Ганебна капітуляція Петра Першого в Прутському поході
Білі
московські царі, червоні генсеки та й теперішні «демократи» словечком не
обмовляться про ганебний Прутський похід Петра Першого. Тож дізнайтеся
про нього хоч через 299 років, бо він засекречений і досі. Відбувся
похід улітку 1711 року, тобто всього через два роки після знаменитої
Полтавської битви. Брали в ньому участь ті самі славні петровські
гвардійські полки: Семеновський та Преображенський. План Петра був
конкретний: перейти річку Дунай трохи вище від впадання її в Чорне море і
рухатись по Болгарії аж до другої столиці султана – Адріанополя, де до
армії Петра мали приєднатися 30 тисяч волохів і 10 тисяч молдован.
Чисельність війська могла сягнути 94 тисяч. Головним «гарматним м’ясом»
стали б румуни, молдовани і болгари, а слава, ясна річ, мала дістатися
Московії. Для оправдання походу на Балкани і завоювання Константинополя,
тобто Стамбула, служила православна віра, яку пригнобили
турки-мусульмани. У Константинополі мали зліквідувати візантійський
патріархат, тобто, «другий Рим», і Москва мала набути «третього Риму»,
про який мріяли ще з 15 століття. УСЯ АРМІЯ зібралася в місті Ясси 24 червня 1711 року. 27 червня гучно
відсвяткували Полтавську перемогу. Петровські гвардійські полки, які
воювали під Полтавою, стріляли з дрібної зброї, дали залп із 60 гармат,
Феофан Прокопович «читав казання», потім був розкішний обід у царя.
Вирушаючи на «священну війну проти ворогів Христових», Петро ніскілечки
не сумнівався у великій перемозі над султаном та над Кримським ханством,
якому до 1700 року платив принизливу данину. Після балу Петро відправив
свою кінноту (7 тисяч шабель), щоб захопила турецьке містечко над
Дунаєм, де армія турецька скупчила свої склади. Треба захопити їх, або
спалити. Через три дні вся московська армія переправилася через Прут і
рухалася правим берегом трьома колонами. Першу вів генерал Янус, другу –
цар, третю – Рєпнін. 8 липня авангард колони генерала Януса зустрів
турецьку армію і під її вогнем змушений був відступити до колони царя.
Цар негайно послав за колоною Рєпніна, щоб ішла на підмогу, але
з’ясувалося, що вона вже затиснута татарами і рухатись не може. Турки
тим часом підтягнули свою артилерію, розмістили її півколом, і тепер на
оточену армію Петра дивилося триста турецьких гармат. Посеред оточеного
петровського табору викопали яму, обіклали її возами і сховали в ній
царицю та дам, що її супроводжували. Уранці почнеться приступ, їх
розіб’ють і його, Петра Першого, героя Полтавської битви, напевне,
будуть возити в клітці напоказ вулицями Константинополя. Яка ганьба!
Переляканий Петро спитав молдованина Некулче чи не міг би він як-небудь
провести його з царицею Катериною до угорської границі. Той відмовився,
бо вся Молдавія вже кишить татарською кіннотою. Тоді Петро наказав
вивісити над табором білий прапор, що означало тільки одне – ганебна
капітуляція. Віце-канцлера П.Шафірова послав на переговори, наказавши
погоджуватися на будь-які умови, крім рабства, тобто полону. Грошей з
собою взяли не тільки скриню, а багато мішків везли запасними кіньми, до
того ж у цариці та в дам були дорогоцінні прикраси та інші коштовні
речі. Армія почала страждати від нестачі харчів, через татарський вогонь
навіть води з річки не можна набрати. Ганебний документ про капітуляцію
Петро підписував у шатрі візира. За величезний хабар турки погодилися
відпустити Петра, але султан потім за це покарав візира. А як же татари?
