Українське козацтво виникло, за історичними документами, у кінці XV століття. Важливу роль у його становленні як військово-політичної сили відіграв волинський князь Дмитро Вишневецький, відомий у народних думах і піснях під прізвиськом Байда. У середині XVI століття Вишневецький був старостою прикордонного міста Черкаси. Як православний лицар він прагнув оборонити християнський світ від татар і турків. У нього виник шалений задум: зібрати докупи розрізнені ватаги розбишак, мисливців і просто втікачів, що промишляли на Дніпрі нижче від порогів. Завдяки непролазним плавням, порогам і лісам місцевість та була неприступною для непроханих гостей. І ось у цьому раю для вільних, нікому не підлеглих людей, на віддаленому, але стратегічно важливому острові Мала Хортиця посеред Дніпра князь Дмитро збудував замок для захисту від Туреччини і Криму. У такий дещо парадоксальний спосіб князь започаткував Запорозьку Січ — колиску українського козацтва. Дмитро Вишневецький не тільки згуртував запорозьких сміливців, а й заснував новий, доти небачений у Європі лицарський орден. Він визначив головний напрям козацької політики на наступні 250 років: служити будь-кому, але відстоювати лише власні інтереси; використовувати й підігрівати суперництво сусідніх держав для зміцнення спершу Запорозької Січі, а потім — Козацької держави.

Вишневецький з козаками здійснив кілька вдалих походів на Крим і Туреччину. Зрештою він закликав європейські держави до хрестового походу проти мусульман. Але Польща його не підтримала. Тоді князь подався у Москву, до Івана Грозного. Спершу вони порозумілися. Проте Вишневецький швидко розчарувався і в цареві, і в московській політичній еліті. Повернувшись в Україну, він раптом згадав, що його дідом по матері був Штефан Великий — найбільший з володарів Молдавії. Війна за молдавський престол і стала для князя фатальною. Бурхливе життя міжнародного авантюриста закономірно скінчилося мученицькою смертю в Стамбулі: за наказом турецького султана його повісили за ребро на залізному гаку. Народ склав про це одну з найкращих балад — «Пісню про Байду». Через 50 років після його загибелі нащадки зрадять віру й народ, а один із них — Міхал Корибут-Вишневецький — навіть стане польським королем. Але це вже не матиме ніякого значення. Бо князь Дмитро встиг пов'язати дві українські еліти — стару княжу й нову козацьку. Занепадаюча родова аристократія передала історичну естафету влади новопосталому запорозькому козацтву. Так княжа верства, за якою стояла шістсотлітня володарська традиція, відчувши втрату життєвої енергії, перед своєю смертю встигла зорганізувати стихійні народні сили.

Сенсом життя цих людей була війна. «Війна козакові так необхідна, як птаху — крила, як рибі — вода», — свідчив історик Дмитро Яворницький. Козакам, попри їх довголіття, не личило умирати своєю смертю. Умирали в бою. Якщо потрапляли в полон, — то на палі чи на шибениці. Небесними покровителями цього лицарського ордену були архістратиг Михаїл і Юрій Змієборець. Святий Юрій за популярністю в народі дорівнював Козаку Мамаю. В усіх лицарських орденах Європи вважалася головною роль провідника, вождя, Великого Магістра. І Запорозька Січ — не виняток. Тут вожді фор-мально були виборними. Але процедура виборів відбувалася своєрідно. Перемагав той кандидат, прихильники якого перекричали, а то й перемогли навкулачки всіх інших. Обранцеві годилося, як дівці на виданні, тричі відмовлятися від високої честі. При цьому козаки сипали йому на голову землю, обкидали багном — щоб пам'ятав, звідки вийшов. Але в ту хвилину, коли обранцеві вручали як символ влади військові, клейноди — булаву й бунчук, він ставав володарем життя і смерті кожного члена ордену.

Вождь, якого називали кошовим або гетьманом, не мав права відрізнятися від товариства пишним одя-гом чи якоюсь розкішшю. Вирізнявся він тією невловимою якістю, яку можна назвати удачливістю. Адже в системі степової демократії невдалий військовий похід означав кінець влади, а часто і смерть вождя-невдахи. Тому тут могли верховодити тільки харизматичні особистості.

