У переддень новоріччя Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про «Неприпустимість певних видів практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов’язаної з ними нетерпимості». Цей документ засуджує, зокрема, «прославляння нацистського руху». Резолюцію підтримали 129 держав світу, проти виступили три делегації (Маршаллових островів, Палау і США). Ще 52 країни при голосуванні утрималися. Серед них — країни Євросоюзу, Україна, Молдова та Грузія. Міністерство закордонних справ Росії відразу ж звинуватило нашу державу у «неповазі до подвигу ветеранів Великої Вітчизняної війни». Така реакція засвідчила, хто ж був лобістом такої резолюції і який «потаємний сенс» у неї вкладався. Цікаво, що за кільканадцять днів до цього українських ветеранів образив сам прем’єр РФ Володимир Путін, заявивши у прямому ефірі російського телебачення, що «Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу». Пан Путін повідомив телеглядачам, що 70 відсотків втрат у війні припало саме на Росію. І заявив, що «війна виграна в основному за рахунок людських та індустріальних ресурсів Російської Федерації», отже, росіяни — це «нація переможців».

Перемога голодом

«Україна була в складі СРСР за економічною потугою і людським потенціалом другою після Російської Федерації, що вела першість завдяки своїм розмірам, — розповідає відомий історик, доктор політичних наук, фахівець iз політики пам’яті Владислав Гриневич. — А економічна база Радянського Союзу була значною мірою здобута під час колективізації та страшного Голодомору в Україні, коли вимерли мільйони українців. Той хліб, який вони мали б з’їсти, аби вижити, продавали за кордон, купували за це верстати і облаштовували в СССР заводи, піднімали економіку. Отже, смертю мільйонів українців було здійснено сталінську модернізацію і здобуто потенціал, який Москва використала під час війни».

У селах, де встигли встановити імена померлих у час Голодомору, їхні списки перевищують перелік загиблих у Другiй світовiй війнi. Але ж і в час війни українські втрати склали понад 40 відсотків від загальних втрат у Радянському Союзі. Утім втрати від війни для України почалися задовго до 1941 чи 1939–го. Адже від 1920–х «ідеологи світової революції» у Кремлі ретельно готували УРСР під плацдарм для тріумфального походу на Європу. І «зачистка» голодом та репресіями, і потужна індустріалізація здійснювалися саме для цього. Росія прагнула воювати й перемагати. Згодом, наголошує Владислав Гриневич, угода між Гітлером і Сталіним відкрила скриньку Пандори і стала однією з головних причин початку Другої світової війни. Україна була конче потрібною і Гітлеру, і Сталіну. І війна та велася, великою мірою, за неї.

До речі, два воєнні роки без України обернулися для Росії трагедією. У РФССР почався голод, від нього та супутніх хвороб загинуло понад півтора мільйона людей. У СРСР цю трагедію замовчували, лише десятиліття тому про неї заявив відомий російський історик, дослідник аграрної політики в СРСР Михайло Вилцан. Він зазначає, що норми «соціалістичних» хлібозаготівель, які раніше покривала Україна, змушені були виконувати лише росіяни. У них «для потреб Червоної армії» забирали весь хліб.

Месидж російським радикалам

«Це вперше після Сталіна проголошена заява, в якій виділяється роль у перемозі певного народу, — каже Владислав Гриневич. — Причому люди такого рангу, як Путін, не говорять «будь–що просто так». Це завжди якийсь продуманий месидж суспільству. Навіщо це говорити в час, коли в Росії тривають етнічні конфлікти, погроми, активізуються російські фашисти? Передусім це месидж російському націоналізму: росіяни — «нація переможців». Сталін також у 1945 році виголосив тост «за великий російський народ, без якого не було б перемоги» у контексті російського націоналізму. Врешті, російський націоналізм і виступив переможцем у цій війні — адже мобілізація відбулася саме на його ґрунті, а не на ґрунті комунізму чи якихось ідей Великої жовтневої соціалістичної революції».

Насправді дані про людські та інду­стріальні ресурси України в час Великої війни давно відомі й оприлюднені. Понад 500 потужних підприємств, а також майно колгоспів, наукових установ і ВНЗ з України було вивезено до Росії в перші місяці війни. Разом з устаткуванням на схід їхали й українські робітники. Там вони виплавляли високоякісну сталь, випускали зброю, танки, літаки й паротяги, навчаючи майстерності місцевих мешканців. Самих лише шахтарів переїхало на схід 25 тисяч — у Кузбас і Караганду. Фахівці з українських електростанцій передавали свій досвід і обладнання росіянам. Евакуйовані в Поволжя, Казахстан і Азербайджан українські селяни забезпечували Червону армію продуктами. Українські вчені в час війни розробляли нові способи виплавки броньованих сталей, нові конструкції торпед, радіолокаторів, приладів для знешкодження мін. Евакуйовані працювали часом по 12—14 годин на добу, часом і ночуючи біля робочих місць.

