Головна | Мій профіль | Вихід Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | RSS

Меню сайту
Locations of visitors to this page
Категории раздела
Мои статьи [2349]
Наш опрос
Ви впевнені у тому, що офіційна історія відповідає дійсності?
Всього відповідей: 479
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входа
Головна » Статті » Мои статьи

«ЭТОТ ДЕНЬ ПОБЕДЫ» ... НАД УКРАЇНОЮ В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ або Від чого мене, галичанина, визволили москалі

"Вони нас визволили і від цього нікуди не дінешся...

Ганна Стеців-Герман, майстер з "безкорисливого

 оспівування від націоналістів до комуно-олігархів,

політичного флюгера, – і від цього явища нікуди не

дінешся – воно в Галичині теж є!

 

На продукт галичанського совка, заробітчанки, журналістки радіо "Свобода”, певний час симпатика до радикальних націоналістів Ганни Стеців, згодом "канарейки” клану донецьких олігархів Ганни Герман (в одній особі) не варто би й звертати увагу, – їх сарак (бідаків), журналюг-заробітчан, мов грибів після дощу в сучасних українських інформативних хащах. Можна би проспустити мимо вух, якби не дивний менторський виступ Президента України у Львові нещодавно, який він, як і личить "проффесору”, виголосив перед "дрімучо-відсталою” адміністрацією міста Лева. Та й що з тих "папуасів”, за висловом ще одного "проффесора” Дімітрія, галичан візьмеш? – "селюки” селюками й зостануться – соломони, абрами та мошки все знають, бо їм це нашептав на вухо Яхве, коли вони сорок літ крутилися навколо невеликого горба в Сінайській пустелі і обжиралися саранчою ("манною небесною).

 Та повернемося до оспіваного Кобзоном "Этого дня победы з галичанськими "сльозами на очах. Зазделегідь хочу застерегти тебе, шановний читачу, що висловлені думки з приводу Другої світової війни, не можуть бути неупередженими з мого боку, а зовсім навпаки, коли мова йтиме про двобій двох канібалів, нацистських Московщини і Німеччини, за право володіти благодатними теренами України та рабською працею її працьовитого населення.  Автор має намір примусити тебе, читачу, мого брата, українця з Великої України, про об’єднання з якою галичани мріяли всі століття шовіністичного пансько-польського гніту, поглянути в те історично недалеке минуле моїми очима, поглядом галичанського підлітка, і показати від чого мене русина-українця визволили азіати-москалі, якісь химерні "русскiе”, що міняють при потребі і нагоді, і назву дрежави каганат на царат, і назву країни Московія на Русія (вкрадену назву в Київської Русі, як її називала покійна Візантія), перелицьовану на "Россія”, що в принципі не змінило ординських дикунських звичок нащадків Золотої Орди. В природі є певна категорія божих сотворінь, плазунів, котрі, як правило, в певний час повністю міняють шкіру, залишаючись при цьому все тим же підступним і безжальним до жертви гадом.

Та на фоні зажерливої москалоти, гаддя виглядає більш благородно. По-перше, змії під старою шкірою вирощують щорічно власну нову, щоби весною позбутися зношеної, а Ординський каганат, починаючи з Петра Кривавого, завше здирав її живцем з України-Руси, щоби виглядати благородніше в чужій шкурі.  По-друге, гадина поглинає шкідливих для людини і природи гризунів, а значить виконує благородну місію. По-третє, на відміну від москалоти, землеводні плазуни знають межу ситості. Тому автор готовий попросити пробачення за недосить вдале порівняння у... змій, – все ж таки користь від них значно переважає ті випадкові кривди, котрі змії ненароком завдають нам, людям. Не кажучи уже про безцінну користь їхньої отрути для виготовлення ліків. Москалі ж – це щось на кшталт страхітливих чудовиськ динозаврів, що врешті-решт самознищилися, як невдалий божий творчий експеримент в світі тварин. Вочевидь, що починаючи ліпити людину, Бог десь недоглянув якусь частину підготовленої глини і чорт пару жмень поцупив, мов "мазурик і зліпив москаля, а уже "Єву "по-братньому позичив у жидів, щоби не перегружатися. Потім це все асимілювалося перемішалося і маємо тепер клопіт з цими табачниками, різними прихованими і явними покручами "іщенкамита іншим сміттям, що так рясно нині вкрило не лише Україну.