Великою заслугою козацтва була організація сторожової служби в степу, яка попереджала про татарські напади. Для цього в найзагрозливіших місцях влаштовувалися спостережні пункти на скіфських курганах, які називалися маяками. Швидкому оповіщенню слугували так звані фігури — піраміди з просмолених бочок, їх розміщали ланцюжком на відстані прямої видимості. При появі татар їх підпалювали — і всі живі або втікали, або бралися до зброї.

Козаки були добрі піхотинці. А ще, що в степу особливо важливо, — винахідливі сапери. Окопавшись посеред рівного степу, вони могли успішно витримувати атаки ворога, який у десять разів переважав їх. А як же ці піхотинці могли пересуватися степом? І навіть вести наступальні операції? Для цього вони виробили дуже своєрідну тактику. У поході за хорунжим із прапором та кошовим отаманом ішли піхота, кіннота та артилерія, поділені на окремі полки. А за ними — обоз із припасами, реманентом, зброєю, гарматами.

З військом слідували всі потрібні йому люди: ковалі, слюсарі, сапери й кашовари. Великі важко навантажені вози козаки використовували несподівано. При появі ворога їх ставили один до одного по колу або в каре, сковували між собою ланцюгами. Нерідко перед ними робили вал з ровом. З-поза цього польового укріплення, що називалося табором, козаки вели нищівний рушничний і гарматний вогонь. Німці цей спосіб укріплень називали «вагенбург». А понад те, козаки ще й примудрилися зробити цей табір рухомим! Вози розміщували з боків війська, а також ззаду і спереду, в них запрягали волів чи коней, і вся армада рушала в потрібному напрямку. Степ, рівний як стіл, надавав для цього всі можливості. Козаки називали це наступати (або відступати) «оборонною рукою». На марші піхота перебувала всередині табору, а кіннота — ззовні. Така мобільна оборона складалася іноді з п'яти рядів возів! І при цьому на марші витримували чіткий порядок.

На зламі XVI—XVII століть запорозьке козацтво набрало великої сили. Польські королі намагалися його упокорити. Для цього час від часу козакам забороняли обирати собі провідника — гетьмана. Натомість із Варшави присилали польського командира — королівського комісара, який пильно стежив за настроями, бо пам'ятав давнє пророцтво: «Ці розбишаки колись створять самостійну республіку». Аж раптом, незважаючи на урядову протидію, страшне пророцтво почало збуватися: королівські старости і воєводи з жахом помітили у козаків зовсім новий напрям думок і дій, який вони назвали «kupiditas dominandi», що в перекладі з латини означає «прагнення панувати».

І поляки не помилилися. Величезний державотворчий потенціал українського козацтва добре усвідомлювали й інші сучасники, далеко за межами Польсько-Литовської держави. Так, князь Трансільванії Бетлен Габор ще у 1628 році сказав: «Козацький народ може відокремитися від Польщі й збудувати власну республіку, якщо тільки знайде для своїх змагань розумного і шляхетного вождя та ініціатора».

Таким призвідцем став Богдан Хмельницький — статечний чигиринський сотник. Ображений польським урядовцем, він узявся за зброю для захисту власної честі. Разом з ним несподівано підвелася вся Україна. Спершу повстанців збиралися «розігнати по полю батогами». Адже вони мали справу з Польшею - найпотужнішою військовою державою Європи. Та сталося справжнє диво: кілька вдалих для повстанців боїв — і польська армія була знищена разом з командуванням. Король Володислав IV помер. Восени 1648 року гетьман Богдан Хмельницький на чолі величезного війська стояв під Замостям. Шлях на Краків і Варшаву був вільний. Країну без армії і без короля легко можна було «перекинути догори дном», як нахвалялися козаки.

Натомість гетьман несподівано повертає військо назад, в Україну. Дає полякам можливість обрати королем психопата Яна-Казимира (і таємно підтримує саме цю кандидатуру), заводить з ним пе-реговори. Досі історики сперечаються: чому тоді Богдан не добив конаючого ворога?