«Вас ніхто не ображав!»

У Міністерстві закордонних справ України офіційно не прокоментували «переможне» висловлювання прем’єр–міністра РФ. Лише директор Департаменту інформаційної політики МЗС України Олег Волошин висловився, що «у Великій Вітчизняній війні фашизм перемогли всі народи Радянського Союзу, і отже, всі вони є народами–переможцями». Другий з урядовців, хто відреагував на дивну заяву прем’єра Росії, став міністр освіти і науки, молоді та спорту Дмитро Табачник. Він упевнений, що «внесок кожного із союзників антигітлерівської коаліції в перемогу над фашизмом у Другій світовій війні величезний і абсолютно беззаперечний».

Громадськість, хоча й обурювалася, та далі протестів під Посольством РФ не пішла. Там прихильники партії «Громадянська позиція» вимагали від президента Росії Дмитра Медведєва звільнити свого прем’єра за необачні вислови. А от голова Української спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький, керівник Міжнародного українського союзу учасників війни Володимир Воронов та очільник Української спілки в’язнів–жертв нацизму Маркіян Демидов у відкритому листі вибачливо зазначають: «Ми далекі від думки, що цього хотів Путін. Мабуть, ці слова злетіли з вуст керівника сусідньої братньої держави без наміру завдати болю нам, ветеранам, без наміру принизити або образити дружню Україну».

«Цікава позиція росіян: Голодомор — це «наше спільне горе». А перемога — лише «наша». Хоча українці годяться, щоб погуляти паради 9 травня разом з російськими полками, що в Чечні і Грузії в мирний час кров проливали. Політична доцільність превалює над будь–якими моральними аспектами. Однак найбільш ганебно навіть не те, що сказав Путін, а як на це відреагувала нинішня політична еліта України. Навіть Лукашенко відреагував. А в нас вдали, що «нічого не сталося», — каже Владислав Гриневич. — Як багато говорили українські політики про Велику Вітчизняну війну, про могили дідів і батьків, про шану до загиблих. Як захищали «честь ветеранів». А коли постала потреба їх захистити, бо їм плюнули в очі, то стали відговорюватися: «Та це ж зовсім не те, про що ви подумали!», «Та вас же ніхто не ображав!».

Росія неможлива без України

Нинішня ситуація не є несподіванкою. Її довгими роками готували і невгамовні наші колонізатори, і п’ята колона. «Іде боротьба, і не жартівлива, за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України, — писав у березні 2010–го Костянтин Затулін. — І за місце Росії в цьому українському майбутньому». Ще б пак! Адже, як говорив Збігнев Бжезінський, «Без України Росія ніколи не буде імперією». Такий потрібний Росії міжнародний імідж неможливо втримати без україно–руських святинь і стародавньої історії України. Для втримання наших теренів кремлівські розумники використовують випробувані способи: перед усім світом заявити, що «Україну вигадали австрійці з поляками, аби насолити Росії» (як нещодавно це зробив консул РФ у Львові), або ж переконати декларативно антинацистський Захід, що «Україна є небезпечно профашистська».

На кого працював нинішній міністр освіти й молоді Дмитро Табачник, штампуючи в останні роки статті і книги про «український фашизм», недолугість і зрадництво «хитрих хохлів»? Це ж у червоному «Міністерстві правди» антикомуністичний рух опору будь–якого народу в «імперії зла» (крім російського націоналізму, до речі) називали «фашистським». Пропаганда переконувала, що кожен, хто опирається «комуністичному щастю», є фашистом. Як нагадує Владислав Гриневич, у Східній і Центральній Європі при владі по війні стали комуністи. І вони прагли звести порахунки зі своїми політичними противниками. Тому в Угорщині, Румунії і Болгарії в 1945–му «народні суди» масово засуджували, поряд з поплічниками нацистів, прозахідних та антикомуністичних діячів.

Щодо націй–переможців — погляньмо, який рівень життя у них зараз. Як живуть пересічні українці, росіяни, білоруси в своїх провінційних містечках і селах. Чи так, як «переможені»? У радянський час заборонялося говорити про горе війни, дозволялося лише оспівувати героїзм і мужність та надлюдські потуги радянських громадян. Чи не час тверезо поглянути на минуле й сьогодення і визнати: війна була для нашого народу великою бідою, наслідки якої він і досі не подолав. Перемога, здобута великою мірою силами України, не обернулася для нашого народу благом. Вийти з цього перманентного «повоєння» ми зможемо тоді, коли, пишаючись своїм внеском у перемогу над нацизмом, пам’ятатимемо і про роль Москви у розв’язанні війни та бездарно–криваве її ведення.

Ярослава Музиченко