Навіть апеляції до «вимушеного характеру» вчинків керівництва ВКП(б) уже не надто допомагають – віз зрушив із місця, і не в останню чергу під впливом досліджень українських авторів та присвячених Голодомору політичних акцій українського громадянського суспільстваАле чого російська інтелектуальна й політична еліта, за нечисленними винятками, не може прийняти, - так це факту цілеспрямованого геноциду українців як етносу і як нації. Скажімо, до 75-ліття початку Голодомору була опублікована стаття професора Віктора Кондрашина, де категорично заперечується такий геноцид. Мовляв, деякі регіони тодішньої Російської Федерації постраждали ще більше, ніж Україна, і ніхто не говорить, що то був геноцид. Мовляв, «порівняльний аналіз матеріалів переписів 1926 і 1937 років наступним чином показує скорочення сільського населення в районах СРСР, вражених голодом 1932-1933 років.

Але чого російська інтелектуальна й політична еліта, за нечисленними винятками, не може прийняти, - так це факту цілеспрямованого геноциду українців як етносу і як нації. Скажімо, до 75-ліття початку Голодомору була опублікована стаття професора Віктора Кондрашина, де категорично заперечується такий геноцид. Мовляв, деякі регіони тодішньої Російської Федерації постраждали ще більше, ніж Україна, і ніхто не говорить, що то був геноцид. Мовляв, «порівняльний аналіз матеріалів переписів 1926 і 1937 років наступним чином показує скорочення сільського населення в районах СРСР, вражених голодом 1932-1933 років: у Казахстані – на 30,9%, у Поволжі – на 23%, на Україні – на 20,5%, на Північному Кавказі – на 20,4%».

На позицію Москви здебільшого орієнтуються і західні дослідники. «Чи треба бачити в цьому голоді, як стверджують сьогодні деякі українські публіцисти й історики, «геноцид українського народу»?.. Безумовно, можна, використовуючи вислів Андрія Сахарова, говорити про «українофобію Сталіна». Однак слід відзначити, що репресії голодом спіткали також місця розселення козаків на Дону та Кубані і жителів Казахстану... З тих місцевостей, де відбулися 14 тисяч бунтів та селянських повстань, зареєстрованих ОҐПУ 1930 року, 85% були покарані голодом у 1932-33 роках. Це найбільш багаті і найбільш перспективні сільськогосподарські райони, тобто такі, які могли б дати державі більше за інших, але саме ці райони найбільше втратили при вилученні у них сільськогосподарської продукції під час хлібозаготівель, змінених затим насильницькою колективізацією, і саме в ці райони приніс смерть голод 1932-33 років», – стверджують не якісь там навколокремлівські речники, а європейські автори «Чорної книги комунізму»

Логіка, звісно, цікава. Якщо спробувати застосувати її до нацистських злочинів, то вийде щось на кшталт: гітлерівці тотально знищували циган і психічно хворих людей, відтак їхні акції проти євреїв не були геноцидом…

Але разом із тим факти, наведені і професором Кондрашиним, і «Чорною книгою», беззаперечні. Й означають вони зовсім інше, ніж стверджують їхні публікатори. А саме – що, по-перше, на території Російської Федерації (куди у той час входив і Казахстан) також проводився геноцид українців (Кубань, нинішні Саратовська і Волгоградська області, «Сірий клин» у Південно-Західному Сибіру і Північному Казахстані – це все тодішні місця компактного проживання українців, особливо у сільській місцевості. По-друге, об’єктом геноциду стали і донські козаки, котрі на той час у масі своїй не вважали себе росіянами (понад 100 тисяч їх і досі так вважають, що засвідчено даними перепису 2002 року) та жителі  автономної республіки німців Поволжя. По-третє, Кремль здійснював так само і геноцид казахів. Чому? Передусім у силу крайньої неблагонадійності усіх цих націй та етносів, що засвідчили як їхні боротьба проти більшовиків у 1917-21 роках, так й опір колективізації.

Дії сталінського керівництва ВКП(б) мали міцне теоретичне підґрунтя; у марксизмі вже давно було вироблене поняття про «контрреволюційні нації», яким «належить у ближчому майбутньому загинути в бурі світової революції», впродовж якої «з лиця землі зникнуть не тільки реакційні класи і династії, а й цілі реакційні народи» (Ф.Енгельс).   Сталін хіба що вніс певну поправку до висновків співзасновника марксизму: «реакційні народи» мають загинути, частково фізично померши від голоду, а частково влившись, уже упокореними, з утраченою тожсамістю, до «єдиного радянського народу».

