Причиною Голодомору-геноциду була політична складова, а не економічна необхідність, як це трактувалося в радянській історіографії. Умисна політика Кремля була спрямована на винищення українського етнічного ядра – селянства.

Добре відомо, що за переписом 1926 року лише 10,4% українців проживали у містах, решта ж – у селі. Здійснення масштабної жорстокої акції знищення людей планувалося у Москві за чіткою схемою. По-перше, активізація в Україні у 1929–1930 роках так званого розкуркулення, що означало руйнування заможних селянських господарств. У них забирали все: житло, одяг, знаряддя праці, худобу, а самих з родиною, дітьми вивозили до Сибіру або ж просто у поле посеред зими без жодних засобів до існування. Тисячі господарств найкращих українських хліборобів було зліквідовано, а їхніх власників заарештовано або вислано за межі України.

У 1931 році продовжувалося знищення українців шляхом репресій, розстрілів усіх, хто гіпотетично міг би чинити опір геноциду. Москва добре пам’ятала прагнення українців до створення соборної незалежної України у 1920-х роках. Тому ще з 1929 року було організовано масові арешти партійних діячів, письменників, учених, учителів, господарників. Органи ДПУ ретельно вишукували у містечках та селах «контрреволюціонерів», людей «чужих поглядів», колишніх петлюрівців, махновців та й просто «неблагонадійних українців». Репресивна машина набирала страшної потужності. У відповідь на нарікання партійних організацій на непомірні плани хлібозаготівель у 1931–1932 роках карали багатьох, хто висловлював незгоду з політикою Москви.

Колгоспи, які не виконали планів хлібозаготівлі, заносили на «чорну дошку», що означало повне припинення їм продовольчого постачання, заборону на торгівлю і кредитування. Навколо сіл влаштовували «загороджувальні загони», які не випускали селян із сіл. За обвинуваченням у зриві хлібозаготівель було усунуто від роботи і віддано до суду більшість керівників колгоспів.

У 1931-му і в першій половині 1932 року в Україні було замінено 80% секретарів райкомів партії. На заміну їм в Україну прибували «керувати» помічники партії з Росії. Варто було комусь сказати, що плани хлібозаготівель є непосильними, що колгоспники вже у 1931 році ходили на роботу опухлими від голоду, як його одразу ж заарештовували. Як правило, ніхто з них не повертався додому.

7 серпня 1932 року ЦВК і РНК СРСР прийняв постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Ця постанова відома в народі під назвою «Закон про п´ять колосків», бо саме за збирання на полі колосків кожному «винуватцеві» загрожувало від 10 років ув´язнення до розстрілу. Непоодинокими були випадки самосудів над селянами.

Напередодні головного удару зі знищення мирних селян, уже переважно колгоспників, у листопаді 1932 р. ще було здійснено контрольне вишукування супротивників грабіжницької політики Москви, яке проводилася у 243 районах України. В результаті знову було заарештовано тисячі невинних селян. Жертвами терору стали колгоспні завгоспи, комірники, бригадири, бухгалтери, селяни з «антирадянським минулим». Тоді ж, у листопаді 1932 року, було створено «буксирні бригади» під керівництвом уповноважених з району, переважно присланих з міст. Їх, за офіційними даними з Росії, приїхало понад 20 тисяч. Вони здійснювали щоденні обходи селянських подвір’їв. Ходили зі зброєю, залізними палицями-щупачами, за допомогою яких шукали заховане зерно і забирали у людей усі їстівні запаси, а не лише зернові. Тих, у яких знаходили хоча б мізерну кількість зерна, били і заарештовували.

Отже, механізм підготовки до здійснення геноциду українців було відпрацьовано ретельно, і характер втілення в життя в усіх голодуючих областях мав абсолютно ідентичний. Відшукані документи дають чітку структуру цього жахливого плану – змінити етнічний склад населення на території України. Саме про це сказано у документі «Голод і українське питання» (м. Харків, травень 1933 р.), автором якого є безпосередній очевидець Голодомору – італійський консул С. Граденіго. Він був переконаний у тому, що цей Голодомор зумовлений насамперед організованими і свідомими заходами. «Нині можна передбачити остаточну долю цього «етнографічного матеріалу», що його хочуть змінити... З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».