Найвірогідніше, розгадка полягає в несподіваності цих доленосних подій. На такий успіх Богдан не чекав і не хотів його. Тільки пізніше, не без впливу зовнішніх чинників, гетьман нарешті починає розуміти, що ж він накоїв. У грудні 1648 року Богдан Хмельницький тріумфально в'їхав до Києва через Золоту браму. Весь народ і церковні ієрархи, серед яких був навіть єрусалимський патріарх Паїсій, зустріли його як «нового Мойсея». Ці Різдвяні свята в Києві стали для Хмельницького переломними: «Я був собі незначним чоловічком, але Бог так мені дав, що я тепер — єдиновладний самодержець Руський... Досить з мене України, Поділля і Волині. Буде наше Руське князівство аж по Холм, Львів і Галич. Стану над Віслою і скажу ляхам: Сидіть, ляхи! Мовчіть, ляхи! А стануть і за Віслою кричати — я їх і там знайду!» Польські посли, котрі чули цей гнівний монолог гетьмана, пізніше розповідали, що во-ни «подерев'яніли від страху».

Пізніше, 8 листопада 1650 року, за дорученням вселенських православних патріархів митрополити Коринфський і Назаретський миропомазали Богдана Хмельницького на «Государя Великої Росії». Так він став «помазаником Божим», котрий, згідно з давньою традицією вселенського православ'я, означав те саме, що Учитель Церкви. До речі, під час миропомазання Богданові вручили меч, освячений в Єрусалимі на Гробі Господньому.

Турецький султан титулує його «найславнішим із монархів Ісусової релігії». З ним встановлює дипломатичні зв'язки лідер англійської революції Олівер Кромвель, котрий вважає Хмельницького лідером революції. Швеція, Венеція, Бранденбург, Трансільванія та інші держави шлють послів у Чигирин. Гетьман наводить лад У країні, перебудовуючи Військо Запорозьке з мандрівної озброєної ватаги на територіальну державу. Це була держава перехідного типу - республікансько-монархічна. її верховного правителя, гетьмана, обирали козаки. Але влада його була абсолютною, поєднуючи три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. 1657 року генеральний писар Іван Виговський у розмові з послом Трансільванії так пояснив йому статус українського гетьмана: «Як цар у своїй землі цар, так гетьман у своїм краю князь або король». Відтак іноземці величали Богдана Хмельницького латиною «Illustrissimus Dux (Princeps)», що в перекладі означає «найсвітліший герцог, або князь», а в Україні його офіційно титулували «Зверхнійшим владцею і государем отчизни нашої», «нашої землі начальником і повелителем». Навіть у Москві починають вживати термін «Малороссийское Государство».

Поступово відновлюється український політичний організм. І серед шляхти, і серед простого народу, зрадженого колись своєю верхівкою, гетьман знаходить і підносить на виші щаблі людей, рівних собі за талантом. Він не боявся людей розумних і талановитих, навпаки — гуртував їх довкола себе. Це Іван Богун, Данило Нечай, Михайло-Станіслав Кричевський, Максим Кривоніс, Іван та Василь Золотаренки, Лаврін Капуста, Остап Гоголь, Іван Виговський та сотні інших. Вони й утворили нову правлячу верству нової держави. Тогочасний козацький сотник так пояснював це польському вельможі: «А що ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам, простим людям, не годиться до воєвод грамот писати, то ми за ласкою Божою тепер вже не прості, але лицарі Війська Запорізького».

Отже, саме в 1652—1654 роках ця територіальна організація влади трансформувалася в суверенну державу. Мілітаризована держава мала навіть суто військову офіційну назву — «Військо Запорозьке». Формою правління був гетьманат. Протягом 50 років, від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи, гетьмани за своїми функціями й суспільним статусом перетворилися з військових провідників на глав держави. Ця тенденція відбилася як в політичній еволюції гетьманату (спроби запровадити спадкову монархію), так і в архітектурних фундаціях гетьманів як загальнонаціональних лідерів.

Богдан Хмельницький був не тільки великим політиком, воїном і дипломатом. Він ще й геніальний економіст. На цей бік його діяльності чомусь майже не звертають уваги. Але як господарник гетьман досягнув неймовірного успіху: за умов постійних воєн він зумів сформувати ефективні податкову й фінансову системи своєї держави таким чином, що її річний бюджет був бездефіцитним! Середньорічні доходи державного бюджету становили близько 7,5 мільйона польських злотих. Ця сума складалася на 59 % з подимного (це податок з кожного двору), на 27 % — зі стації (податок на утримання війська), 7,5 % давали податки від внутрішньої торгівлі та 6,5 % — від зовнішньої торгівлі. Державні видатки становили 6,5 мільйона польських злотих, тобто профіцит бюджету (він же — й резервний фонд) був у сумі 1 мільйон злотих. Майже всі видатки бюджету за часів Хмельницького спрямовувалися на військове й дипломатичне утвердження нової держави: 67 % ішло на утримання козацького війська, 15 % — на оплату татарської кінноти, 14 % — на дипломатичну службу й 4 % на утримання іноземних посольств у Чигирині або в тих місцевостях, де під час воєнних дій була польова ставка гетьмана. Зрозуміло, що якби ці величезні кошти не спрямовувалися на державні потреби, а розкрадалися вищим керівництвом, то Гетьманщина не відбулася б як державне утворення, а всі жертви Національно-визвольної війни були б марними.