Те, що міняючи кольори прапора, назву держави, її герб та прапор, Московія ні на йоту не відійшла від своїх історично недавніх прадідів, поетапно Золотої Орди та Хозарії, їхніх уподобань, відсутності моралі, антигуманізму, нешляхетності і азійської підступності та віроломства, знає цивілізований світ. Про це не знає і не хоче знати, на жаль, псевдо-еліта сучасної української держави, котра на сколядничлених рахітних ножках намагається встояти на мапі Європи, бо на хвіст їй, нашій-ненашій еліті, наступив важкий азійсько-москальський дикунський лапоть. Нищений-перенищений століттями москалотою русинський народ, позбавлений аристократії, справжньої еліти нації, принишк, гнучись за звичкою мов лозина, щоби вижити, мов осліплений великан, боїться консолідуватися і дати гідну відсіч уже ледь повзаючому, конаючому в агонії москальському ящуру.

На прикладі бойківської Любасівської хліборобської родини хочу описати те, від чого мене, одного із нащадків того роду, визволили москалі, влаштувавши бойню зі своїми колегами по розбою, німецькими нацистами. Таке "щастя спіткало кожну четверту родину в Галичині. У моєму прибескидному і прикордонному селі Волосянці родин із прізвищем Любас було чимало, як, наприклад, у Москві Іванових Іванів Івановичів, а тому кожна родина, вочевидь залежно від поведінки, мала вуличний придомок-прізвисько. Мій тато, Любас Василь Іванович, належав до Любасівської родини,  поруч, наш сусід, такий же Любас Василь Іванович, мав сільське прізьвисько "Шилун”, інші ще якісь. Парадокс полягав у тім, що й дружини обох Bасилів мали ім’я Анна, а я, конкретно, мав потрійного тезку, Любаса Івана Васильoвича, але на один рік старшого, що згодом мене від багатьох неприємних сюрпризів рятувало, оскільки мій тезко підрісши став злодієм рецидивістом.

Мій батько, Василь Любасівський, був закоханий у землеробську справу. Цікавився системою Вілямса, використовував її в землеробстві, що на бідних глинисто-каменистих грунтах  Карпат дозволяло йому збирати кращі врожаї ніж у значно багатших односельчан, котрі не бажали "бавитися книжними видумками. Єдине, що його дуже засмучувало, що він мав лише початкову чотирьохкласну освіту, що під Польщею було нормою для хлопської освіченості, – щоби прочитав документ про належний для сплати податок, вмів підписатися та порахувати злоті, що мав заплатити владі. У багаточисельній Любасівській родині після тата був ще його наймолодший брат Микола та малолітня сестра Параска по його  матері. Батько її був уже з Закарпатської Бойківщини, що була під Угорською окупацією, але родичі могли вільно ходити в гості через кордон між Польщею і Угорщиною. Старший татів брат Лука був самоучкою  будівельником церков, а згодом проектантом і будівничим панських палаців, коли екстерном захистив на відмінно диплом архітектора. Тому землеробством дядька займалася дружина, наймані односельці та рідний його брат, мій тато, Василь. За це мій стрий Лука збудував татові найкращий будинок, на той час. у селі. На жаль татові не довелося закінчити внутрішнє оздоблення, бо прийшли "визволителі, "брати русини із-за Збруча, котрих радісно з квітами і... синьо-жовтими прапорами зустрічали просвітяни Галичини, в тім числі й бойки Дрогобиччини. А оскільки стрико (дядько) Лука був головою сільської "Просвіти, керівником  драматичного самодільного колективу, то місцеві комуністи вговорили його стати сільським завклубом. Стрико погодився, тим більше, що храмів і палаців уже ніхто не замовляв і він, нарешті (як він думав), міг зайнятися любимою справою, просвітництвом.