Про умисність організованого вбивства українських хліборобів свідчать незаперечні факти: хліб був, його вивозили на експорт, часом він пропадав у кагатах під дощем, але його не давали голодним селянам. Тисячі свідків геноциду – українців з різних областей тодішньої УСРР – стверджують, не змовляючись, одне: влада забирала все, і не лише зерно, а й усі інші наявні харчові запаси (квасолю, горох, городину). Забирали й речі домашнього вжитку, одяг, щоб позбавити людей можливості обміняти їх на харчі. Представники влади розбивали та конфісковували жорна, ступи для подрібнювання кори, полови, облущених качанів кукурудзи, насіння бур´янів тощо. Нищили, випалювали стебла очерету, щоб люди не могли вживати в їжу прикореневу частину стовбура, обливали карболкою худобу, яка гинула в колгоспах, відстрілювали собак і котів, знищували все, що могло стати потенційним харчем. Лише кілька фактів зі статистики жаху. У 1931 році виловили 731 254 собаки та 670 450 котів, у 1932 році – 726 157 і 696 603, а за 11 місяців 1933 року – 647 260 собак та 938 027 котів».

Найбільше під час Голодомору 1932–1933 років постраждали українські діти. Не лише усна історія, а й документи підтверджують, що діти до 12 років масово помирали, просячи хліба. Восени 1933 року до школи не прийшло від 50% до 70 % сільських школярів.

Отже, у відповідь на боротьбу за волю і незалежність України влада Москви спланувала нечувано жорстокий терор – Голодомор мільйонів українських селян. Спочатку (1930–1931рр.) вона насильно відібрала («усуспільнила») у селян знаряддя обробітку грунту, тяглову силу, реманент, транспортні засоби, худобу, стягнувши величезні податки, конфіскувала всі запаси зерна, аж до насіння.

У 1932–1933 рр. виснажені непосильними хлібозаготівлями люди зазнали головного удару – масового знищення голодом. Суворо заборонили виїзд із сіл у пошуках їжі. Селяни не мали права на одержання паспорта, а без нього вони були позбавлені права на вільне пересування і працевлаштування у містах. Вдавалося вирватися із лещат смерті лише тим, кого набирали на будівництво промислових підприємств. Голодомор, ізоляція селянства від можливих пошуків хоча б сурагатної їжі, насильство, обшуки, деморалізація через наклепи призвели до загибелі мільйонів українців. Ця цифра становить понад 7 мільйонів українських селян.

Соціально-психологічними наслідками Голодомору стали деформація народних традицій господарювання, звичаїв, обрядів, девальвація родинних цінностей, культури, що негативно позначилося на морально-етичних засадах поведінки, призвело до збайдужіння, конформізму, посіяло страх, не подоланий і досі.

Наявні джерела свідчать, що це, поза сумнівом, був геноцид українського народу. Італійський професор Андреа Граціозі, також аналізуючи перебіг і наслідки трагедії, вважає: «...Якщо врахуємо те, що внаслідок Голодомору українське етнічне населення втратило 20–25%; якщо згадаємо, що ця втрата була зумовлена рішенням, яке, безсумнівно, було актом суб´єктивної волі – використати голод з антиукраїнською метою на основі «національної інтерпретації», обміркованої Сталіним у другій половині 1932 року; якщо не забуватимемо, що якби не це рішення, жертв було б щонайбільше сотні тисяч, тобто менше, ніж під час голоду 1921–1922 років; і якщо врешті візьмемо до уваги знищення великої частини політичної та інтелектуальної еліти республіки – від сільських учителів до національних лідерів, – тоді відповідь на запитання про український геноцид не може не бути ствердною».

Валентина Борисенко, Главред