Отож, відштовхуючись від наведених фактів, уважніше придивімося до того, що відбувалося у 1932-33 роках у Казахстані, тоді – автономній республіці у складі Російської Федерації, що одержала свою назву від етносу, який небезпідставно – в числі низки інших – вважалися «слабкою ланкою» (Й.Сталін) політичних побудов Кремля. Адже саме слово «казах» означає «вільнолюбна людина»…

У цей час (з 1925 року) секретарем крайового комітету ВКП(б) був Філіп Голощокін, організатор вбивства сім’ї останнього російського імператора Ніколая ІІ. За правління Голощокіна, з одного боку, майже всі етнічні казахські землі були зібрані в межах однієї автономної республіки; з іншого боку, на думку низки сучасних казахстанських істориків, були фактично зірвані розпочаті перед тим, у першій половині 1920-х, антиколоніальні заходи: коренізація держапарату, перетворення казахської мови на державну, створення нових вишів (їх назвали «розсадником націоналізму»), залучення казахів до індустріальних галузей тощо. Почалися утиски нечисленної національно орієнтованої інтелігенції та експропріації земель й отар «казахських баїв-напівфеодалів» та їхніх «посіпак».

А з 1929 року, з початку масової колективізації, у Казахстані спалахують десятки повстань, причому як казахів-кочовиків, так і російських та українських селян-переселенців. Серед повстанців нерідко були комуністи й комсомольці. Часом чисельність повстанських загонів становила по кілька сотень шабель і багнетів. Казахи повставали під гаслом: «Хай живе казахська влада!»; селяни-переселенці висували гасло: «Геть Радянську владу! Хай живе вільна праця!» Якщо навесні 1930 року, за даними ОҐПУ, загальна чисельність постійно діючих повстанських загонів у Казахстані становила 2 тисячі осіб, то влітку 1931 року – вже понад 3 тисячі. До речі, і до цього, ще за Російської імперії, казахи неодноразово зі зброєю в руках підіймалися на боротьбу за свої права; найбільшим було повстання 1916 року під проводом Амангельди Іманова.

А ще, рятуючись від більшовицької колективізації, з території Казахстану у ці роки відкочувало (часом прориваючи кордон з боями) близько мільйона казахів, із яких повернулася назад тільки половина.

Та Голощокін не вгавав; він поставив на меті провести у Казахському краї так званий «малий Жовтень», тобто провести майже тотальну колективізацію і перевести народ на осілий спосіб життя; у казахів забирали худобу, майно і під конвоєм відправляли у «точки осідання». Реквізована худоба або здихала з голоду, або її забивали. 1933 року із 40 мільйонів голів, які були за рік перед тим, залишилася приблизно одна десята. Полишені без засобів існування, казахи, а також слов’яни-переселенці, масово помирали з голоду. В результаті впродовж 1932-33 років померло, за різними оцінками, від одного (Роберт Конквест) до двох (Абилхожев, Казинбаєв і Татимов) мільйонів казахів, тобто близько 40% корінного населення цієї республіки. Від голоду у цей час в автономії померло також до 200 тисяч представників інших етносів (щонайменше третина з них була українцями).

Чи мав Кремль безпосередній стосунок до нищення казахів, чи йшлося про власні ініціативи Філіпа Голощокіна? Як твердять казахстанські історики, не знайдені компартійні документи, які б прямо ставили завдання винищення значної частини казахів. Але хто б їх ретельно шукав, крім незалежних дослідників, перед якими зачинені таємні архіви, за правління ліпшого друга «кремлівських чекістів» Нурсултана Назарбаєва? З іншого боку, механізми здійснення влади у сталінській імперії (детально проаналізовані й змальовані, скажімо, у працях сучасного російського історика Ірини Павлової) унеможливлювали свавільні дії такого масштабу з боку будь-кого із сталінських висуванців, тим більше, такого досить низького рівня (один із багатьох членів ЦК), як Голощокін.

Звичайно, оцінювати на правовому і політичному рівні те, що робилося із їхнім народом, самим громадянам Казахстану, але під науковим оглядом хіба не є геноцидом знищення близько 40% одного із найбільш бунтівних етносів Радянського Союзу, після чого казахи аж до 1990-х років перетворилися на етнічну меншину на своїй власній історичній території? Адже більшовицька політика в Казахстані цілком підпадає під визначення Конвенції ООН 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», де сказано, що під геноцидом розуміються певні дії, «чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку». Конкретно ж ідеться про пункт «с» статті ІІ – «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її». Я вже не кажу про те, що у 1932-33 роках було штучно затримано, а то й відкинуто назад процеси формування модерної казахської нації, знищено найбільш волелюбних її представників, людській спільноті завдано тяжкої національної травми, наслідки чого не подолані донині.

Іншими словами, якщо, за словами Владіміра Путіна, Росія й СРСР – це синоніми («А що таке Радянський Союз? Це Росія і є, тільки називалася по-іншому» ), то на цій державі – як де-факто несамохіть визнали самі російські науковці – лежить тягар юридичної та моральної провини за геноцид цілої низки народів (як у 1932-33, так і в 1944-45 роках). Й одне з найтрагічніших місць у цьому переліку, поряд із українцями та кримськими татарами, посідають і казахи.