до Української Самостійної Со­борної Держави.

 

Генерал Тарас Чупринка

Передрук із «Бюро Інформації УГВР», ч. 2 за сер­пень 1948 р

 

За виданням:

Бібліотека українського підпільника Ч.3

Українська Головна Визвольна Рада

Збірка документів за 1944–1950 рр. 

Видання ЗЧ ОУН 1956 р.