Не довго він там пропрацював, бо не та "просвіта була потрібна москалям, – на самий Новий Рік, опівночі 31 грудні о 12-й годині постукав у двері сусід-комуніст і попросив відчинити двері. Стрико Лука відчинив, а за спиною послужливого сусіда стояли уже напоготові чекісти. Дядька забрали і в числі таких же 2000 активістів просвітян розстріляли його біля села Вигода, що на Станіславщині. У 1994 році розкопали ту спільну могилу, де лежали кістяки розстріляних без суду й слідства наївні сподіванці на визволителів. Та й як було не радіти приходу "братів” із Східної України, про об’єднання з якою стільки вимріялося? Як було не радіти, коли сподівалися, що закінчаться катування активістів "Просвіти” польською офензивою, що били мого стрика гумовими кийками так, що з нього куски м’яса відлітали! Дочекався – визволили! "Визволителям” чудово допомогли місцеві комуністи, переважно кожен з них побував на заробітках у Америці, заразився там комуністичною заразою, привіз звідти долярів, купив землю, небезкорисливо вів агітацію за більшовицький "рай на землі”, одночасно готуючи списки тих активістів "Просвіти”, що були членами ОУН, як мій стрий Лука. Коли їх гнали через села на страту, то приречені на розстріл кричали селянам, шо поглядали той кошмар, хто звідки родом. Доньку Любасівського Луки, Настю, мою стрийчанку, згноїли в ТАЙШЕТ-ЛАЗІ, її молодша сестра, Марія, уже сліпа і глуха, доживає віку в Хабаровському краї, його дружина воліла померти в рідному селі і спочиває вічним сном у Волосянці, повернувшись одна в рідні гори. На жаль, онуки і правнуки його і її омоскалені і служать ворогові...

Появилися червоні  «визволителі» в Західній Україні, як відомо, внаслідок того, що Сталін спільно з Гітлером зі сходу і заходу раптово напали на Польщу і поділили її навпіл. Сталіну дісталася, за домовленістю Західна Україна по Бескиди, бо далі були володіння Угорщини, Гітлерового друга, Хорті. Відсвяткувавши перемогу над Польщею, влаштувавши парад військ переможців двох нацистів, Сталіна й Гітлера, в місті Берестя, нацисти Московщини і нацисти Німеччини почали репресії на захоплених теренах. Перші в західній Україні, зокрема в Галичині, другі в Польщі.

За півроку до розгрому відсталої в обороноздатності бундючної Польщі, 15 березня 1939 року на Красному полі неподалік Хуста зазнало поразки перше антифашистське, антиугорське повстання Підкарпатської України-Руси, в якому, окрім суто закарпатських січових стрільців, приймали участь галичани, волиняни, буковинці. Серед них зокрема такі видатні постаті, як кадровий Сотник Роман Шухевич, Ніл Хасевич і чимало інших. В їх числі був і чоловік сестри моєї мами сотник Андрій Кремінський зі своїм малолітнім сином Андрієм. Дядько Андрій, що попав у полон до мадярів, був переданий полякам і прямим ходом до «Берези Картузької». З втратою незалежности, Польща втратила і цей концтабір. Українських вязнів цієї тюрми німці просто відпустили по домівках, тим паче, що до проголошення Незалежности України урядом Ярослава Стецька, гітлерівці загравали не лише з українськими антикомуністами, але й московитськими та про них мову тут не вестимем. Тож, потрапивши після концтабору в рідне село Опірець, Андрій старший переночував одну ніч, а вже на другий день попав у руки «визволителів» і був замордований у стрийській тюрмі. Починалося «визволення» Галичини від еліти, духовенства та заможних селян. Окрім арештів і розстрілів без суду й слідства еліти нації, почалися виселення заможних селян у Сибіри, – потрібні були раби, бо Москва готувалася до такого ж «бліц-крігу» як Берлін, йшлося лишень хто кого випередить, Сталін Гітлера чи навпаки. Бо одному й другому потрібні були дармові роботящі руки українців та українські чорноземи.

