Генерал-лейтенант Порфирій Миколайович Глібов
ЗАПИСКИ
Русская старина, 1905, № 1, с. 94-98.
Отже, службова доля моя вирішена, і я відправляюся в Крим. Про
труднощі, незручності, всілякі небезпеки, котрі чекають на мене
попереду, я не думаю, але мені тяжко розлучатися з моєю доброю дружиною і
милим сином. Та Бог милостивий. Зрештою, 19-го червня (1855 р.) виїхав
я із Кременчука. Тяжко, несказанно тяжко було мені відірватися від
любих сердцю! Я і не пам'ятаю, коли так занадто страждав душею.
Єлисаветград затишне містечко Новоросійського військового
поселення, - як оазис у пустині освіжав мене. Тут було багато люду,
котрий тратив гроші, кілька штабів з великою кількістю голодних шлунків.
За планом міста і за прямими його вулицями Єлисаветград чимось
нагадував собою Царське село, розуміється, за виключенням царської
розкоші, котрої в Єлисаветграді немає, хоч і видніються на околиці міста
величезні будівлі, що називаються двірцем.
Головних будівель три: в одній визначені приміщення для царя і його
свити, корпусного командира і для всіх генералів; у другій - для
штабних чиновників; у третьому - для штабу і писарів. Всі будинки
триповерхові з довгими фасадами, тут же манеж, головна гауптвахта,
церква прекрасної архітектури з 5-ма куполами, невеликий плац-парад і
різні господарські прибудови: конюшні, сараї та ін. Все відрізняється
масивністю; будівлі - житловими зручностями, симетрією, акуратністю, але
ніде і натяку на претензію і на розкіш чи якусь витонченість; кругом
лише одне необхідне, і нічого лишнього; словом, Єлисаветградський палац
не можна назвати царським, а правильніше - палацом військового
поселення. Приміщення для царя у нижньому поверсі одного із трьох
будинків, що складалося всього із чотирьох покоїв: спальні і туалетної,
вітальні, кабінету і приймальні, - нічим не відрізнялося, крім чистоти,
доведеної до найвищої абсолютності.
Єлисаветград був колись фортецею, але тепер це відкрите з усіх
боків місто, оточене неозорими степами, на котрих часто покійний
імператор (1) проводив кавалерійські маневри з Герценшвейгом, Сакеном,
Офенбергом і Гейльфрейхом, з російськими генералами. Не знаю, як було
графу Нікітіну переварювати всі ці прізвища заморські.
Пам'ять про покійного імператора надовго залишиться не лише в
поселенців військових, а і в жителів Єлисаветграда. Коли я повів мову з
хазяйкою постоялого двору, дуже розумною міщанкою, про визначні місця
міста, вона перш за все почала розповідь про палац.
- Ідіть, батеньку, - говорила стара, - подивіться на палац. Адже
покійний батенько цар часто відвідував нас і гостював у нас іноді по 10
днів.
- Для оглядів і маневрів, - відзначив я.
- Це своїм чином, - заперечила стара, - але він приїздив і для нас.
Бувало, як під'їде до порогу, так завжди і скаже: я, мовляв, приїхав
до вас, щоб у вас відпочити. Так, батюшка любив і жалував нас
покійний.
- Так за що ж він вас любив так?
- Як за що? - за порядність нашу, за православ'я, за вірність. Та й ми любили його.
Імператор Микола І.
Якби ви були тут, коли надійшло повідомлення про його смерть,
надивилися б на наше горе, сліз - то, багатенько по всьому місту. І як
подумаєш, останнього разу приїздив він до нас таким здоровим і веселим, і
раптом не стало! Воля твоя, Господи! Слава ще Богу, (і з цими словами
стара набожно поглянула на ікони і перехрестилася), що приємник його вже
в літах і не віддасть нас на глум ворогам нечестивим. Слухи навіть
ходять у народі, що новий імператор оповістив грамотою, що він від
правого діла не відступиться і буде так, як і батько, битися з ворогом
до останньої краплі крові: Дай, Боже, йому силу і мудрість
батьківську!
Без сумніву, що в дусі моєї хазяйки згадують багато жителів Єлисаветграда про померлого імператора.
Дійсно, якщо це місто процвітає, то переважно зобов'язане цим
Миколі Павловичу. Холери тут поки ще немає, але, за слухами, - у
Миколаєві і в Херсоні вона вже лютує. До речі, в кондитерській зустрів я
балакучу "dame de comptar ". (2) Між іншим, вона повідомила мені, що
днями одержала листа із Сімферополя від сестри, що холера страшенна і
там лютує і що народу від неї валиться дуже багато.
- А французи від неї вмирають? - запитав я.
- Як не вмирати! Їх ще більше вмирає ніж наших, адже вона
проклята, на своїх не так озлоблюється, як на чужих, та і народ у них,
правду сказати, нетерпеливий: їсть собі все, що попало. Та нам від цього
не легше.
Звісно так, подумав я і роздумуючи пішов знову бродити по місту.
По дорозі від Єлисаветграда до Миколаєва, майже 200 верст, всього
одне місто - Бобринець, гніздо жидків з однією православною церквою і
кількома мазанками, а після Бобринця знову степ, степ і степ!
На станції зустрівся із якимось паном у халаті, котрий за панібрата
їхав із євреєм із Миколаєва на ярмарок у Єлисаветград. Хоч пан цей і
відрекомендувався мені вільнопрактикуючим лікарем, але з фізіономії
його, більш менш підозрілої, щось не віриться, щоб він міг належати до
сім'ї ескулапів; достовірно можна подумати, що він просто коновал або
ветеринарний лікар. Та серед степу я йому зрадів, тим паче, що він
співбесідник немовчазний, зрозуміло, перш за все мова йшла про теперішні
події.
За його словами, французи йшли в наступ мертво-п'яні (6-го червня),
покладено їх на місці близько 8 тисяч і взято в полон 800 чол.; частина
полонених відправлена у Київ, друга ж партія на Єлисаветград із
Миколаєва; все народ рослий і гарний, самі себе називають дурнями і
кажуть, що на одного росіянина треба у крайньому разі трьох французів.
В степах, мабуть, ще можна знайти поезію. Але для цього необхідні:
енергія молодості, богатирське здоров'я та добрий кінь. За таких умов і в
степу яке завгодно горе можна розвіяти. Та ось і Миколаїв, гніздо
моряків, з його карабельною верф'ю, адміралтейством і іншими закладами
морського відомства.
У місті помітна пустота, нудьга і в'ялість або, вірніше,
бездіяльність. Можливо, в інший час і місто мало інший вигляд; але при
теперішніх обставинах, особливо настільки близько від театру війни,
жителям Миколаєва не до веселощів.
Примітки
1. Мова йде про Миколу I.
2. Торгову дамочку.
Переклад з російської О.Ч.
//ЄЛИСАВЕТ. Випуск №12, 28 жовтня 1992 р., с.3.
Бiблiотека Олександра Чуднова
|