Головна | Мій профіль | Вихід Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | RSS

Меню сайту
Locations of visitors to this page
Категории раздела
Мои статьи [2349]
Наш опрос
Ви впевнені у тому, що офіційна історія відповідає дійсності?
Всього відповідей: 485
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входа
Головна » Статті » Мои статьи

Історія старовинного козацького роду Горленків

Го́рленкиукраїнський козацько-старшинський рід на Чернігівщині. Родоначальником роду був простий прилуцький козак Лазар Горленко, який вперше згадується в козацькому реєстрі 1649 року. Це історична особа, яка декілька разів призначалася на посаду Прилуцького полковника (1658-60, 61,62, 1664-68, 1672-77, 1680-87рр.). Перший раз його полковникування розпочалося в 1658 р., коли Виговський став відкрито підтримувати Польщу. Але прилуцькі полчани завжди були на боці московського царя і ще при полковникуванні в Прилуках Петра Дорошенка, при задумі останнього повернутися до Польщі, били чолом царю.

Інтриги, пов'язані з боротьбою Сомка з Брюховецьким за гетьманську булаву, обумовили дуже часту зміну полковників, тому в 1661 р. Лазар Горленко, змінивши на посту полковника Федора Терещенка, дуже швидко знову був ним же замінений. Втретє Горленко був поставлений полковником уже при Брюховецькому в 1664 р., пробувши на цій посаді майже три роки. З того факту, що Л. Горленко, не будучи в 1665 р. в складі делегації гетьмана до Московського царя, все ж отримав через нього царські привілеї, можна зробити висновок, що полковник був вірним прислужником гетьмана й мав від нього велику підтримку. Це підтверджує й інший історичний факт, коли ще в січні 1665 р. Брюховецький посилав Горленка до Києва з важливим дорученням. Цього разу Горленко пробув полковником до 1668 р. Але ж тоді він змушений був залишити цю посаду через підозру його доноса про намір Брюховецького вислати з України всіх московських воєвод.

Іван Щербина, що зайняв місце Л. Горленка, дуже переслідував останнього і той змушений був втекти на Запоріжжя. Але вже при гетьмані Многогрішному прилуцька старшина домоглася зміщення Щербини. Л. Горленко незабаром повернувся до Прилук і в 1671 р. був призначений полковим суддею, хоча таке призначення з вищої посади на нижчу в кінці XVII ст. уже майже не зустрічалось. Та в 1672 р. гетьман знову призначає його полковником. Пробув Горленко на цій посаді аж до 1677 р. Був зміщений нібито за участь у заколоті полкової старшини, хоча цього й не було доведено.

При гетьману Самойловичу у 1680 р. Лазар Горленко знову став полковником, бо гетьман зняв з нього свою підозру. Горленко цього разу займав цю посаду до 1687 р.

Протягом всього життя Лазар Горленко неодноразово й подовгу займав високу посаду серед прилуцької старшини, але назавжди в своєму побуті й поводженні з козацтвом сам залишався простим козаком, за що його й поважали люди. Він завжди жив у Прилуках абд ж перебував десь у поході. Раніше просте поводження командира у своєму війську було звичайним явищем, але при гетьману Самойловичу це вже була рідкість. Відомий навіть випадок, коли сусід Горленка Ян Христофорович захопив у нього частину землі і замість того, щоб проявити свою силу, полковник змушений був подати на нього в суд, про що існує архівний документ. Хто з начальства допустив би це?

Характерною рисою Лазаря Горленка було ще й те, що він не був ні здирником, ні жадюгою, ні хабарником. За все своє життя він не загарбав ні клаптика чужої землі і не був схильний до великого багатства, вдовольняючись тим, що в нього вже було. Він володів однією лиш - Ольшаною, подарованою йому царем. Крім того на р. Половій він заснував Сезьків хутір, переселивши туднсім'ю Сезька, одного зі своїх підневільних селян. Пізніше він приєднав до нього ще молоді сім'ї і хутір розрісся в невелике село з іменем першого поселенця в ньому (Сезьки).