Як стверджував контррозвідник Різун, Сталін був певен, що він перехитрить Гітлера, а тому готувався до швидкісного переможного маршу по західній Європі, для чого форсував виготовлення легких швидкохідних танків, про що мріяв ще цар Микола ІІ, зазделегідь пошивши суконні теплі шапки для парадного маршу по Берліну. Ця мрія не збулася. Хоча парадні шапки-шоломи не пропали, – згодом вони стали так званими «будьонівками» червоної кінноти. Не вдалося й Сталіну випередити Гітлера, бо останній довіряв своїй розвідці, Абверу, знав про всі плани Москви і вдарив на випередження, Вдарив так, що червона армія панічно тікала на схід, кидаючи озброєння, боєприпаси, масово здаючись на милість гітлерівців. Ради справедливості, варто повторитися, що маючи свої плани щодо України, гітлерівці ставилися лояльно,  як до цивільного населення Галичини, так і до військовополонених, просто відпускаючи їх по домівках. Ситуація змінилася коли ОУНр З0 червня  1941 року оголосила у Львові акт про незалежність України. Українські націоналісти, як і білогвардійці, московитські антикомуністи, бачили в нацистській Німеччині менше зло. Не випадково, окрім півтора мільйонної армії РОА генерала Власова, на боці Гітлера проти більшовицьких військ  воювали дивізії козаків-білогвардійців, як суто на радянських теренах, так і на Балканах, чисельністю понад 175 тисяч.

Та повернемося в Галичину. Після проголошення незалежності почалися репресії гітлерівців проти українських націоналістів. Причому без особливого розбору до якої ОУН хто належав, – лідер радикального крила ОУН Степан Бандера та голова проголошеного уряду Ярослав Стецько потрапили до одного концтабору разом з мельниківцем Кандибою-Ольжичем, а брати Бандери були просто розстріляні; в Києві в Бабиному Яру разом з тисячами інших націоналістів була розстріляна голова спілки письменників, поетеса-мельниківка Олена Теліга;  в Житомирі були підступно-провокативно вбиті ідеологи українського націоналізму, мельниківці Сеник і Сціборський. У Славську, що на Бойківщині був заарештований і застрелений при спробі втекти, моєї мами рідний брат, член ОУН Петро Ріжнів, як і чимало інших маловідомих на яких донесли гестапівцям. Ера загравання німців з галичанами закінчилася, німцям не потрібна була якась землеробська держава, якісь інші «арійці», тобто якийсь інший народ, окрім німців, що започаткував хліборобство. Не випадково гітлерівці присвоїли собі були древній трипільський символ вічності життя, рівновеликий хрест, який повертається і вказує напрям свого круговороту загнутими кінчиками хреста, – свастя, щастя (санскрит), яке нині носить спотворену назву «свастика» (до речі, і нині чинний державний герб Індії, що його принесли туди вихідці з барегів Дніпра переселенці трипільці). З початком гітлерівських репресій, вивезенням молоді, так званих остарайбайтерів, на примусові роботи до Німеччини, галичани побачили, що плани щодо українців, як у москалів (незалежно від державних прапорів), так і в німаків, зрештою, як і в колишнього поневолювача поляків, одинакові – мати українців як дешеву робочу силу, визискувати надра і плодородні землі для здійснення сатанинських задумів – побудові «Тисячолітнього Рейху» чи такої ж «Вічної всесвітньої комуни». Засоби обидвох агресорів були одинакові:  «Для досягнення мети всі засоби годяться...», «Лес рубят – щепки летят», «Лучше десять невинных убить, чем оставить одного неубитого врага…» – любимі приповідки Сталіна. Не випадково, як Сталін, так і Гітлер, циніки і садисти, підчас Другої світової війни, раптово стали релігійними, – «Got mit uns!” (у гітлерівців на пряжках поясних ременів). А Сталін великодушно, будучи атеїстом, дозволив вийти з підпілля Православній Церкві і молитися... за безбожну кровожерну юдео-московитську тиранію!..