Прагнучи самодостатності, Богдан Хмельницький почав карбувати в Чигирині свою монету, щоб поступово перевести на неї весь грошовий обіг в Україні. На аверсі монети було ім'я Богдана Хмель-ницького, не реверсі — зображення меча. Про це повідомляють татарські й московські джерела 1649 року, подільський воєвода Станіслав Потоцький 29 жовтня 1652 року та французька «Gazette de France» від 21 грудня 1652 року. Для польського уряду така акція гетьмана означала остаточний розрив України з Річчю Посполитою. Та однією з найбільших загадок нашої історії є те, що досі нумізматам, історикам та археологам не вдалося знайти жодного примірника цієї монети чи бодай її зображення.

1654 року Військо Запорозьке увійшло в союзницькі стосунки з Московським царством — як автономна держава зі своїм урядом, військом, дипломатією, фінансами, судочинством. Відтоді аж до кінця доби Гетьманщини точилася вперта боротьба між централістичною політикою Москви й прагненням України до незалежності. Поступове, впродовж 130 років, поглинання України зрештою дозволило колись окраїнному Московському царству перетворитися на європейську наддержаву під іменем Російської імперії. Політика Москви, а потім Петербурга дуже позначилася на суспільно-політичному розвитку України.

Проте найбільший вплив на зміцнення країни справляла тоді своя, українська влада, шо постала в горнилі Хмельниччини. Гетьман на чолі Війська Запорозького мав усю повноту влади. Він очолював уряд, так звану Старшинську раду, куди входили генеральні особи: писар, суддя, обозний, підскарбій, бунчужний, хорунжий і два осавули.

Адміністративно територія держави поділялася на 16—20 військово-територіальних округів, які на-зивалися полками. На чолі їх стояли виборні полковники з полковою старшиною, що формували полковий уряд. Полки поділялися на сотні. На лівобережжі Дніпра містилися полки Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Прилуцький, Лубенський, Полтавський. Миргородський, Гадяцький, Переяславський, Кропивнянський. На Правобережжі були полки Черкаський, Канівський, Корсунський. Білоцерківський, Паволоцький, Уманський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький). Цей же адміністративно-територіальний устрій у 1650-1660-х роках поширився й на Слобожанщину, заселену українцями, але адміністративно підпорядковану Москві. Там утворилися козацькі слобідські полки: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький.

Дещо іншою, ніж у попередню добу, стала в цей час соціально-економічна роль міст. На середину XVII століття в Україні налічувалося до 1000 міст і містечок. З них на західноукраїнських землях — 0, на східних — 530, з яких у Київсько-у воєводстві — 385. Найбільшими містами в Україні були Львів, що мав 30 тисяч мешканців, Київ — 15 тисяч, Кам'янець-Подільський — 10 тисяч. Деякі міста ще з польсько-литовських часів мали самоврядування за магдебурзьким правом (вищезазначені міста, а також Чигирин, Переяслав, Ніжин, Чернігів). Менші містечка мали неповне, так зване ратушне самоврядування. На Правобережжі та в західних регіонах більшість міст належали приватним власникам — великим магнатам. У руках шляхти на Волині було 83 % міст, на Поділлі — 85 %, а на Брацлавщині — 94 % міст.

У другій половині XVII століття, після основних подій Національно-визвольної війни середини XVII століття, на Лівобережній Україні (включаючи Слобожанщину) спостерігається різке збільшення кількості поселень: у 1666 році на Північному Лівобережжі їх стало 1156 (у тому числі 85 міст), а на Слобожанщині їхня чисельність зросла з 64 у 1657 році до 232 у 1686 році.