Із закінченням влади гетьмана Самойловича скінчилося й життя прилуцького полковника. Це сталося дуже трагічно. Під час кримського походу в 1687 р. Лазар Горленко знаходився зі своїм полком в загоні гетьманича Григорія Самойловича. Звістку про позбавлення його батька влади гетьманування військо зустріло поблизу Кодака біля р. Сури. Самойлович не користувався авторитетом ні серед старшини, ні серед простого козацтва. Прилуцький полк збунтувався, козацтво звинуватило старого полковника у вірності гетьману й кинуло його живого у вогонь. Це була перша темна, ганебна «пляма» на історії козаків славного Прилуцького полку. Тут, між Самарою й Кодаком, Горленко й був похований. Прах його знаходився в цій першій могилі 10 років, а після цього син полковника, Дмитро, з дозволу нового гетьмана Івана Мазепи, перебуваючи зі своїм полком у цих же місцях, відкопав прах батька й перевіз його у склеп Густинського монастиря 15 вересня 1697 р.

Лазар Горленко був двічі одружений. Від обох жінок у нього було четверо синів: Петро, Іван, Степан і Дмитро. Жінка, Єфросинія Горленко, яка пережила чоловіка на 26 літ, використала всі можливості, щоб маєтність родини була поділена на користь її рідних дітей Степана та Дмитра. Про це свідчать архівні документи: царський документ, виданий вдові Лазаря Горленка Єфросинії про передання їй і її сину Степану прав на с.Ольшану з навколишніми землями та скарга Якима Івановича, онука Лазаря Горленка, до гетьмана Скоропадського 1712 р. про нерівність розподілу майна між його батьком і дядьками.

З цих двох документів видно, що після смерті Лазаря Горленка деякий час його майном володіла вдова з середнім його сином Степаном. Пізніше все це перейшло під володіння його найменшого сина Дмитра Лазаревича, який вже через п'ять років після смерті батька зайняв посаду Прилуцького полковника, перебуваючи на ній дуже довго (1692-1708 рр.).

Протягом усього свого полковникування Дмитро Горленко мав величезну підтримку від Івана Мазепи, бо найвірнішим однодумцем гетьмана відносно його майбутніх планів на той час були саме Горленко та ще Данило Апостол. Особливо Горленку він віддав перевагу через твердість його характеру й сильну волю. А той завжди використовував прихильність гетьмана у своїх цілях.

На відміну від свого батька він був користолюбивим, пригнічував своїх полчан, присвоював чужі землі й утопав у розкошах. Відомо, що йому крім Ольшани й Сезьок, котрі він одержав в спадок від своєї матері й брата Степана, належало багато сіл на Посуллі. Так, після одержання полковницького пернача Дмитро Горленко за універсалами гетьмана отримав у 1697 р. зразу три села: Сергіївку, Ковтунівку та Яблунівку. Через два роки до його маєтностей були приєднані ще й с. Білошапки, а в 1701 р. - с. Ярошівка. Далі полковник перехопив собі Мамаївку - в 1703 р., Калюжниці й Понори - в 1705 р. та с. Вечірки - в 1706 р. Хаєнки й Ряшки (Ряски) на той час уже належали Горленку. Самочинно він захопив також Малу Дівицю й Моклячки.

Хоча, можливо, з перебільшенням, але наступник на посаді прилуцького полковника зрадник України Іван Ніс (1708-1714 рр.) в листі до гетьмана Скоропадського характеризував Горленка як поборника й загарбника полчанських земель з наступним заселенням їх своїми хуторами й маєтностями. «Куди не глянь - його хутори!» вигукує Ніс. Як всемогутній повелитель, Горленко що забажав, те й забирав, не соромлячись. Козаками ж Горленко розпоряджався як своїми підлеглими.