Щодо трісок, котрі летять при «вирубці лісу», винищенні української еліти, москалі в окупованій Галичині, на всяк випадок, хапали і запроторювали до тюрем за найменшою підозрою. Як зазначалося вище, мій тато, Василь Любасівський, був аполітичний – практичний хлібороб, далекий від політики, який вперто повторював, що мусить годувати родину, виростити свого первістка сина Івана, дати йому можливість закінчити інститут, «щоби не був безграмотний, як я і не бабрався в гною...»; ходив собі, за звичкою, через Бескид до родичів вітчима в закарпатське село Студений, приносив для себе якісь товари, тютюн та «паленку» для друзів, а заодно для радянських прикордонників, щоби ті його «не помічали» (на радянській строні був «сухий закон» на алкоголь і не було доброго тютюну). Все було добре, але батько забув про пильність сусіда-комуніста, що доніс на тата і він отримав 5 років ув’язнення, але оскільки тюрми були преповнені політвязнями, яких не встигали по ночах страчувати, то моєму татові дозволили написати касаційну скаргу. Чим він і скористався втікши до Австрії, де працював у бюргера з 1940 року по 1942. Повернувся додому в розпалі розбудови УПА, але категорично відмовився йти в політику, тим більше що мав уже другого сина, який народився через 4 місяці після його втечі. З наближенням фронту і поверненням москалів в Карапати, тато пішов добровільно на фронт, хоча міг піти відбудовувати залізничні мости, що були знищені відступаючими німцями. Він казав: «москалі все одно десь зберегли якісь документи про мій арешт, а «доброзичливці» комуністи ще живі і обов’язково нагадають кому потрібно про мою втечу, тому я волію загинути на фронті і можливо вбережу свою родину, дружину і троє діток на той час (сестрі було всього один місяць), від виселення до Сибіру. Так і сталося. 30 березня 1945 року на Одері загинув сержант радянської армії Любас Василь Іванович. Уже по закінченні війни приходили свідки тих подій із Синьовидного, що на Стрийщині, котрі бачили те, як комісар підчас затишшя підійшов до тата ззаду і застрелив його в потилицю. НКВД не спало і відповідними каналами направило інформацію і, вочевидь вказівку, що «тріска має відлетіти».