Фактично головним містом України протягом XVII—XVIII століть був Київ. Але внаслідок збігу низки несприятливих для Києва обставин (таких як руйнування міста військами литовського гетьмана Януша Радзивила 1651 року, прикордонний статус Києва на межі з Польщею після Андрусівського перемир'я, віддаленість від Запорозької Січі, зрештою — політика Москви щодо надійного обсадження Києва своїми військовими гарнізонами і воєводами), адміністративними центрами тієї частини України, яка перебувала під владою гетьманів, стали послідовно Чигирин (1648— 1676 роки), Батурин (1669-1708 роки) та Глухів (1708-1781 роки).

Найбільше будівництво у добу Гетьманщини провадилося у великих містах, де концентрувалися значні суспільні функції і капітали. Київ був поза конкуренцією — це засвідчує велика кількість архітектурних пам'яток тієї доби, які збереглися попри всі руйнування. Чимало будували у полкових центрах і сотенних містечках. Але адміністративний статус населеного пункту в ті часи часто не збігався з розвитком його архітектури — кількістю й величністю соборів, палаців, житлових та адміністративних будівель, неприступністю укріплень. Промовистим прикладом цього може бути свідчення сучасника про те, що сотенне містечко Ніжинського полку Глухів на початку XVIII століття було «лутше Києва строени-ем и житием», тоді як у столичному Батурині за блискучої Мазепинської доби було «строение поплоше глуховского (...) а еще столица гетманская!»

Соціально-політичні й економічні зрушення, які сталися в Україні внаслідок переможної Національно-визвольної війни середини XVII століття, дуже вплинули на таку важливу сферу державного будівництва, як архітектура й містобудування. Цей вплив проявився в економічній, політичній, національно-культурній площинах.

Насамперед на загальному економічному розвиткові позитивно позначилася ліквідація великих магнатських латифундій, торгових монополій єврейських кагалів і польської старостинської адміні-страції. Наслідком цього стало зростання економічної свободи міщанства, міжнародної торгівлі (чому сприяли гетьмани, видаючи відповідні універсали) і зрештою — економічне піднесення українських міст. Після рішучої, насильницької ліквідації польсько-шляхетських порядків відбувся швидкий і глобальний перерозподіл власності. Радикально змінилася система землеволодіння, і як наслідок — система розселення людності.

Одразу ж після Хмельниччини проблеми землі в Україні взагалі не існувало: велетенські спустілі латифундії магнатів Наддніпрянщини й Лівобережжя (прикладом такої латифундії може бути так звана Вишневеччина на Лубенщині), а також майже незалюднена до того Слобожанщина давали досить простору для розвитку нової, революційної форми землеволодіння, що називалася займанщиною. Узаконено її було трохи пізніше, універсалом гетьмана Івана Брюховецького 1668 року. Кожному дозволялося захопити скільки завгодно необроблюваної землі, працювати на ній і будуватися. Після того, як було вкладено працю, земля і все, що на ній, ставали узаконеною власністю. Власники великих за площею займанщин, права на які були підтверджені гетьманом або іншим чином узаконені, «закликали слободи», тобто оселяли на цих землях неосілих людей, засновуючи нові поселення. Поселенці отримували багаторічні (до 15 років) економічні пільги, зокрема не платили податків. Такі поселення називалися слободами.

Так виник новий край, заселений українцями, — Слобожанщина, що лежала на схід від земель північно-східних полків Лівобережжя та Війська Низового. Масове переселення сюди людності з Волині, Поділля, Правобережної Наддніпрянщини і навіть з Лівобережжя розпочалося 1652 року, коли після поразки під Берестечком Богдан Хмельницький «повеліл народу вольно сходить з городів, кидаючи свої набитки у Полтавщині також і за границю у Великую Росію, аби там городами осідали. І од того часу стали осідати: Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і всі слободи аж до річки Дону козацьким народом». Український історик Дмитро Багалій налічує три великі хвилі масового переселення: 1652, 1659 роки і найбільшу — в 1663—1687 роках. Остання хвиля переселень пов'язана з трагічними подіями Руїни, коли була знелюднена Правобережна Наддніпрянщина. Проте слободи виникали не тільки на Слобожанщині, а й на територіях полків, підпорядкованих гетьманам.