Вони не одержували хабара. Чому ж відпустили московитів? Туркам Петро
пообіцяв звільнити козацькі землі, тобто Україну, на яку він не має
ніякого права, не втручатись у польські справи, звільнити Азов, а флот,
що перед ним, спалити і всю зброю з нього віддати туркам та ще багато
іншого. З Кримським ханом Давлет-Гіреєм Петро Перший окремо підписав
Шертну (тобто Клятвенну) грамоту, де зобов’язувався і далі бути васалом
кримського ханства, справно платити йому принизливу данину, як платив до
1700 року. ПОВЕРТАЮЧИСЬ додому, армія Петра втрачала щоденно від голоду
500-600 чоловік. Із 54-тисячної армії через Дністер 1 серпня 1711 року
переправилось ледве 10 тисяч повністю деморалізованих солдат, як і їх
командирів. 70-тисячна армія хана могла без особливих зусиль знищити їх
чи взяти в полон, але вони вчинили, як благородні лицарі. Опинившись на
Правобережній Україні, Петро І віддав наказ палити і грабувати, а народ
брати в полон, бо ця територія належала тоді до Польщі, з якою в
Московії ще з 1686 року був підписаний договір про вічний мир. Та хіба
Москва колись дотримувалася угод?! Треба додати ще одну цікаву деталь.
Під час походу вели щоденник. Після повернення Петро власноручно
переписав його від початку до кінця, прибравши надто ганебні моменти, а
оригінал знищив. Дещо пригладив, щось випустив, решту прибрехав, бо
«якщо не бреше і не краде, то це не москвин», – сказав потім цар
Олександр І. Але все одно спокою Петрові не було. Він заповів, щоб якось
дістали з Бахчисараю ту його Клятвенну грамоту і знищили її. Тому
цариця Анна Іоанівна в 1736 році організувала невдалий похід на Крим.
Придворна еліта вимагала покарати командувача, але цариця щедро
нагородила його. Чому? Не могла ж вона сказати, що основне завдання він
виконав: вони спалили бібліотеку й архів у Бахчисараї, де могла
зберігатися та грамота. Та не все, мабуть, знайшли, забрали й спалили,
бо 1737 року був ще один похід на Крим. Втратили 100 тисяч солдат, а
бахчисарайські документи знайшли згодом у Сімферополі. Коли дослідник
Прутського походу В.Білінський у 1978 році, будучи в Ленінграді,
попросив показати їх, то його попередили, щоб він більше секретними
документами не цікавився. Ще мав гризоту Петра Перший, як довести своє
законне право на українські землі. Спершу він знайшов якийсь літопис
десь аж у Кенігсбергу, де нібито свідчилось, що Московія і Русь-Україна
розвивалися разом. Потім йому порадили оголосити Московію імперією і
назвати її Російською. Більшість європейських країн, у тому числі й
Туреччина, кілька десятиліть не визнавали цієї назви, бо знали, що
Росією греки називають лише Русь-Україну. Укравши ім’я, приточили собі й
нашу історію. Особливо старалася в цій справі «вража баба» Катерина II.
Вона створила спеціальну комісію для написання «справжньої» історії
Московії. По імперії гасали десятки експедицій, котрі збирали літописи
та різні історичні документи, підробляли їх, створили потім «сводную
летопись», а оригінали знищували. Робили вставки навіть у літературний
твір «Слово о полку Ігоревім», а оригінал, сказали потім, нібито згорів
1812 року. Такого накрутили та набрехали, що як сказав поет Тютчев,
«умом Россию не понять...» ЯКЩО перший ґудзик піджака застебнеш
неправильно, то скільки потім не стараєшся, інші застебнути правильно не
зможеш. Щось подібне сталося й з історією Росії. Ось чому вони тепер
так хочуть, щоб ми з ними написали спільну історію про життя в «общем
отечестве». Але ж ми не розуміємо такої арифметики: як можна було 1948
року відзначати 500-річчя хрещення російської православної церкви, а
через сорок років – уже тисячоліття?! Тут справді «умом не понять». Ось
до якої арифметики призвів Прутський похід Петра Першого. Прочитайте в
УРЕ, де акт про капітуляцію називають гонорово Прутським трактатом, а
про Україну в ньому і про татарського хана ні півслова. Але доточили:
«Між російськими і турецькими військами відбувся бій». І далі: «Росіяни
чинили запеклий опір». Звідки взялися росіяни, якщо країна звалася
Московією? Звідки взявся бій, якщо бою навіть не починали, а відразу
підняли білий прапор капітуляції? Але якщо «старший брат» брехав, то
«молодший» мусив за ним перебріхувати.