Останній лист від тата мама отримала як наказ: «Анно, Іван повинен вчитися!..» І мама, маючи на руках трьох неповнолітніх дітей, старшому 12 років, другому чотири, а доньці менше року, у віці 30 років залишилася вдовою. Сама косила траву, сама орала поле і засівала, збирала врожай, молотила ціпом збіжжя, щоби прогодувати дітей і себе, здати податок, здати масло,  молоко, яйця, овечу шерсть та шкури, позичити на вічне віддавання так звані «позики» державі. А ще ж мусіла памятати заповіт тата, що «Івана потрібно вчити...» А в 1949 році в Карпатах почали організовувати «добровільно»-примусово колгоспи. Робилося це так: писалася кимось із представників місцевої влади заява про вступ і здачу частки особистого майна в колективне господарство від конкретної особи, якій залишалося лише поставити підпис. Щоби допомогти побороти соромязливість потенційного «добровольця» вступу до колгоспу, йому вкладали в правицю ручку для підпису, а пальці лівої затискали в дверну щілину і тиснули, доки людина не зомліє або не підпише. Моя мама зомліла, але не підписала. І тут селищна влада, пригадала, що доброзичливці давно дивуються чому це рідна тітка чотирьох синів буржуазного націоналіста Андрія Кремінського, що перебувають в постанській армії (та ще й найстарший теж Андрій очолює крайову СБ!) досі на волі? Голова сільради Губаль Микола, хоча був сином комуніста і сам комуніст, співчував змордованій важкою працею вдові, що ледь зводила кінці з кінцями, щоби дати собі раду з дітьми, не реагував на доноси доки не сталося непотрібної уже помсти. Моя тітка, батькова сестра Параска,  вирішила відомститися за старших братів, і старого комуніста, як його називали, Василя Цапівськкого,  якого було скарано жорстокою смертю – повішено на вербу колючим дротом. Тітка на той час була підпільною друкаркою, де випускався заборонений на той час журнал «Перець», а її чоловік Любас Лука, Зосин за сільським прізвиськом, був сотником УПА, що мав псевдо «Байда». Він і наказав стратити донощика таким чином. Приймаки страченого спільно з дітьми написали заяву в районне НКВД і звинувати в тій страті маминих племінників. Оскільки один із племінників мами, син сотника Андрія Кремінського, Володимир з 15 років, після смерті своєї мами Олени, маминої сестри жив до 18-ліття у нашій родині, про що знав і сільський голова, бо сиріт порозбирали були родичі, а інші вільно вдень могли, проходячи селом теж поговорити з тіткою, що було на очах односельців-сусідів. Тож зачіпка, так звані докази в "пособничестве бандитамбули непробивні.

Варто нагадати, що наприкінці 40-х років, враховуючи два маштабні виселення сільських родин в Галичині, котрі проводилися виключно в найлютіші морози, до Сибіру взимку 1947 і взимку 1949 років, повивозили були майже всіх далеких і близьких родичів повстанців (до речі ніхто в селі їх не називав бандерівцями: казали хто як,  чи повстанці,  чи лісові хлопці, було чимало, чого таїти, котрі їх ненавиділи і повторювали вслід за комуністами слово "бандити”), щоби зламати опір УПА. Вночі і вдень влада в селі мінялася – то одні то другі появлялися в селі, – хлопці з лісу, щоби добути якихось харчів та сяку-таку одежину (був наказ не встрявати в локальні сутички з червоними, берегти сили, дочекатися відкриття "другого фронту” між СРСР і США), вдень райкомівці вичавлювали непосильні контигенти та податки, вночі шастали облавники, які безцеремонно вимагали їжі і то найліпшої для себе та їхніх коней вівса (основного хліба селян). Собак облавники, мов гицлі, відстрілювали, щоби ті не гавкали, коли вони йдуть поночі селом. Селяни не сміли вночі ходити вулицями, і боронь боже бігти, бо тут же лунала автоматна черга з ППШ над головою. Як над моєю, коли я босий по снігу перебігав від родичів через дорогу, щоби не замерзнути – взуття береглося для відвідин школи.