Освоєння велетенських, надзвичайно багатих і майже безлюдних теренів колишнього Дикого Поля стало найвизначнішим суспільним досягненням українського народу після Хмельниччини. У політичній площині найважливішими чинниками розвитку країни стали поява нової правлячої еліти і значне збільшення класу вільних підприємливих людей — городового козацтва і міщанства. Після Хмельниччини соціальна структура українського суспільства включала такі стани, як шляхта, духовенство, козацтво, міщанство і «посполиті». Під останніми розуміли як вільних селян, так і мона-стирських, а також тією чи іншою мірою залежних. Доба Гетьманщини прикметна в українській історії тим, що селянство було звільнене з кріпацтва козацькою революцією на її початку і закріпачене ро-сійським царизмом наприкінці періоду. Зростання кількості вільних людей не могло не позначитися на розвиткові архітектури й містобудування — насамперед значним збільшенням економічно активного населення, активність якого безпосередньо торкалася і будівництва. У цьому сенсі перед вели міщани й козаки. Цікаво, що соціально-економічне суперництво цих двох станів відбилося і в архітектурі — суперництвом міщанських і козацьких фундацій, тобто заснуванням і будівництвом церков та монастирів.

Безсумнівно, провідна соціальна роль у цю добу належала козацтву. За попередні десятиріччя українське (запорозьке) козацтво значно еволюціонувало: зі степових здобичників і розбишак, мо-більної прикордонної сторожі, байдужої до національно-культурних проблем, воно внаслідок переможної станової та національно-релігійної революції перетворилося на наймогутнішу в Україні суспільну силу, яка виборола незалежність, здобула політичну гегемонію в суспільстві, стала державотворчим ферментом, головним захисником українського православ'я і, що найважливіше для теми нашої книжки, спричинилася до безпрецедентного розквіту культури і мистецтва, включно з архітектурою.

У тогочасній суспільній свідомості була міцно закорінена ідея спадковості Гетьманщини стосовно Княжої держави — Київської Русі. Гетьмани трактувалися тодішніми інтелектуалами як продовжувачі справ, мало не спадкоємці Великих князів Київських. Тож невипадково Богдан Хмельницький свою державу намагався назвати «Великим князівством Руським», і цієї ж тенденції дотримувався його політичний спадкоємець гетьман Іван Виговський. Невипадково козацькі літописці називали гетьманів «Руськими виборними князями», а митрополит Іов Борецький проголошував: «Ми взялися за те, що мали раніше, що нам наші предки залишили і віддали, чим ми й раніше користувалися, і те, що нам дозволяють Божі закони і звичаї, а ще й шістсотлітня традиція». Цей комплекс спадковості відбився повною мірою в архітектурно-будівельній діяльності, зокрема в таких містобудівних заходах, як фундація патрональних монастирів і гетьманських резиденцій. У церковній архітектурі це проявилося відродженням характерного типу давньоруських соборів.

Окрім «комплексу спадковості», в архітектурі гетьманської доби відобразився також не менш важливий «комплекс перемоги». Він пов'язаний з ліквідацією національно-релігійного і соціального гноблення, розвитком освіти і науки, формуванням національного самоусвідомлення. Так, Богдан Хмельницький чи не перший почав уживати термін «українська нація». А вже за часів гетьмана Івана Мазепи назвою, що об'єднувала всі козацькі землі, остаточно стала «Україна».

Духовний клімат доби визначався розвитком освіти, найвищими осередками якої були Києво-Могилянська колегія (з 1700 року - Академія), Колегіуми в Чернігові (з 1700 року), Харкові (з 1726 року). Переяславі (з 1738 року), що певною мірою «врівноважили» старіші католицькі навчальні заклади в Галичині й на Волині, де провідними вважалися єзуїтські колегії у Львові та Ярославі. Високий престиж освіти в тодішньому українському суспільстві підтверджують не тільки спостереження багатьох іноземців, а й такий важливий державно-політичний документ, як Гадяцький трактат 1658 року, у якому серед загальнонаціональних пріоритетів зазначено відкриття в Україні Двох університетів. А за часів гетьманування Івана Мазепи кількість студентів Київської академії сягнула 2000 осіб.