Одружений Дмитро Горленко був на Марії Захарівні Голуб, племінниці гетьмана Самойловича. Є підстави гадати, що її батько, Захар Голуб, брат гетьманші, був родом з села Чернявщини, що під Прилуками. Тепер це північна частина міста, що зветься Лапинцями. Пані полковничиха настільки любила своє рідне село, що заснувавши в південних околицях села Ольшани хутір, назвала його Чернявщнною. Пам'ять про цей хутір збереглася в назві урочища Чернявщина, розташованому в одному з мальовничих куточків с. Ольшани. Від побудов хутора ніякого сліду не лишилося.

Незважаючи на деякі негативні риси характеру прилуцького полковника Дмитра Горленка, це був великий патріот України, борець за її незалежність, вірний сподвижник Івана Мазепи, котрий до самої смерті гетьмана в еміграції разом з Пилипом Орликом і Лубенським полковником Зеленським залишився біля нього. І тільки після кончини гетьмана Горленко почав робити спроби повернутися на батьківщину. Але йому довелося пробути в Туреччині (на Волощині) аж до 1715 р.

Повернувшись в Україну, Горленко побачив своє колись незчисленне, а тепер розшматоване багатство, захворів лихоманкою, що дало йому змогу затриматися тут на якийсь зайвий місяць. Але гетьман Скоропадський хотів швидше спекатись тепер переслідуваного полковника й підганяв його з відправкою до Москви, куди його викликав цар. Там і прожив Горленко самотнім аж до 1731 р. Величали тепер полковника як « знатного товариша військового».

Дмитру Горленку довелося найбільше пережити й витерпіти наруги, ніж всім іншим мазепинцям. І переживав він все це надто вразливо, бо раніше звик до покори своїй особі й поваги до себе. І можна зрозуміти сум, нудьгу й ностальгію хворого полковника, коли він з осоружної йому Москви вдивлявся в далекий південний обрій, за яким ховалася його рідна земля.

Повернули Дмитра Горленка до дружини, яка продовжувала жити на хуторі Чернявщині під Ольшаною, взявши наперед зобов'язання про те, що він живучи в «Малій Росії ніякого уряду собі шукати й приймати не буде» і «зі зрадниками з-поміж малоросіян, з Орликом та іншими, і з запорожцями ніяких спілкувань чинити не буде». Застав він свою дружину Марію на хуторі всю в боргах, бо, посилаючи чоловіку-засланцю гроші і всяке збіжжя на прожиток, заборгувала Густинському монастирю 3550 злотих.

Приїхавши на Прилуччину в серпні 1731 р., Дмитро Горленко, почуваючи себе погано, зразу ж написав заповіт, в якому частину майна заповідав своєму сину Андрію, а все останнє - своїй дружині Марії, про яку дуже піклувався. Заповідав він також кошти на Печерську Лавру, де й досі продовжував носити свою схиму його син Іван, на Ладанський і Густинський монастирі, прилуцькі церкви, дещо жебракам і 100 золотих на похорон. Невдовзі потому Горленко й помер і був похований згідно із заповітом в Густинському монастирі поряд з прахом своїх батьків.

У Дмитра й Марії Горленків було два сини, обидва вчилися в Києві «в латинських школах». Після закінчення навчання молодший Горленко постригся в монахи й провів своє життя в Печерській Лаврі, а старший Андрій повернувся додому й став служити під бунчуком. Оскільки Дмитро Горленко й миргородський полковник Данило Апостол були однодумцями - мазепинцями, вони поєднали своїх дітей, і Андрій таким чином став зятем майбутнього гетьмана України. Іван Мазепа, прихильно ставлячись до полковника Горленка, переніс цю прихильність і на його сина і вже у 1707 р. «ні за що, ні про що» подарував йому село Велику Дівицю.