Не завжди як ті, так і ті дотримувалися справедливості при добуванні харчів, що породжувало невдоволення, а декого провокувало на неприязнь до українських партизанів. Посипалися доноси. І кого, як не тітку, сестру, при наявності доносу, було заарештувати, проводячи остаточну зачистку потенційних, якщо не явних  симпатиків УПА.  Глибокі сніги і люті морози 1949 року, вивезення секретних документів ОУН головою СБ УПА, двійкарем Миколою Лебедем, який люто ненавидів Степана Бандеру; "випадкове” потраплення тих документів у руки заокеанських жидів, а звідти до Москви; викриття більшості явок ОУН, про що писав свого часу Василь Кук, все це давало можливість Сталіну поставити крапку в опорі української нації. Бо уже після того 1949 року. дії української партизанки, як тоді мовилося, були чисто стихійними, кожен виживав як міг. Але кремлівська влада "проводила остаточную зачистку националистических щепок. Під цю "зачистку” потрапила вдова фронтовика, моя мама, що ніколи не цікавилася жодною політикою, отримала 10 років суворого режиму в ТАЙШЕТ-ЛАзі. Сім років будувала дорогу "Абакан – Тайшет” через Саянські гори від Східного Сибіру до Алтаю, a її діти були "звільнені” від батьків у 14, 8 і 5 років відповідно, ставши круглими сиротами. Нас позбавили дитинства і юності. Вірніше "визволили” від нього, як рече баба Ганька з Банкової та її патрон, лідер олігархів України і глава п’ятої московської колони в Україні. Покійна тітка Параска, політкаторжанка, 27 років добувала вугілля на каторзі на Колимі.

Наша мати, на початку хрущовської відлиги, в 1956 році, маючи 41 рік від роду, була відпущена по хворобі, і як така, що була безпідставно засуджена, повернулася «древньою старухою» – одна шкіра і кості. Сусідський хлопчина, уже в зрілому віці прийшов до неї і попросив пробачення за те, що послухав своїх тата й маму і підписав на неї донос.разом з іншими своїми родичами.

По закінченні школи-інтернату, мене попередили, що як син фронтовика, я можу вступити в який небудь технічний ВУЗ, але не смію, як син "ворога народу, подавати документи до юридичного, військового, медичного та інших престижних ВУЗів. Та я й не мріяв про це, бо закінчив школу в галошах, одягнутих  на онучі, напівголий і напівголодний. Влаштувався сільським бібліотекарем, але відмовися голосувати в 17 років з половиною років за депутатів УРСР і мене заставили написати заяву про звільнення. Далі з 18 років робота в шахті рудоуправління "Нікополь-марганець”, армійська служба, шахта "Лисичанськ-вугілля”. І уже через 12 років після закінчення середньої школи я подав документи на юридичний факультет, працюючи в Житомирі. Але вночі прийшов ввічливий чоловік в цивільному  і чемно, спокійно порадив: "Забери документи, марно готуєшся до вступних екзаменів, – ти не маєш права вчитися ніде, окрім технічного ВУЗу”.

Знайшовши двоюрідного брата по мамі, Ріжніва Штефана Васильовича, через "Червоний хрест” у Чеських Будейовіцах, я не зміг його відвідати у 1978 році, хоча він за моїм викликом мав таку нагоду відвідати рідні Карпати і Житомир. Лише в 1989 році, мені поталанило отримати ту злoщасну візу в Чехословаччину.