Духовному клімату доби була властива ще й релігійна толерантність (попри ексцеси Хмельниччини і Гайдамаччини). Тому в українських містах мирно співіснували різні національно-релігійні громади зі своїми специфічними будівлями, що не тільки збагачувало загальну архітектурну палітру, слугувало культурним взаємовпливам, а й вимагало від православних українців адекватного архітектурного виявлення «комплексу перемоги».

Світогляд творців і споживачів архітектури у цей час оновився. Вільним лицарям, які враз запанували в багатющому краї, потрібна була нова архітектурна естетика, що базувалася, проте, на національних архетипах. їм подобалися будівлі високі, піднесені, вільно розташовані в довкіллі й пишно декоровані. Тому в архітектурних образах церковних споруд цієї доби на Наддніпрянщині, Лівобережжі та Слобожанщині втілюються почуття тріумфу, радості, свободи. Цього досягли збільшенням майже вдвічі, порівняно з попередньою добою, пересічної висоти церковних будівель, переважанням висот-них центричних композицій із строгою ієрархічністю побудови, новим значенням лінії силуету й застосуванням нових конструкцій. Як у жоден інший період розвитку української архітектури, в елітарне й масове муроване монументальне будівництво було перенесено естетику народного дерев'яного монументального будівництва, причому зроблено це настільки талановито й органічно, що муровані будівлі, попри залежність їхніх форм від дерев'яних прототипів, цілковито позбавлені рис вторинності й запозиченості.

Отже Гетьманщина як українське автономне державне утворення під верховною владою гетьманів, що охоплювало частину українських земель, є не лише ключовим явищем в історії України, а й ключовим поняттям нашої книжки. У зв'язку з цим автор вважає за потрібне зробити важливе застереження: Гетьманщину можна розглядати і як поняття географічне, і як поняття хронологічне. Географічно — це два регіони України: Північне Лівобережжя й Середня Наддніпрянщина. Це сучасні області Чернігівська, Полтавська, північна половина Сумської, лівобережні половини Київської та Черкаської областей. їх здавна об'єднують географічним терміном «Гетьманщина» як територію, що протягом 1648—1765 років перебувала під владою гетьманів. Як хронологічне поняття термін «Гетьманщина» використовується для означення часу існування Української держави XVII—XVIII століть, яка мала офіційні назви Військо Запорозьке, Велике Князівство Руське, згодом — Малоросія. В українському народі утвердилася назва «Гетьманщина». При цьому слід пам'ятати, що козацька держава протягом свого існування охоплювала різні терени — від Наддніпрянщини, Лівобережжя разом з Правобережжям і частиною Білорусі (за часів Богдана Хмельницького) до одної лише Лівобережної України (за часів останнього гетьмана Кирила Розумовського). Нижня хронологічна межа, тобто початок існування Гетьманщини, визначена 1648 роком — початком визвольної війни, яка отримала назву Хмельниччини й спричинила подальший бурхливий соціально-політичний і культурний розвиток України.

Верхню хронологічну межу, тобто час припинення існування Гетьманщини, не можна визначити так само чітко, як нижню. Зокрема, вона не збігається з 1765 роком — моментом ліквідації гетьманства згідно з указом російської імператриці Катерини II. Це пояснюється тим, що, попри усунення з посади останнього гетьмана Кирила Розумовського, автономія тодішньої Гетьманщини-Малоросії зберігалася аж до 1781 року, коли її землі було поділено на губернії і запроваджено загальноросійські адміністрацію і судочинство. Тоді й були ліквідовані найважливіші (але далеко не всі!) ознаки української автономії. Саме після 1781 року над Україною нависла «ніч бездержавності» (за влучним висловом поета Євгена Маланюка), яка тривала з короткими перервами до 1991 року.

Гетьманщина назавжди закарбувалася в національній свідомості Українців як ключове явище нашої історії, бо саме вона давала українцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли до того мали, по-чинаючи з часів падіння Галицько-Волинського князівства. Тож цілком слушною видається думка видатного історика Івана Джиджори, Що «Гетьманщина — се одинока часть України, де український народ найдовше жив у виробленім ним самим державно-автономічнім устрою, а через те саме жив і найповніше своїм національно-культурним життєм (...)! власне дякуючи довшому, чим деінде, існу-ванню державно-автономічної окремішности в масі могло сильніше вкорінитися почуваннє національно-культурної окремішності, так що могло переховатися через пізніші безпросвітні часи аж до порога XIX ст. і послужити зародком національного відродження».