Слідом за батьком і тестем Андрій став на бік Мазепи й шведів у 1709 р. Але Д. Апостол дуже швидко розчарувався в Мазепі і зумів з хитрощами повернути на бік царя, а його зять, Андрій Горленко, взявши з нього приклад, зробив те ж саме. Повернувшись в Україну, А. Горленко став паплюжити своїх колишніх однодумців і свого благодійника - гетьмана. За це від Меньшикова він отримав несподівану щедрість: наказ повернути йому всі його і батьківські маєтності, порозхоплювані в них прилуцькою старшиною. Але вороги Горленків, пам'ятаючи колишню силу й могутність Дмитра Горленка та його спритність і ненажерливість, горіли бажанням помсти і робили все, щоб маєтність не повернулася Горленкам.

Особливо старався в цьому прилуцький полковник Іван Ніс, страшний зрадник України, обурений щедротами, якими нібито нагородив А. Горленка цар за одне тільки його повернення. Але гетьман Скоропадський не міг не виконати наказ, який ішов з Москви, тому в кінці травня 1709 р. Андрію Горленку були повернуті Дубовий Гай, Сергіївка, Білошапки, Яблунівка й хутори, розбудовані його батьком. Ніс не міг з цим змиритися й самовільно почав чинити розправу над молодим Горленком. Навіть погрози Скоропадського не діяли на завзятого полковника.

Андрію Горленку в такій ситуації довелося зазнати багато прикростей. Крім того, його запідозрили у відносинах зі своїм батьком і викликали в Москву, чим і скористалася прилуцька старшина, розхопивши беззахисні маєтки Горленка. Можна уявити собі при цьому, що відчували і як жили тоді беззахисні посульські селяни. Довго довелося перетерпіти Андрію Горленку ризних бід доти, доки у 1727 р. його тесть Данило Апостол не став гетьманом. Але багато маєтків і при цьому вже не могло бути відвойовано у нових господарів.

Нащадки Горленків пізніше пишалися своїми предками - мазепинцями. Василь Горленко у 1897 р. про себе висловлювався так: «Я давній інстинктивний і традиційний мазепинець!» А в листі до свого приятеля французького письменника Дені Роша з гордістю пише: « Як малорос я проклинаю полтавську битву. Мій предок боровся разом з Мазепою проти деспотії Петра». Так через декілька поколінь в нащадків відродилась ідея незалежності України, за яку боролись їхні предки.

         (Далі буде)


 

Генерал-полковник СКВЗ

«Буго-Гардіївського Козацько-Інгульського округу»

Анатолій Горленко

 

Категорія: Мои статьи | Додав: graf (02.01.2012)
Переглядів: 1041 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Поиск
Друзья сайта
  • [11.02.2017][Мои статьи]
    Комітет порятунку музеїв протестує! (130)
    [26.01.2017][Мои статьи]
    Excavations at Baturyn in 2016 (0)
    [04.09.2016][Мои статьи]
    Музей плакату представляє Юрія Неросліка (0)
    [12.07.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ У БАТУРИНІ 2015 РОКУ. РЕКОНСТРУКЦІЇ КІМНАТ ПАЛАЦУ МАЗЕПИ (0)
    [06.01.2016][Мои статьи]
    РОЗКОПКИ ГЕТЬМАНСЬКОЇ СТОЛИЦІ БАТУРИНА У 2014-2015 РОКАХ (0)
    [18.12.2015][Мои статьи]
    Гармату Мазепи "Лев" вкрали з Кремля?! (0)
    [15.12.2015][Мои статьи]
    Аліна Певна: «Маріуполь – туристична та культурна Мекка Донеччини» (0)
    [14.12.2015][Мои статьи]
    "Відчуй Україну":Столичные живописцы привезли в Мариуполь пейзажи (0)
    [08.12.2015][Мои статьи]
    Відчуй Україну! - Маріуполь (0)
    [07.12.2015][Мои статьи]
    Мистецька акція «Відчуй Україну» стартує в АТО! (1)

    Каталог статей

    Міні-чат
  • Copyright MyCorp © 2024
    Зробити безкоштовний сайт з uCoz