Тому й хочу почути від вельмишановного Президента донецької москальскої і кримінальної меншини, що узурпувала, як найвищу владу в Україні, так правдами-неправдами і всю місцеву, за що мені галичанину, а також іншим півтора мільйона галичанських родин, яких спіткала доля моєї Любасівської родини, родин моїх кревних родичів Ріжнівих, Кремінських, що були озвірілою москалотою і німотою вимордовані лише за те, що хотіли вільно господарювати на споконвічній батьківській землі, працюючи в поті чола свого, як записано в Євангеліє, на якому Ви, як президент України, присягалися служити всьому народу держави, а не лише жменьці кримінальної братії: за що ми маємо дякувати москалям чи німцям, котрі гризлися за Україну мов шакали за кістку? Чому в честь перемоги москалів з допомогою українців над німцями і над... Україною,  і чому я маю називати ту бойню "Великою Вітчизняною війною”, коли це була війна двох нацистських держав Московщини і Німеччини? Чому червоні від крові невинно замордованих моїх родичів, окупаційні прапори, а не синьо-жовті з траурними стрічками мають майоріти в цей трагічно-зловісний день 9 травня на столицею України та іншими містами? Чому білогвардійських генералів, котрі керували дивізіями, що воювали на боці Гітлера офіційно вшановуються нині Кремлівською владою? Очевидно, що це є підтвердженням того, що в Московщини, незалежно від кольору прапора, як і в Німеччини ворогом і одночасно бажаною здобиччю була Україна, котра, при антиукраїнській і антинаціональній найвищій державній владі, має намір урочисто відзначити найтрагічнішу сторінку історії українського народу, як свято. Тому, якщо влада святкуватиме перемогу над власним народом чужих завойовників, то  є ворожою владою, яка не має морального права називатися українською. Слово за вами, шановні брати українці, бо Президент і його комуно-дикокапіталістичне оточення своє слово сказали. Що скаже народ, основна і справжня влада в державі, як люблять наголошувати і президенти, і прем’єри, і спікери, маючи на увазі, що отой міфічний народ є ті, хто обікрав той народ, – жменька прихватизаторів, космополітичних зайд та власних яничарів, що виживають корінну націю з власної землі, щоби наповнити Україну рабами з Африки та Азії. Чи не нагадує тобі, це шановний читачу, Північну Америку часів, коли туди увірвалися англосакси, іспанці та інші завойовники?  Чи призабулося те,  що нас учили в школі: раби-негри, індіанські резервації, ще недавні суди Лінча, ганстерські розборки та інші перли Дикого Заходу? Здається "квітки цього буряну уже відцвіли, починають достигати смердючі їхні плоди і в Україні. Хто їх сіяв і продовжує леліяти не бачить хіба що сліпець. Пора скидати полуду з очей, братове українці!

А малоросів хочу привітати: З перемогою над вами, гнучкошиєнками, оновлюваної імперії, Московського каганату, що вкотре змінив колір зловісної рептилії, і святкує перемогу над укранською нацією! Московські гноми лише входять в смак і нагулюють апетит, бо бандит визнає лише силу і кулак, – «Москва слезам не верит!», вельмишановні отамани і отаманчики, ліберальні вождики, крутії і перекинчики, як мовив Дмитро Донцов, – єднайтеся доки є ще час.

 

Звільнений від національної і соціальної справедливості, від батьків,

родичів, дитинства і юності, галичанин, Іван з бойківської родини Любасівських. Дякую за це ординській розбійній Москві і подвійна дяка Президенту України, що мені про ці "веселі дні” нагадав! І від цього, як мовить мудра бабця, нікуди дітися.

 

18 квітня 2011 року

Категорія: Мои статьи | Додав: graf (25.05.2011)
Переглядів: 1064 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Поиск
Друзья сайта
  • [11.02.2017][Мои статьи]
    Комітет порятунку музеїв протестує! (54)
    [26.01.2017][Мои статьи]
    Excavations at Baturyn in 2016 (0)
    [04.09.2016][Мои статьи]
    Музей плакату представляє Юрія Неросліка (0)
    [12.07.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ У БАТУРИНІ 2015 РОКУ. РЕКОНСТРУКЦІЇ КІМНАТ ПАЛАЦУ МАЗЕПИ (0)
    [06.01.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОЇ СТОЛИЦІ БАТУРИНА У 2014-2015 РОКАХ (0)
    [18.12.2015][Мои статьи]
    Гармату Мазепи "Лев" вкрали з Кремля?! (0)
    [15.12.2015][Мои статьи]
    Аліна Певна: «Маріуполь – туристична та культурна Мекка Донеччини» (0)
    [14.12.2015][Мои статьи]
    "Відчуй Україну":Столичные живописцы привезли в Мариуполь пейзажи (0)
    [08.12.2015][Мои статьи]
    Відчуй Україну! - Маріуполь (0)
    [07.12.2015][Мои статьи]
    Мистецька акція «Відчуй Україну» стартує в АТО! (1)

    Каталог статей

    Міні-чат
  • Copyright MyCorp © 2021
    Зробити безкоштовний сайт з uCoz