Кого тільки з різних ініціативних і творчих постатей не збирав Київ часів громадянської та визвольних воєн! Але й на їхньому тлі трапляються відверті віртуози українського революційного авантюризму.

Тут незаперечна першість належить героєві Першої світової, який мав чимало відзнак: щонайменше шість бойових орденів, не кажучи про «Георгіївську шаблю» за порятунок власної частини від оточення… Це сотник Іван Полтавець із Чигирина, який стверджував, що є спадкоємцем бунтівного гетьмана Остряниці.

 

У революційній Україні він обов’яз­ково мав з’я­ви­ти­ся, адже, очоливши Ук­раїн­ське товариство офіцерів Петрограда, виявився занадто непередбачуваним для російської столиці. Наприклад, самовільно вилучив із музеїв козацькі клей­ноди і відправив на батьківщину, але ті чомусь туди не дісталися. Загалом Пітер був затісним і чужим для цього затятого українця, й місцеве військове керівництво раділо, відправляючи його додому. Знайшовши підтримку в національних київських установах, він розпочав власну політичну гру: очолив у жовтні 1917 року з’їзд Вільного козацтва – стихійний рух самооборони українського селянства. У Києві, де Рада прагнула поставити під контроль «стихію», він не говорив про свою участь, а опозиційним «вільним козакам» – про свої офіційні повноваження від Києва. На не дуже репрезентативному «козацькому з’їзді» він просував гучні декларації, зокрема про визнання «наказним отаманом» Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського, який тоді й гадки не мав ані про Івана Полтавця, ані про Вільне козацтво.

 

Восени 1917 року це викликало невдоволення з боку Центральної Ради Скоропадським (той мимоволі ставав «українським політиком»), а ось у 1918-му стало в нагоді як вияв давніх народних симпатій до Павла Петровича. Вдячний гетьман призначив Полтавця генеральним писарем, що було відвертою синекурою: його посада не залежала від особи та партійності прем’єра. Назовні Полтавець виконував функцію церемоніймейстера: «ніби зіскочив із старовинного портрета», говорив доброю українською мовою, «кокетуючи запозиченими із старого словництва архаїзмами». На думку деяких спостерігачів, він був кимось на кшталт сірого кардинала при гетьмані; але Скоропадський до Полтавця прислухався, та не переоцінював.

 

Після падіння Директорії Полтавець емігрував до Німеччини, де намагався запевнити різні політичні сили у тому, що мав в Україні масову підтримку, могутні «таємні козацькі коші» у кількох країнах та готовий віддати все це тому, хто його фінансово підтримає. Він пропонував послуги кому завгодно: російським монархістам, німецьким нацистам та американському ку-клукс-клану. Доволі швидко від нього відхрестилися всі можливі угруповання української еміграції: попри ідейні розбіжності, вони вважали, що Полтавець ганьбить їх усіх разом, а його оповідки про «підпілля» дали врешті привід для репресій в УРСР. Припинив він свою «творчу активність» лише під час наступної світової війни. Усе це дуже погано закінчилося б, але єдина втіха полягала в тому, що наступні (й останні) тридцять років життя Полтавцю вже просто ніхто не вірив…